2 травня 2023 року у Варшаві помер польський репортер та журналіст Павел Смоленський. Його називають Великим Другом українців, а внесок Смоленського в українсько-польське порозуміння та співпрацю є надзвичайно важливим як для сучасної Польщі, так і для сучасної України.
Павел Смоленський народився 7 липня 1959 року у Варшаві. Дописував до паризької «Культури» Єжи Ґедройця. З 1989 року працював у Gazeta Wyborcza.
Українським читачам Павел Смоленський відомий, зокрема, завдяки книгам «Похорон для різуна» (2001) (в Україні книжка вийшла у перекладі Андрія Бондаря у 2006 році у видавництві «Наш час») та «Сироп з полину. Вигнанці з Акції “Вісла”» (2017) (український переклад Олени Шеремет опублікувало видавництво «Темпора» у 2022 році). Ці дві публікації присвячені українсько-польським історичним травмам, спричиненим трагічними подіями першої половини XX століття. У них Павел Смоленський без страху препарує болючі, як для українців, так і для поляків теми.
Ще одна книжка, присвячена Україні – інтерв’ю Павла Смоленського з українським письменником Юрієм Андруховичем «Ще не вмерла і не вмре» («Szcze ne wmerła i nie umrze») вийшла у Польщі 2014-му році, її українського перекладу досі немає.
Неперекладеним українською мовою залишається решта творчого доробку Павла Смоленського, зокрема, його книги про Близький Схід, Африку та Північну Америку.
За книгу «Похорон різуна» у 2003 році він отримав нагороду польсько-українського примирення. У 2017 році – нагороду «За інтелектуальну відвагу» від українського незалежного культурологічного часопису «Ї» – «за мужню громадянську позицію, самопожертву та активну участь у формуванні громадянського суспільства як в Польщі, так і в Україні». У Польщі, зокрема, за книгу «Сироп з полину. Вигнанці в операції “Вісла”» у 2018 році Смоленський був номінований на історичну премію імені Казімєжа Мочарського.
Це далеко не вичерпний перелік нагород репортера. «Минулого року Павел Смоленський отримав італійську премію ім. Ришарда Капусцінського. Він був щасливий», – написав у спогадах колега, письменник Ярослав Міколаєвський.
Міколаєвський називає Смоленського Дон Кіхотом і Сірано де Бержераком: «Якщо хтось у його присутності виявляв шаблонне, застаріле, репресивне ставлення до інших, він рідко міг розраховувати на прощення. З іншого боку, Павел не вагаючись ставав на бік тих, з ким мав менші зв’язки, якщо вони виявлялися слабшими <…> Переймався, бо відчував. Ставив себе на місце збирачок жасмину, які збирали квіти, наражаючи себе на вологу і хвороботворні укуси кліщів, на місце палестинців, на місце українців».
Як розповідав сам Смоленський, його зацікавлення темою українсько-польського примирення та співпраці почалося випадково, після того, як на початку своєї кар’єри він потрапив до села Павлокоми й дізнався про трагедію, яка там трапилася. У цьому селі в 1945 році від рук польської самооборони та Армії Крайової загинули за різними підрахунками від 150 до 300 українців. Не знаючи нічого про ці події Смоленський був вражений, як суспільство може нормалізувати такі трагедії та цькувати тих, хто намагався зберегти про них пам’ять. «Тоді я отримав реальний аргумент того, як люди можуть жити в альтернативній реальності», – сказав він в одному з інтерв’ю.
«Примирення над історією, розуміння цієї історії – це необхідно. Історія – це те, що не зміниться. Але ви можете визначити те, що станеться завтра. Було б справедливо, якби ця робота була, по-перше, паралельною, а по-друге, треба працювати над власними гріхами. Я не буду притягувати українців до відповідальності за гріхи, скоєні проти поляків, тому що це повинні робити українці. Поляки теж грішили проти України. І це були дуже-дуже серйозні гріхи», – говорив Смоленський в іншому.
З початку російської агресії проти України у 2014 році Павел Смоленський постійно і послідовно підтримував Україну. Нерідко під час публічних виступів його можна було бачити в футболках з українським тризубом. «Відколи я повернулася до Варшави, він був моїм сусідом, який вітався зі мною незмінним “Слава Україні”», – згадує письменниця Оля Гнатюк.
Смоленський був активним речником українсько-польського порозуміння. Зокрема, був підписантом колективних листів на підтримку України та українсько-польського примирення під гаслом «Просимо прощення і прощаємо». У 2018 році долучився до «Звернення громадських середовищ Польщі та України», в якому українські та польські науковці, інтелектуали, духовенство, письменники та громадські діячі висловили свій «протест проти продовження конфронтаційної політики та її ескалації у відносинах між Польщею та Україною».
У дописі пам’яті Смоленського на Facebook український поет, есеїст та перекладач Остап Сливинський написав: «Був одним із тих, що розуміли: взаємні історичні травми неможливо вилікувати пластирем гарних, гладеньких слів. Рани треба відкрити, роз’ятрити, щоб очистити і дозволити їм загоїтися. Тому його репортажі читати непросто, іноді вони злять, але відтак приходить спокійне розуміння: все ще може бути добре. Між українцями і поляками, наприклад».
Український журналіст та політик Микола Княжицький в дописі на Facebook про Павла Смоленського написав: «Він був одним із тих, хто продовжував справу Єжи Гедройця і Яцека Куроня. Павел любив українців і поляків, він просто любив людей».
Павлу Смоленському було 63 роки.
Євген Яковенко