Польські Бескиди – це частина гірського пасма Карпат, а також простір пам’яті про українців, виселених з цих гір під час депортацій 1944-1951 років та, зокрема, в рамах операції «Вісла». Про українців, виселених звідси, свідчать назви населених пунктів, гір та річок, а археологи і досі знаходять у землі дзвони із давно зруйнованих греко-католицьких чи православних храмів. Комуністична влада Польщі намагалася витіснити згадки про ці сторінки історії на маргінес, зробивши тему депортації українців з Бескидів табуйованою для широкого загалу. Проте пам’ять про колишніх мешканців функціонувала в цьому просторі, навіть попри спроби її стерти.
Перейменування сіл
9 серпня 1977 року рішенням Міністерства адміністрації, землеустрою та охорони навколишнього середовища Польської народної республіки було здійснено перейменування 120 сіл у південно-східних воєводствах Польщі й, зокрема, на теренах Бескидів. На цих територіях до операції «Вісла» етнічну більшість становили українці. Перші перейменування населених пунктів тут відбулися вже в 1949 році й проходили поступово. Перейменування 1977 року було наймасштабнішим й найбільш помітним і, зрештою, викликало гостру критику у середовищі польських інтелектуалів (як в Польщі, так і на еміграції). Обурення висловлювали, зокрема, представники гірських гідів, Спілка польських літераторів чи Комітет історичних наук Польської академії наук.
Ця акція комуністичної влади Польщі була спрямована на те, аби надати цим селам назви, які б більше асоціювались з польською мовою. Відтак з простору Бескидів зникла низка українських топонімів, які походили з лексикону бойків та лемків. Крім цього, зникли історичні назви, які мали німецьке, татарське чи єврейське походження.
Президент Спілки польських літераторів Ярослав Івашкевич у січні 1978 року на сторінках часопису Twórczość, редактором якого він був, виступив з гострою критикою перейменувань низки сіл в південно-східних воєводствах Польщі: «….у кожному разі впроваджені зміни викликають найбільші сумніви найрізноманітнішого кшталту. Я точно розумію, навіщо назва села Мордовня була змінена на село Спокойна, навіть задумавшись над цим – розумію, чому село Пшихойня перейменували на Йодлувка… Але чому село Чистогарб змінили на Гурна Вєсь, яка різниця між назвою Яхонка та назвою Ясєнь? Хрещені батьки явно переслідують літеру “Х”. Навіщо? Навіщо змінюється красиве Лісковате на банальне Лісувек? Загалом люди, які (хто?) досить довго думали про ці зміни, не боялися найбільших банальностей і просторіччя воістину гігантських розмірів. Однак їхня уява була досить бідною, тому що деякі нові назви, незалежно від ускладнень, які це може викликати, згадують кілька разів…».
Під час XX з’їзду Спілки польських письменників, який відбувся 7 і 8 квітня 1978 року у Катовіце, сумніви Івашкевича щодо доцільності перейменувань підтримали його колеги-письменники. Вони звернулися до польського уряду з пропозицією повернути попередні історичні назви.
Того ж року було відновлено діяльність Комісії регулювання назв населених пунктів та фізіографічних об’єктів / Komisja Ustalania Nazw Miejscowości i Obiektów Fizjograficznych, яку очолив мовознавець Мєчислав Шимчак з Варшавського університету. Він виступив з пропозицією повернення попередніх назв, проте відповідне рішення затримав міністр адміністрації, землеустрою та охорони навколишнього середовища Йозеф Кемпа.
На початку 1981 року рішення про перейменування населених пунктів 1977 року критикували на сторінках польського еміграційного часопису Kultura, а також на сторінках польської преси Polityka, Słowo Powszechne. Зрештою, 1 квітня 1981 року, під тиском суспільної думки, назви більшості селам було повернено.
Серед сіл, які повернули собі автентичні назви – Гломча і Рябе. Гломча між 1977 та 1983 роками мало назву Сверчево – на честь генерала комуністичної Польщі Кароля СверчевськогоКароль Сверчевський — польський військовий діяч ПНР, комуністичний генерал. Загинув у бою з УПА, який загинув біля села Яблінки у Бескидах внаслідок збройної сутички з УПА. Рябе у цей період називалося Каролюв, на честь того ж Кароля Сверчевського.
Однак варто згадати, що у 1981 та 1983 роках попередні назви повернули тільки тим селам, які були перейменовані у 1977 році. Населенні пункти, які були перейменовані до цього, залишилися із новими назвами. Так, наприклад, Береги Гурне були перейменовані у Бжегі Гурне у 1968 році – такою назва залишилася досі.
Потяги під наглядом
Окрім пам’яті, яку комуністична влада намагалася витіснити з публічного простору, комуністичні режими СРСР та ПНР воліли контролювати низку сфер життя своїх громадян, обмежуючи їхні права. Особливо суворим був контроль польсько-радянського кордону і його перетину.
Відтинок залізниці, яка веде від Лупківського тунелю на сучасному польсько-словацькому кордоні до Перемишля, збудували за Австро-Угорщини у 70-х роках ХІХ століття. Його функцією було безпосереднє залізничне сполучення між Львовом та Будапештом. Після встановлення тут лінії польсько-радянського кордону в 1945 році та корегування деяких його ділянок у 1951 році, одна з частин цієї гілки проходила через територію радянської України (через Добромиль). У 1963 році Польща та Радянський Союз погодилися використовувати цю гілку залізниці як для промислових, так і для пасажирських перевезень.
Відтак пасажири потягу, які сідали у нього, наприклад, в Команчі чи Загір’ї, їдучи до Перемишля (а звідти, наприклад, до Варшави), потрапляли на деякий час на територію радянської України. Після перетину польсько-радянського кордону до потягу сідала група радянських військових, яка пильнувала пасажирів, аби ті, бува, не вчинили якихось антирадянських дій. На початку курсування потягу, після того, як пасажири перетинали польсько-радянський кордон, вимагалось щільно зашторити вікна.
Траплялися випадки, коли пасажири викидали з вікон якісь предмети (це могли бути банка з-під соку, паперова обгортка з-під бутербродів тощо), тоді потяг зупиняли на декілька годин – шукали винуватця та перевіряли, чи не загрожує об’єкт, викинутий з вікна, безпеці Радянського Союзу.
Тризуб на воротах студентського табору
Ще одну історію збереження пам’яті про українців, що жили на цих теренах, описує у своїй серії книг «Бескиди в ПНР» / Bieszszady w PRL-u журналіст та репортер Кшиштоф Потачала. Одного разу до студентського табору в селі Бжегі Гурне (до 1968 – Береги Гурне, українською – Береги Горішні), що в польських Бескидах, приїхав функціонер польської служби безпеки із Жешува (далі – есбек). На брамі табору він побачив знак українського тризуба. Варто зазначити, що тризуб був з одного боку забороненим символом у радянській Україні, а з іншого – у польському суспільному мисленні того часу асоціювався із діяльністю Української повстанської армії.
Есбек поцікавився тим, що значить ця символіка. Йому відповіли, що це символ пам’яті про українців, які мешкали на цих землях і були виселені звідси після Другої світової війни. З іншої частини подвір’я табору доносився спів студентів:
“Ej, ty Ojcze Atamanie
Ukraina śpi w najlepsze.
Śpią sokoły na kurhanie
i stanęła woda w Dniepze”,
що теж було символічним увічненням пам’яті про українців, виселених звідси. На диво, ця історія мала щасливий кінець (що траплялося рідко, коли йшлося про службу безпеки) – есбек долучився до групи студентів, які пригостили його, й ситуація не мала жодних наслідків.
Одним із організаторів табору був Вітольд Міхаловський – польський інженер, публіцист та громадський діяч, співавтор книги Spór o Bieczszady / «Суперечка про Бескиди» (1979), в якій порушує питання перейменувань низки бескидських сіл в 1977 році. Міхаловський згадуючи про цей табір, заперечував пов’язаність символіки незалежної України із символікою УПА, яка, зокрема, діяла на цих теренах і мала негативний образ в уявленні польського суспільства: «То абсолютно не була спроба глорифікації УПА. Не заперечую, гостей табору я вітав гаслом “Хай живе самостійна Україна” і до тепер вважаю, що нічого поганого не робив. Урешті, тішимось з незалежної України, чи ні? І таким було послання того гасла».
У селі Бжегі Гурне зберігся греко-католицький цвинтар, який почали відновлювати у 1989 році у рамах реставраційного табору проведеного у межах акції Nadsianie. У наступних роках його відновленям займалося Товариство «Магурич».
Знайдені дзвони церков
8 листопада 2023 року група людей, на чолі з директором Музею народної архітектури в Сяноці Єжи Гінальським, відкопала церковний дзвін. Його знайшли на місці знищеної у 1945 році церкви святого Миколая в селі Манів (гміна Команча Сяноцького повіту) на Підкарпатті. Дзвін відкопували протягом чотирьох годин, а сам задум пошуківці тримали в таємниці від широкого загалу. Місцеві знали переказ про закопаний дзвін на руїнах української церкви, проте не сподівалися, що він і справді може бути там, оскільки нелегальні пошуки, які проводили чорні археологи, нічого не дали.
Найімовірніше, дзвін Миколаївської церкви українці з Манева закопали під час нацистської окупації. Вони боялися, що нацисти можуть забрати його на метал для промислових цілей. Після завершення війни та встановлення тут лінії українсько-польського кордону жителів Манева депортували, а дзвін так і залишився в землі.
У Музей народної архітектури у Саноку говорять, що навесні 2024 року цей дзвін буде доступний для огляду відвідувачами. Там вже експонується дзвін, знайдений у 2006 році у селі Бальниця (також у гміні Команча, Сяноцького повіту).
До операції «Вісла» у Бальниці переважну більшість мешканців становили українці (лемки). Місцева Церква архангела Михаїла, з якої походить дзвін, була знищена вже після депортації українців, у 1950-х роках. Сам дзвін був зроблений підприємством братів Фельчинських у Парижі під час Всесвітньої виставки в у 1925 році і був куплений громадою села. Знайдений в Маневі дзвін також був зроблений підприємством братів Фельчинських.
Найімовірніше, місцеві закопували дзвони під час Другої світової, пам’ятаючи, як під час Першої світової війни, ареною Східного фронту якої були, зокрема, Бескиди, дзвони вилучали задля створення з них зброї. Відомо, що дзвони з Ветлини, Довжиці та Лоп’янки забрали під час Другої світової. Найправдоподібніше, що, зокрема, з дзвонів церкви Діви Марії у Стерв’яжику було відлито пам’ятник генералу Сверчевському у Перемишлі, встановлений в 1962 році й демонтований в 1990 році. Після депортації українців з Бескидів, міліція та сили публічної безпеки організували пошуки захованих дзвонів. Інколи дзвони могли опинятися на чорному ринку.
Нова хвиля пошуків дзвонів почалася після 1989 року. Тоді було віднайдено дзвін з церкви Преображення Господнього в Журавині, який зараз знаходиться в Херсонській області, куди було депортовано мешканців села. У 1993 році було знайдено дзвін з церкви архангела Михаїла в селі Бистре, який зараз знаходиться у вцілілій церкві Різдва Богородиці (1863 рік) у Міхновцях. Дзвін церкви архангела Михаїла з Літовищ було знайдено в 1995 році й після низки змін місць зберігання – в тому числі невдалої спроби використати цей дзвін в польсько-українському обміні на елементи польської спадщини в Україні, організованої Департаментом зі справ польської культурної спадщини за кордоном – дзвін опинився у Музеї Перемишльської землі.
Сучасні Бескиди є простором пам’яті про тих, хто жив на цій землі і був звідси виселений (як українці), або вбитий (як євреї). Це простір спільної польсько-української історії, сторінки якої були непростими й трагічними, особливо тут – у Бескидах. Проте ця пам’ять та спадщина дає шанс на осмислення спільної історії, яка збагачувала й збагачує як сучасну Україну, так і сучасну Польщу.
Євген Яковенко