Дім там – де дихаєш вільно. Інтерв’ю з Ернестом Сулеімановим і Ельмірою Сеіт-Аметовою – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Дім там – де дихаєш вільно. Інтерв’ю з Ернестом Сулеімановим і Ельмірою Сеіт-Аметовою

Дар’я Лобанова
18 Травня 2023
Дім там – де дихаєш вільно. Інтерв’ю з Ернестом Сулеімановим і Ельмірою Сеіт-Аметовою
Дар’я Лобанова
Дар’я Лобанова

Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою

Ернест Сулеіманов і Ельміра Сеіт-Аметова – подружжя, що кілька місяців тому відкрило ресторан кримськотатарської кухні «Крим» навпроти російського посольства у Варшаві. Ми зустрілись із ними в «Криму» 18 травня, в 79 річницю депортації кримських татар радянською владою. Готуючи і розливаючи запашну традиційну кримськотатарську каву («Це не кава по-турецьки, турки кладуть цукор до джезве, татари п’ють каву вприкуску з цукром!» – наголошує Ернест), Ельміра і Ернест розповідають про те, як в Криму в цей день зачиняли все і збирались разом на жалобний мітинг. Про життя в депортації, повернення до Криму, життя у Варшаві й плани на майбутнє з подружжям говорила Дар’я Лобанова. 


Ви обидва народились в депортації, наскільки я знаю?

Ернест: У Ташкенті.

Що в дитинстві вам розповідали про Крим?

Ернест: О, ну ми все дитинство слухали про Крим. Ми взагалі з дружиною з різних груп, я Бахчисарайський, гірний, тому мені завжди розповідали про гори і про море. Я ніяк собі не міг уявити, що таке море. Тобто це багато-багато води, великі хвилі, а при цьому найбільша вода, яку я бачив це річка, метри три шириною. Тож я ніяк не міг уявити, як це, коли за водою не видно горизонту.

Ельміра: Мені дідусь весь час розповідав про інжир. Казав, що в Криму він був не плаский, як у Середній Азії, а видовжений, і що він росте на дереві, яке не треба закопувати в землю, а на тому дереві стільки інжиру, що ледь не все село може сидіти його їсти. 

Ернест: Мій тато ще розповідав про кримські кавуни, настільки солодкі, що пальці злипаються від соку, коли їси. Такі дитячі спогади, в яких багато говорили, що вдома, в Криму, все смачніше, краще вода солодша, земля родючіша. Тож ми з дитинства знали, що ми кримські татари, що наша батьківщина це Крим. Батьки розповідали про виселення, як дуже чекали після смерті Сталіна, що ось-ось можна буде повернутись додому, проте цей процес виявився значно довшим, майже до кінця 80-х років. Власне, він так і не відбувся, поки ми самі не почали повертатись. І тоді ми точно знали, що ми не переїжджаємо, а повертаємось додому, що ми корінний народ Криму. Ми ніколи не відчували Узбекистан своєю батьківщиною, навіть попри те, що народились там. 

Які були перші враження від Криму? Що пам’ятаєте з першої зустрічі з батьківщиною?

Ельміра: Я вперше була в Криму у 1984 році, ми їздили в гості до родичів, які змогли повернутись у 60-х, було там маленьке віконце після «відлиги», коли кримським татарам дозволили заселювати степові райони, але це тривало буквально кілька місяців, потім знов заборонили. І от саме в той період наші родичі встигли поселитись у Саках. Ми з татом тоді у 84 році поїхали на весілля їхніх дітей. Тато хотів показати мені, де він народився село недалеко від Ялти, Ай Василь, грецьку назву якого, зрештою, радянська влада перекрутила на «Васільєвка».

Ернест: Насправді, у нас в кримській крові стільки намішано. Давні греки, та й інші народи, що жили в різні історичні періоди на півострові, не вимирали ж як динозаври, вони асимілювались з корінним населенням, залишаючи згадки про себе, в тому числі і в мові. У кримськотатарській мові в різних групах, діалектах є багато слів грецького, латинського, німецького походження. Мене при цьому дуже дивувало в перший приїзд до Криму, коли мені говорили «чого ви сюди приїхали, валіть на батьківщину в Монголію», бо де я і де Монголія.

Оголошення на дверях ресторану «Крим», Варшава, 18 травня 2023.  Фото: Дар’я Лобанова

У зв’язку з цим постає питання, наскільки коректною, на вашу думку, взагалі є назва «кримські татари»? Бо фактично вона теж є продуктом русифікації, а оригінально народ називається киримли (крим. qirimli / qirimlirar – авт.), дослівно «кримці».

Ернест: Це правда, фактично ми кримці. Проте трагічна історія нашого народу безпосередньо пов’язана саме з назвою «кримські татари», немалою мірою саме через неї ми і постраждали. В росіян, які вважають себе «титульною» нацією, майже всі, хто говорять іншою мовою і сповідують іншу релігію, дикуни, татари. Тож, усі тюркомовні народи стали татарами: кавказькі татари, закавказькі татари, астраханські татари, тувинські, ну й кримські. При цьому казанські татари це фактично булгари, закавказькі азербайджанці, кримські татари киримли. Це не наше рідне ім’я, проте саме під цим іменем ми пережили геноцид і депортацію, тож, якщо завтра ми раптом всі почнемо називатись кримцями, чи пам’ятатимемо ми, а головне, чи пам’ятатиме світ, що саме над кримськими татарами вчинив геноцид комуністичний режим. Хочеться зберегти цю пам’ять і не допускати політичних спекуляцій.

Роботи брата Ельміри Абдюля Сеіт-Аметова (кераміка) в інтер’єрі ресторану «Крим», 18 травня 2023. Фото: Дар’я Лобанова

Ельміра: Я дорозповім про свою першу подорож до Криму (сміється). Ми з татом тоді їхали екскурсійним автобусом, де гід щось розповідав як зазвичай: подивіться праворуч, подивіться ліворуч. Не те щоб там було багато архітектурних пам’яток…

Ернест: дуже багато знищили…

Ельміра: …так, самі села навколо були, проте гід називав гори, а он там в далині садиба когось з російських графів, а он залишки грецького поселення. Я слухала, порівнювала з розповідями, які чула в родині, і дивувалась, чого про нас ані слова, ніби нас ніколи тут і не було. І коли й врешті спитала, чи розповість він щось про кримських татар, він дуже обурився, і заявив, що не збирається розповідати про зрадників і ворогів народу.

Це вже у 1984 році все ще були такі настрої?

Ельміра: Так.

Ернест: Щодо настроїв, то зараз розповім, як я роком пізніше вступав до вишу. У нас не було дуже великого вибору, переважно йшли до Ташкентського державного університету. Я був молодий, дуже амбітний, і вирішив, що не хочу йти як однокласники на фізкультурний факультет, а піду на історичний. Тож я подав документи, добре склав  перший іспит, прийшов на другий, а там, як зараз пам’ятаю, комісія з трьох жінок: єврейка, кореянка і росіянка. Іспит був усний, я сидів готувався до відповіді, коли росіянка з комісії відійшла кудись вбік, і тоді єврейка мене спитала, хто я за національністю. Я кажу: татарин, а вона мені: «Ну татари різні бувають, ви який саме?». І я з великою гордістю так кажу, що кримський. Зависла тиша, і за пару хвилин кореянка зі співчуттям сказала: «Юначе, поки є час, може спробуєте подати документи на інший факультет?». Я обурився, заявив, що дуже добре знаю предмет і потягну навчання на історичному. Цей іспит я склав, проте вже на наступному, суспільствознавстві, де в комісії сиділи підковані в комуністичній ідеології викладачі, мене зрізали. Уже пізніше я дізнався про негласні правила, за якими кримських татар не брали вчитись на історичний, юридичний, факультет іноземних мов, міліції, тобто будь-які, після яких можна претендувати на посади в органах державної влади. 

«Старушка, що готує каву», робота батька Ельміри Амета Саіт-Аметова (графіка) в інтер’єрі ресторану «Крим». Фото з особистого архіву Ельміри Сеіт-Аметової

Коли переїхали до Криму?

Ельміра: Моя родина переїхала в 1990 році, тоді я рік навчалась в Кримському художньому училищі, після чого ще на кілька років повернулась в Узбекистан. Я хотіла здобути вищу освіту, навчатись в Україні можливості не було, в гуртожиток батьки мене б не відпустили, а в Ташкенті в нас тоді ще була квартира.

Ернест: Я приїхав трохи пізніше, вже після університету. Довго шукав роботу з цим було складно, часто на співбесіді мене готові були взяти, проте, глянувши в паспорт і побачивши національність, перепрошували і відмовляли. Врешті влаштувався на радіо: в мене була годинна передача «Мірас», кримськотатарською «спадок», яку я побудував за принципом передач Голосу Америки, і розповідав про історію, традиції, легенди кримськотатарського народу російською мовою, це була саме просвітницька передача для місцевих. А ще був п’ятнадцятихвилинний новинний блок, завдяки якому я познайомився з дружиною (сміється).

Розповідайте!

Ернест: П’ятнадцять хвилин для новин це взагалі досить довго, особливо для Криму. Ми щоранку отримували плей-листи зі переліком подій за добу. Часто цього бракувало і доводилось шукати, про що розповісти. Так, одного дня редактор сказав, що на сусідній вулиці відкрилася виставка молодих художників. Якщо чесно, я не те щоб сильно загорівся, проте треба було наповнювати ефір, тож я пішов до галереї з семикілограмовим звуковим обладнанням, а там у дверях стоїть висока неймовірна брюнетка, в капелюсі, білому пальті. Я її питаю, мовляв, може знаєте когось з художників. Вона мені «ну, припустимо, я художниця», а в мене одразу думка «вона має стати моєю дружиною» (обидва сміються). Коротше, я весь місяць розповідав в ефірі про ту виставку, здружився з її братом. Якось приходжу до нього, а в домі гості. Питаю, може я невчасно, а він: «Та нормально, то до сестри прийшли свататись, ходімо до мене в майстерню». І я так засмутився, всю ніч думав, а на ранок пішов до Ельміри на роботу.

Ельміра: О восьмій ранку!

Ернест: Прийшов, кажу, мовляв, присядьте, будь ласка, треба поговорити. Зібрався з духом, і кажу: «Виходьте за мене заміж!» А вона мовчить, то встане, то знову сяде, щось почала перекладати на столі, а тоді каже: «Так ми ж про одне одного майже нічого не знаємо». А я їй: «Ну то маємо ціле життя, щоб дізнатись».

І що, так одразу погодилась?

Ельміра: Погодилась зустрічатись для початку, але менш ніж за рік, 4 вересня вже й одружились. Уже 24 роки одружені.

Ви обидва навчались у Польщі. Розповісте про цей період?

Ельміра: Я в 2007 році вчилась на стипендії Gaude Polonia, проходила стажування в Варшавській Академії образотворчих мистецтв. По закінченню навіть отримала від Посольства України диплом «За пропаганду української культури».

Ернест: А я навчався в Центрі Східноєвропейських студій Варшавського університету, пізніше отримав грант стипендіальної програми Кіркланда. За цей період навчання я написав статтю про виселення кримських татар, зібрав спогади про депортацію зі слів очевидців. Це був 2005 рік, одразу після Помаранчевої революції. Ми з дружиною дуже вірили в Україну, в її європейський шлях, в розвиток Криму. Тобто у нас навіть думки не виникало лишитись у Польщі ми точно знали, що хочемо жити вдома, в Криму.

Стаття Ернеста Сулеіманова «Вигнання татар з Криму» в журналі «Karta». Фото: Дар’я Лобанова

Як переживали події 2014 року?

Ернест: Насправді, вони для нас почалися ще в 2013. Я був на Майдані від самого початку в листопаді, ще з моменту, коли відбувалась перша хода з прапорами Європи. Після спроб розгону мітингів ми, звісно, сильно затримались на Майдані, і там я пробув вже до 26 лютого, до мітингу під кримським парламентом.

Ельміра: Я в той час працювала в університеті, на кафедрі декоративно-прикладного мистецтва. 25 лютого ми зі студентами вилетіли до Туреччини, це була гостьова п’ятиденна поїздка. Перші два дні ми зацікавлено дивились навколо, ходили в музеї, захоплювались країною, університетами, краєвидами. А 27 лютого всі почали отримувати тривожні вісті з дому. Родичі писали про появу в Сімферополі дивних людей, військової техніки, при чому не в центрі міста, а на окраїнах, в районах, щільно заселених саме кримськими татарами. В призначений день ми не вилетіли, бо Сімферопольський аеропорт вже було захоплено, але наступного дня літак таки відвіз нас додому. Ніколи до того дня не бачила аеропорт настільки порожнім: ніхто навіть не перевіряв наші речі, просто не було працівників, тільки один прикордонник і багато мовчазних озброєних людей на території. Ернест нас зустрів і наступного дня відправив до Києва. 

Ернест: Я відправив їх із сином, а сам лишився. Ми з друзями організовували спротив: влаштовували мітинги, друкували листівки. Напередодні 16 березня запустили акцію «Вареники замість референдуму» закликали ігнорувати проведення незаконного голосування. Пам’ятаю, як зустрічав дівчину з Києва, що привезла смартфони для проведення стрімів. Тоді важливо було транслювати світові, що відбувається на півострові. Я зустрів її на Сімферопольському вокзалі і повіз разом зі смартфонами в Севастополь. Дорогою стріли блокпост з озброєними бойовиками. Думаю ну все, приїхали, але намагався триматись максимально розслаблено і впевнено. Якось спрацювало, машину не перевіряли ретельно, тільки зазирнули до багажника, поставили пару питань і пропустили. Вже пізніше до мене дійшло, що якби знайшли мабуть, рідних я б ще не скоро побачив. Я намагався давати якомога більше інтерв’ю міжнародним каналам, розповідати правду про Крим. Одного дня до мене дзвонили португальські журналісти, з якими я розмовляв раніше, прислали фотографію стовпа з плакатом про розшук мене, і сказали, що викупили ціле купе на потяг до Києва на сьогодні, четверте місце для мене, якщо я вирішу поїхати. Я в той день давав інтерв’ю Аль Джазірі, коли побачив «тітушок», що наближались до нас, але трималися трохи осторонь: явно чекали, поки підуть камери. Довелось просити журналістів проводити мене до рогу, де було припарковано моє авто. Звідти я поїхав попрощатись з мамою і одразу на вокзал, вскочив в останній вагон майже на ходу. Це був мій останній день в Криму.

Оголошення про розшук Ернеста на стовпі в Симферополі, березень 2014 року, фото з особистого архіву Ернеста Сулеіманова

Як ви знову опинились у Варшаві?

Ельміра: У 2019 році наш син вступив до варшавського вишу.

Ернест: Я не тішився ілюзіями, що російська агресія обмежиться Кримом, Донецьком, Луганськом. Роками було відчуття, що вони не зупиняться, що доведеться знову тікати, рятувати близьких. Тому, коли Девлет-Герай (син Ернеста і Ельміри – авт.) вступив до польського університету, вирішили їхати з ним. Це було майже напередодні локдауну, тож, з одного боку були важкі часи ми перебивались підробітками, але й щасливі, бо мали змогу обміркувати плани на майбутнє. Хотілось придумати щось таке, що дозволило б зайняти всю родину. Тоді й родилась ідея кримськотатарського ресторану, який став би осередком нашої культури, кулінарних традицій. Я обожнюю нашу кухню, проте самої любові було мало: я пішов вчитись на курси гастрономічного менеджменту, потім влаштувався на кухню в італійський ресторан, щоб, так би мовити, відчути всю кухню зсередини. Ми довго шукали місце спочатку були плани на зовсім іншу локацію, може успішнішу з точки зору кількості відвідувачів. Та й назва мала бути інша Татараш. Проте, коли мені подзвонив знайомий і запропонував подивитись приміщення на Бельведерський, 44, коли я побачив навпроти російське посольство в мене в голові ніби пазл зійшовся. Я одразу придумав і концепцію, і назву, і ці прапори над входом. Це декларація нашої позиції Крим ніколи не був і не буде російським, кримські татари давно зробили свій вибір на користь України, бо ми прагнемо європейського розвитку. Попри дорожнечу оренди, на слабку прохідність місця тут мало хто проходить повз, треба їхати спеціально до нас, ми лишатимемось тут стільки, скільки зможемо.

Що головне в ресторані «Крим»?

Ельміра: Атмосфера. У нас немає досвіду в бізнесі, тож ми орієнтуємось не стільки на гроші, скільки на душу. Ми наймаємо персонал не за принципом «беремо найкращих, зі знанням мови, досвідом», а взяли наших, кримських, бо нам важливо допомагати своїм, підтримувати їх. Цікаво, що це молоді хлопці і дівчата, що приїхали сюди зараз, втікаючи від повномасштабної війни і мобілізації, вони не вчили українську вже багато років, проте чудово нею розмовляють. І це теж наочна ілюстрація українського вибору кримських татар, бо хіба вони пам’ятали б мову стільки років, якби не любили її?

Ельміра Сеіт-Аметова й Ернест Сулеіманов в ресторані «Крим», Варшава, 18 травня 2023.  Фото: Дар’я Лобанова

У вашої родини є план, що робитимете після звільнення Криму?

Ернест: Звісно. Ми змогли побудувати тут, у Польщі, досить непогане, навіть успішне життя, добре знаємо мову, маємо друзів. Ми змогли побудувати тут осередок Криму, осередок України. Я вважаю, що дім там де твої рідні й близькі, де ти почуваєшся вільно, дихаєш вільно. Для нашої родини таке місце Крим. 

Розмовляла Дар’я Лобанова

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись