Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
Ернест Сулеіманов і Ельміра Сеіт-Аметова – подружжя, що кілька місяців тому відкрило ресторан кримськотатарської кухні «Крим» навпроти російського посольства у Варшаві. Ми зустрілись із ними в «Криму» 18 травня, в 79 річницю депортації кримських татар радянською владою. Готуючи і розливаючи запашну традиційну кримськотатарську каву («Це не кава по-турецьки, турки кладуть цукор до джезве, татари п’ють каву вприкуску з цукром!» – наголошує Ернест), Ельміра і Ернест розповідають про те, як в Криму в цей день зачиняли все і збирались разом на жалобний мітинг. Про життя в депортації, повернення до Криму, життя у Варшаві й плани на майбутнє з подружжям говорила Дар’я Лобанова.
Ви обидва народились в депортації, наскільки я знаю?
Ернест: У Ташкенті.
Що в дитинстві вам розповідали про Крим?
Ернест: О, ну ми все дитинство слухали про Крим. Ми взагалі з дружиною з різних груп, я Бахчисарайський, гірний, тому мені завжди розповідали про гори і про море. Я ніяк собі не міг уявити, що таке море. Тобто це багато-багато води, великі хвилі, а при цьому найбільша вода, яку я бачив – це річка, метри три шириною. Тож я ніяк не міг уявити, як це, коли за водою не видно горизонту.
Ельміра: Мені дідусь весь час розповідав про інжир. Казав, що в Криму він був не плаский, як у Середній Азії, а видовжений, і що він росте на дереві, яке не треба закопувати в землю, а на тому дереві стільки інжиру, що ледь не все село може сидіти його їсти.
Ернест: Мій тато ще розповідав про кримські кавуни, настільки солодкі, що пальці злипаються від соку, коли їси. Такі дитячі спогади, в яких багато говорили, що вдома, в Криму, все смачніше, краще – вода солодша, земля родючіша. Тож ми з дитинства знали, що ми кримські татари, що наша батьківщина це Крим. Батьки розповідали про виселення, як дуже чекали після смерті Сталіна, що ось-ось можна буде повернутись додому, проте цей процес виявився значно довшим, майже до кінця 80-х років. Власне, він так і не відбувся, поки ми самі не почали повертатись. І тоді ми точно знали, що ми не переїжджаємо, а повертаємось додому, що ми корінний народ Криму. Ми ніколи не відчували Узбекистан своєю батьківщиною, навіть попри те, що народились там.
Які були перші враження від Криму? Що пам’ятаєте з першої зустрічі з батьківщиною?
Ельміра: Я вперше була в Криму у 1984 році, ми їздили в гості до родичів, які змогли повернутись у 60-х, було там маленьке віконце після «відлиги», коли кримським татарам дозволили заселювати степові райони, але це тривало буквально кілька місяців, потім знов заборонили. І от саме в той період наші родичі встигли поселитись у Саках. Ми з татом тоді у 84 році поїхали на весілля їхніх дітей. Тато хотів показати мені, де він народився – село недалеко від Ялти, Ай Василь, грецьку назву якого, зрештою, радянська влада перекрутила на «Васільєвка».
Ернест: Насправді, у нас в кримській крові стільки намішано. Давні греки, та й інші народи, що жили в різні історичні періоди на півострові, не вимирали ж як динозаври, вони асимілювались з корінним населенням, залишаючи згадки про себе, в тому числі і в мові. У кримськотатарській мові в різних групах, діалектах є багато слів грецького, латинського, німецького походження. Мене при цьому дуже дивувало в перший приїзд до Криму, коли мені говорили «чого ви сюди приїхали, валіть на батьківщину в Монголію», бо де я і де Монголія.
У зв’язку з цим постає питання, наскільки коректною, на вашу думку, взагалі є назва «кримські татари»? Бо фактично вона теж є продуктом русифікації, а оригінально народ називається киримли (крим. qirimli / qirimlirar – авт.), дослівно «кримці».
Ернест: Це правда, фактично ми кримці. Проте трагічна історія нашого народу безпосередньо пов’язана саме з назвою «кримські татари», немалою мірою саме через неї ми і постраждали. В росіян, які вважають себе «титульною» нацією, майже всі, хто говорять іншою мовою і сповідують іншу релігію, – дикуни, татари. Тож, усі тюркомовні народи стали татарами: кавказькі татари, закавказькі татари, астраханські татари, тувинські, ну й кримські. При цьому казанські татари це фактично булгари, закавказькі – азербайджанці, кримські татари – киримли. Це не наше рідне ім’я, проте саме під цим іменем ми пережили геноцид і депортацію, тож, якщо завтра ми раптом всі почнемо називатись кримцями, – чи пам’ятатимемо ми, а головне, чи пам’ятатиме світ, що саме над кримськими татарами вчинив геноцид комуністичний режим. Хочеться зберегти цю пам’ять і не допускати політичних спекуляцій.
Ельміра: Я дорозповім про свою першу подорож до Криму (сміється). Ми з татом тоді їхали екскурсійним автобусом, де гід щось розповідав як зазвичай: подивіться праворуч, подивіться ліворуч. Не те щоб там було багато архітектурних пам’яток…
Ернест: дуже багато знищили…
Ельміра: …так, самі села навколо були, проте гід називав гори, а он там в далині садиба когось з російських графів, а он залишки грецького поселення. Я слухала, порівнювала з розповідями, які чула в родині, і дивувалась, чого про нас ані слова, ніби нас ніколи тут і не було. І коли й врешті спитала, чи розповість він щось про кримських татар, він дуже обурився, і заявив, що не збирається розповідати про зрадників і ворогів народу.
Це вже у 1984 році все ще були такі настрої?
Ельміра: Так.
Ернест: Щодо настроїв, то зараз розповім, як я роком пізніше вступав до вишу. У нас не було дуже великого вибору, переважно йшли до Ташкентського державного університету. Я був молодий, дуже амбітний, і вирішив, що не хочу йти як однокласники на фізкультурний факультет, а піду на історичний. Тож я подав документи, добре склав перший іспит, прийшов на другий, а там, як зараз пам’ятаю, комісія з трьох жінок: єврейка, кореянка і росіянка. Іспит був усний, я сидів готувався до відповіді, коли росіянка з комісії відійшла кудись вбік, і тоді єврейка мене спитала, хто я за національністю. Я кажу: татарин, а вона мені: «Ну татари різні бувають, ви який саме?». І я з великою гордістю так кажу, що кримський. Зависла тиша, і за пару хвилин кореянка зі співчуттям сказала: «Юначе, поки є час, може спробуєте подати документи на інший факультет?». Я обурився, заявив, що дуже добре знаю предмет і потягну навчання на історичному. Цей іспит я склав, проте вже на наступному, суспільствознавстві, де в комісії сиділи підковані в комуністичній ідеології викладачі, мене зрізали. Уже пізніше я дізнався про негласні правила, за якими кримських татар не брали вчитись на історичний, юридичний, факультет іноземних мов, міліції, тобто будь-які, після яких можна претендувати на посади в органах державної влади.
Коли переїхали до Криму?
Ельміра: Моя родина переїхала в 1990 році, тоді я рік навчалась в Кримському художньому училищі, після чого ще на кілька років повернулась в Узбекистан. Я хотіла здобути вищу освіту, навчатись в Україні можливості не було, в гуртожиток батьки мене б не відпустили, а в Ташкенті в нас тоді ще була квартира.
Ернест: Я приїхав трохи пізніше, вже після університету. Довго шукав роботу – з цим було складно, часто на співбесіді мене готові були взяти, проте, глянувши в паспорт і побачивши національність, перепрошували і відмовляли. Врешті влаштувався на радіо: в мене була годинна передача «Мірас», кримськотатарською «спадок», яку я побудував за принципом передач Голосу Америки, і розповідав про історію, традиції, легенди кримськотатарського народу російською мовою, це була саме просвітницька передача для місцевих. А ще був п’ятнадцятихвилинний новинний блок, завдяки якому я познайомився з дружиною (сміється).
Розповідайте!
Ернест: П’ятнадцять хвилин для новин це взагалі досить довго, особливо для Криму. Ми щоранку отримували плей-листи зі переліком подій за добу. Часто цього бракувало і доводилось шукати, про що розповісти. Так, одного дня редактор сказав, що на сусідній вулиці відкрилася виставка молодих художників. Якщо чесно, я не те щоб сильно загорівся, проте треба було наповнювати ефір, тож я пішов до галереї з семикілограмовим звуковим обладнанням, а там у дверях стоїть висока неймовірна брюнетка, в капелюсі, білому пальті. Я її питаю, мовляв, може знаєте когось з художників. Вона мені «ну, припустимо, я художниця», а в мене одразу думка «вона має стати моєю дружиною» (обидва сміються). Коротше, я весь місяць розповідав в ефірі про ту виставку, здружився з її братом. Якось приходжу до нього, а в домі гості. Питаю, може я невчасно, а він: «Та нормально, то до сестри прийшли свататись, ходімо до мене в майстерню». І я так засмутився, всю ніч думав, а на ранок пішов до Ельміри на роботу.
Ельміра: О восьмій ранку!
Ернест: Прийшов, кажу, мовляв, присядьте, будь ласка, треба поговорити. Зібрався з духом, і кажу: «Виходьте за мене заміж!» А вона мовчить, то встане, то знову сяде, щось почала перекладати на столі, а тоді каже: «Так ми ж про одне одного майже нічого не знаємо». А я їй: «Ну то маємо ціле життя, щоб дізнатись».
І що, так одразу погодилась?
Ельміра: Погодилась зустрічатись для початку, але менш ніж за рік, 4 вересня вже й одружились. Уже 24 роки одружені.
Ви обидва навчались у Польщі. Розповісте про цей період?
Ельміра: Я в 2007 році вчилась на стипендії Gaude Polonia, проходила стажування в Варшавській Академії образотворчих мистецтв. По закінченню навіть отримала від Посольства України диплом «За пропаганду української культури».
Ернест: А я навчався в Центрі Східноєвропейських студій Варшавського університету, пізніше отримав грант стипендіальної програми Кіркланда. За цей період навчання я написав статтю про виселення кримських татар, зібрав спогади про депортацію зі слів очевидців. Це був 2005 рік, одразу після Помаранчевої революції. Ми з дружиною дуже вірили в Україну, в її європейський шлях, в розвиток Криму. Тобто у нас навіть думки не виникало лишитись у Польщі – ми точно знали, що хочемо жити вдома, в Криму.
Як переживали події 2014 року?
Ернест: Насправді, вони для нас почалися ще в 2013. Я був на Майдані від самого початку в листопаді, ще з моменту, коли відбувалась перша хода з прапорами Європи. Після спроб розгону мітингів ми, звісно, сильно затримались на Майдані, і там я пробув вже до 26 лютого, до мітингу під кримським парламентом.
Ельміра: Я в той час працювала в університеті, на кафедрі декоративно-прикладного мистецтва. 25 лютого ми зі студентами вилетіли до Туреччини, це була гостьова п’ятиденна поїздка. Перші два дні ми зацікавлено дивились навколо, ходили в музеї, захоплювались країною, університетами, краєвидами. А 27 лютого всі почали отримувати тривожні вісті з дому. Родичі писали про появу в Сімферополі дивних людей, військової техніки, при чому не в центрі міста, а на окраїнах, в районах, щільно заселених саме кримськими татарами. В призначений день ми не вилетіли, бо Сімферопольський аеропорт вже було захоплено, але наступного дня літак таки відвіз нас додому. Ніколи до того дня не бачила аеропорт настільки порожнім: ніхто навіть не перевіряв наші речі, просто не було працівників, тільки один прикордонник і багато мовчазних озброєних людей на території. Ернест нас зустрів і наступного дня відправив до Києва.
Ернест: Я відправив їх із сином, а сам лишився. Ми з друзями організовували спротив: влаштовували мітинги, друкували листівки. Напередодні 16 березня запустили акцію «Вареники замість референдуму» – закликали ігнорувати проведення незаконного голосування. Пам’ятаю, як зустрічав дівчину з Києва, що привезла смартфони для проведення стрімів. Тоді важливо було транслювати світові, що відбувається на півострові. Я зустрів її на Сімферопольському вокзалі і повіз разом зі смартфонами в Севастополь. Дорогою стріли блокпост з озброєними бойовиками. Думаю – ну все, приїхали, але намагався триматись максимально розслаблено і впевнено. Якось спрацювало, машину не перевіряли ретельно, тільки зазирнули до багажника, поставили пару питань і пропустили. Вже пізніше до мене дійшло, що якби знайшли – мабуть, рідних я б ще не скоро побачив. Я намагався давати якомога більше інтерв’ю міжнародним каналам, розповідати правду про Крим. Одного дня до мене дзвонили португальські журналісти, з якими я розмовляв раніше, прислали фотографію стовпа з плакатом про розшук мене, і сказали, що викупили ціле купе на потяг до Києва на сьогодні, четверте місце для мене, якщо я вирішу поїхати. Я в той день давав інтерв’ю Аль Джазірі, коли побачив «тітушок», що наближались до нас, але трималися трохи осторонь: явно чекали, поки підуть камери. Довелось просити журналістів проводити мене до рогу, де було припарковано моє авто. Звідти я поїхав попрощатись з мамою і одразу на вокзал, вскочив в останній вагон майже на ходу. Це був мій останній день в Криму.
Як ви знову опинились у Варшаві?
Ельміра: У 2019 році наш син вступив до варшавського вишу.
Ернест: Я не тішився ілюзіями, що російська агресія обмежиться Кримом, Донецьком, Луганськом. Роками було відчуття, що вони не зупиняться, що доведеться знову тікати, рятувати близьких. Тому, коли Девлет-Герай (син Ернеста і Ельміри – авт.) вступив до польського університету, вирішили їхати з ним. Це було майже напередодні локдауну, тож, з одного боку були важкі часи – ми перебивались підробітками, але й щасливі, бо мали змогу обміркувати плани на майбутнє. Хотілось придумати щось таке, що дозволило б зайняти всю родину. Тоді й родилась ідея кримськотатарського ресторану, який став би осередком нашої культури, кулінарних традицій. Я обожнюю нашу кухню, проте самої любові було мало: я пішов вчитись на курси гастрономічного менеджменту, потім влаштувався на кухню в італійський ресторан, щоб, так би мовити, відчути всю кухню зсередини. Ми довго шукали місце – спочатку були плани на зовсім іншу локацію, може успішнішу з точки зору кількості відвідувачів. Та й назва мала бути інша – Татараш. Проте, коли мені подзвонив знайомий і запропонував подивитись приміщення на Бельведерський, 44, коли я побачив навпроти російське посольство – в мене в голові ніби пазл зійшовся. Я одразу придумав і концепцію, і назву, і ці прапори над входом. Це декларація нашої позиції – Крим ніколи не був і не буде російським, кримські татари давно зробили свій вибір на користь України, бо ми прагнемо європейського розвитку. Попри дорожнечу оренди, на слабку прохідність місця – тут мало хто проходить повз, треба їхати спеціально до нас, – ми лишатимемось тут стільки, скільки зможемо.
Що головне в ресторані «Крим»?
Ельміра: Атмосфера. У нас немає досвіду в бізнесі, тож ми орієнтуємось не стільки на гроші, скільки на душу. Ми наймаємо персонал не за принципом «беремо найкращих, зі знанням мови, досвідом», а взяли наших, кримських, бо нам важливо допомагати своїм, підтримувати їх. Цікаво, що це молоді хлопці і дівчата, що приїхали сюди зараз, втікаючи від повномасштабної війни і мобілізації, вони не вчили українську вже багато років, проте чудово нею розмовляють. І це теж наочна ілюстрація українського вибору кримських татар, бо хіба вони пам’ятали б мову стільки років, якби не любили її?
У вашої родини є план, що робитимете після звільнення Криму?
Ернест: Звісно. Ми змогли побудувати тут, у Польщі, досить непогане, навіть успішне життя, добре знаємо мову, маємо друзів. Ми змогли побудувати тут осередок Криму, осередок України. Я вважаю, що дім там – де твої рідні й близькі, де ти почуваєшся вільно, дихаєш вільно. Для нашої родини таке місце – Крим.
Розмовляла Дар’я Лобанова