Другий рік поспіль у Мінську Мазовецькому, місті неподалік Варшави, проходять зустрічі Жіночого клубу / Klub Kobiet. У спільному просторі українки і польки можуть не тільки навчитись вʼязати чи малювати, а також, що головне, познайомитись між собою, поділитись своїм досвідом та відкрити для себе навзаєм культури Польщі й України.
Про те, як зʼявилась ідея клубу, як в цьому допоміг пережитий досвід, а також про те, що може допомогти українкам інтегруватись та самореалізуватись у Польщі, «Наш вибір» поговорив з організаторкою клубу українкою Олександрою Жуковою.
До початку повномасштабного вторгнення Олександра Жукова проживала у Бородянці Київської області. Там жінка протягом 20 років працювала лікарем-стоматологом. Після початку медичної реформи в Україні змінила професію та відкрила з родиною власний бізнес. Канцтоварний магазин розграбували росіяни під час окупації. «Там була невеличка мистецька галерея. Її розікрали та знищили. Картину “Макове поле”, яку написала моя подруга, порізали з такою ненавистю, на яку здатні лише росіяни-загарбники. Все було знищено і життя почалось заново вже тут в Мінську Мазовецькому», – розповідає Олександра.
До Польщі Олександра, її мама та троє дітей приїхали 13 березня 2022 року. Перед цим родина провела 9 днів під постійними обстрілами у Бородянці. «Увесь світ облетіли світлини з будинком-аркоюБудинок у Бородянці (вул. Центральна, 353), бомбардуванням якого 2 березня 2022 року вбито трьох людей. Став відомим як «Арка дружби народів».. Він знаходився за 300 метрів від будинку, де мешкали ми з родиною. Я одразу зрозуміла, що залишатись у центрі Бородянки небезпечно. Тому ми переселились до моїх батьків, які жили трохи далі, за два кілометри від центру. Там ми провели наступні 9 днів. Ми фактично не виходили з підвалу. Мої діти чули все, дізнались, що таке обстріли». Виїхати з Бородянки родина Олександри змогла 4 березня за декілька годин до окупації селища росіянами.
«Я вирішила вивезти маму та дітей до Польщі. Тим паче, що наші друзі з Мінська Мазовецького весь час писали, що ми можемо до них приїхати. Ми всі думали, що приїдемо на трохи, перебудемо, зачекаємо, як все закінчиться. Зараз вже відомо, що так не сталось. Мама повернулась додому. А я з дітьми залишилась тут».
Одразу після приїзду до Польщі Олександра долучилась до волонтерів на одному з варшавських вокзалів, куди прибували біженці з України. Там жінка роздавала потребуючим польські сім-карти, допомагали їх встановлювати, реєструвати, налагоджувати звʼязок. «Приїжджали тисячі людей. Хтось з якоюсь сумкою, хтось з пакетом одягу, або взагалі без нічого. Стояли розгублені. Памʼятаю жінку, яка приїхала в перші дні мого волонтерства, у березні. Вона стояла посеред того вокзалу і не рухалась, навіть не знала куди їй йти. Нарешті вона підійшла до мене, щоб встановити сім-карту, і з розмови з нею я зрозуміла, що жінка вже третій день не спить, не їсть, не знає куди їй йти. Мені здалось, що вона на межі самогубства. І хоча на вокзалі також були волонтери-психологи, до них по допомогу вона не звернулась. За якийсь час ця жінка побачила, що я постійно працюю і навіть не маю часу поїсти. Тоді вона принесла мені дві канапки і каву. Ми почали говорити і я побачила, що жінка заспокоюється, починає розуміти де вона і що робити. Ось так вона рятуючи мене від голоду, рятувала себе саму».
Досвід роботи лікарем та стресостійкість допомогли Олександрі самій пережити перші тижні повномасштабного вторгнення, повністю зосереджуючись на допомозі іншим. «Але на кожне дерево є своя блискавка», – ділиться в розмові жінка. Психологічний стан допоміг відновити саме малюнок. Хоча, як розповідає Олександра, на початку вона не могла навіть взяти до рук пензля. У Польщі жінка на початку також не мала ані приладдя до малювання, ані грошей, щоб це придбати. «Мені з України передали старий стоматологічний набір, якому вже років пʼятнадцять було. Фарбу я взяла у дитини. І так в Польщі я написала свою першу картину – медичними інструментами та дитячою фарбою. Вже потім занурилась у творчість: почала вʼязати гачком, робила мереживні вироби. Така дрібна моторика виявилась дуже заспокійливою».
Пережитий досвід допоміг Олександрі зрозуміти, що найбільш швидкий та дієвий спосіб самотерапії – це арттерапія. В умовах маленького міста, яким є Мінськ Мазовецький, де немає такого широкого доступу до психологів, попит на це серед новоприбулих українців виявився величезним. «Я не хотіла отримувати такого досвіду, але все ж отримала і зрозуміла чим ще я можу допомогти українкам. Бо хто переважно виїжджав? Жінки. Жінки з дітьми, які вже тут у Польщі намагались адаптуватись та інтегруватись. Відтак я почала шукати місце, де б ми могли у такому жіночому колі зустрічатись, і побачила оголошення про набір до проєкту “Działajmy razem na Mazowszu”. Саме під час проєкту і народилась ідея створити у Мінську Мазовецькому жіночий клуб».
«Działajmy razem na Mazowszu» / «Діймо разом у Мазовії» – це проєкт фонду «Український дім», метою якого є підтримка локальних ініціатив з інтеграції та адаптації у Польщі українських біженців. Перший набір проєкту відбувся у 2023 році у співпраці з організацією Federacja Mazowia. У 2024 році відбулась його друга частина за підтримки Польського міграційного форуму / Polskie Forum Migacyjne та Управління до справ біженців ООН.
«Я зрозуміла, що можу і хочу допомагати саме жінкам. Для дітей організовувалось багато різних заходів, натомість мало хто опікувався жінками. Разом зі спіробітницею міської публічної бібліотеки у Мінську Мазовецькому ми і створили Жіночий клуб. Звісно, мені допомагали з організацією, але планом заходів у клубі, їх наповненням займалась самостійно. Метою клубу було обʼєднання жіночої спільноти Мінська Мазовецького, як польської, так і української, щоб показати їм, що є місце, куди можна прийти за підтримкою».
Клуб жінок розпочав свою роботу у 2023 році на базі публічної бібліотеки у Мінську Мазовецькому. Тоді вдалось організувати 10 зустрічей. Це були й інтеграційні заходи для українок та польок, майстерки з вʼязання, малювання, виготовлення прикрас, презентації, інформаційні зустрічі та зустрічі з психологом, а також два концерти. Вже у 2024 році Олександра Жукова, отримавши підтримку від жінок та взявши до уваги їх потреби та дієвість методів арттерапіі, отримала мінігрант в рамах проєкту «Granty na Mazowszu» від фонду «Український дім» на продовження роботи клубу.
«Я використала мінігрант на організацію арттерапевтичних занять. Відбулось 4 зустрічі. Тема зустрічей щоразу була іншою: жінки не тільки дізнавались про засоби самотерапії та засади живопису, але також дізнавались, що відбувається в організмі під час та внаслідок стресу. Пʼята, завершальна, зустріч клубу запланована на 9 листопада і на ній відбудеться вернісаж виставки робіт учасниць клубу. Серед жінок не було професійних художниць, але я захотіла створити їм такі умови, щоб вони відчули себе справжніми мисткинями. Були полотна, мольберти. Не було якоїсь однієї теми для картин, тому кожна творила з голови, те, що відчувала і хотіла».
Як розповідає Олександра, ще у 2023 році вона побачила, що поляки активно цікавляться українськими заходами. Так само сталось і з арттерапією. «Я вважають, що це неправильно – відділяти і відмежовувати українську спільноту від польської. У таких умовах жінкам тільки важче адаптуватись. Хоча у нас є багато чого спільно, все є існують культурні відмінності між поляками та українцями. А як найкраще пізнати інших людей? Тільки через безпосереднє спілкування. Не на роботі, де хтось від когось залежний, а саме під час ось таких зустрічей. Тут ми всі незалежні та рівні. Це безпечне середовище для жінок і України, і Польщі».
Вернісаж картин, створених в рамах Жіночого клубу, відбудеться 9 листопада о 12:00 у міській публічній бібліотеці Мінська Мазовецького. «Кожна з картин буде не тільки підписана, а також міститиме QR-коди, на яких буде коротке відео з авторкою. Так можна буде почути голос цієї людини, побачити як вона працювала над картиною. Думаю, такі відео можуть стати натхненням для інших».
Наприкінці розмови Олександра ділиться тим, що б хотіла побажати для українців і українок у Польщі: «Не можна ніколи забувати про те, ким ми є. Те, що ми живемо в іншій державі, не робить нас її громадянам. Так, ми повинні з повагою ставитись до законів та звичаїв Польщі, але завжди памʼятати про Україну. Цю памʼять, наші історію та традиції щоденно передавати нашим дітям. Думати про себе не як про людину, яка все втратила, але як про людину, яка не втратила життя. І вірити. Вірити не тільки в себе, а також в те, що у цьому світі світлих людей більше».
Анастасія Верховецька
