1 червня у Польщі пройшов другий тур президентських виборів, перемогу у якому здобув Кароль Навроцький, праворадикальний політик, підтримуваний опозиційною партією «Право і справедливість». Кароль Навроцький під час виборчої кампанії неодноразово висловлювався як проти підтримки України, так і проти українських мігрантів у Польщі. А напередодні другого туру виборів навіть підписав так звану декларацію Менцена, в якій, зокрема, йшлось, що на посаді Президента Навроцький не ухвалюватиме жодного рішення, яке підтримуватиме вхід України до ЄС і НАТО. Що означає перемога Кароля Навроцького для України та як вона вплине на польсько-українські відносини – у колонці Олени Бабакової.
Колонка публікується з дозволу авторки та видання «Європейська правда».
Поки всі хвилювалися за політичний курс Румунії, несподіваний поворот стався у Польщі: президентом обрали Кароля Навроцького – голову Інституту національної памʼяті, «нового улюбленого хлопчика» Ярослава Качинського, колишнього ультрас та, можливо, колишнього сутенера. Що це означає для України?
По-перше, у Польщі президент не визначає зовнішню політику – це прерогатива уряду. Втім, традиційно глави держави відігравали помітну роль у формуванні східного курсу, особливо в питаннях відносин з Україною. Багато в чому це було пов’язано з особистим зацікавленням президентів у розвитку партнерства між Варшавою та Києвом. Станом на зараз немає підстав вважати, що Кароль Навроцький поділяє цю зацікавленість або готовий активно підтримувати Україну.
Під час виборчої кампанії висловлювання Навроцького щодо України варіювалися від холодно-нейтральних до відверто українофобських. Критиці піддавалися і Україна як держава (зокрема несхвалення членства України в НАТО чи демонстративне завершення кампанії біля одного з найвульгарніших польських пам’ятників жертвам Волинської трагедії, попри те, що Київ дозволив ексгумації), і українська громада в Польщі (серед ініціатив, озвучених або підтриманих Навроцьким, – скасування соціальних виплат 800+ для українських біженок, а також ідея автоматично пересувати громадян України в кінець черг до лікарів).
Найтеплішими словами Кароля Навроцького про Україну за час виборчої кампанії стало запевнення, що польські військові не братимуть участі в миротворчій місії на її території, та підприємців «заробити» він туди відправить. Чи було це відкрите неприязне ставлення до Києва та українських мігрантів радше елементом передвиборчої риторики, чи, навпаки, свідченням нового «нормального» у польській політиці – стане зрозуміло вже невдовзі.
По-друге, багато залежатиме від того, хто увійде до зовнішньополітичної команди Навроцького. Поки що її просто не існує – його штаб формували не радники з міжнародних питань, а піарники та фахівці з соціології. Сам Навроцький не є самостійною політичною фігурою – це повністю проєкт Ярослава Качинського. Водночас навколо самого «пана презеса» є люди, які добре розуміють стратегічну вагу України. І для них виборча кампанія – це одне, а відповідальність за країну після перемоги – зовсім інше.
Останні місяці «Право і справедливість» діяли виключно «під диктант» соцопитувань. Якщо опитування показували, що поляки втомилися від допомоги українським біженцям – лунала критика на їхню адресу. Якщо зростало розчарування в Зеленському – його звинувачували в невдячності. А коли виявлялось, що понад 50% підтримують продовження військової допомоги Києву – ПіС не протестував. Але важко повірити, що суспільні настрої, які цілеспрямовано й системно розбурхували, тепер просто вщухнуть. Це тиск, який штовхатиме навіть «старих» правих до ще жорсткішої позиції щодо України. Особливо з огляду на те, що для їхніх ще радикальніших опонентів – Конфедерації й Гжегожа Брауна – антиукраїнізм перетворився не просто на частину передвиборчої тактики, а на органічний компонент політичної ідентичності.
По-третє, тренд антиукраїнізму остаточно вкорінився у польському політичному мейнстримі. Коли йдеться про українську державу – це поки що мова про «втому» та дистанціювання. Але коли йдеться про українських мігрантів – риторика стає дедалі радикальнішою й небезпечнішою. Не маючи здатності запропонувати послідовну і конструктивну програму, найбільші польські політичні сили (як ПіС, так і в м’якшій формі «Громадянська коаліція») обрали зручну мішень – «невдячних» і «вибагливих» українців, які начебто зловживають гостинністю.
Ні, це не просто суб’єктивні враження окремих людей. Кожного разу, коли я намагаюся обережно заговорити про це з польськими експертами – освіченими, міжнародними, ніби-то дуже «розуміючими» людьми, – стикаюся з типовим Polesplaining Polesplaining – це іронічний неологізм, утворений за аналогією до терміну mansplaining, і складається зі слів Pole (поляк) + explaining (пояснення). Вживається для опису ситуації, коли польські експерти, політики чи пересічні громадяни зверхньо або повчально пояснюють іноземцям «як насправді працює Польща», заперечуючи або применшуючи їхній досвід – особливо щодо дискримінації, ксенофобії чи змін у суспільних настроях. Часто така риторика подається як «раціональна» чи «об’єктивна», але на практиці ігнорує або знецінює реальні переживання й спостереження іноземців. Це своєрідна форма зверхності – в ній є приховане припущення, що іноземці недостатньо знають, розуміють чи «неправильно відчувають» польську реальність: мене починають повчати, що я не розумію Польщі, перебільшую, що насправді все не так. І це – не лише від консерваторів, а й від лібералів чи навіть лівих.
А тим часом у розмовах з українками та українцями – історії одна гірша за іншу. Комусь нахамили в трамваї лише за українську мову. Комусь пригрозили соціальними службами, якщо «не вгамує свою українську дитину». У когось сусіди просто перестали вітатися. І це все у Варшаві.
Напруження у польсько-українських відносинах останнім часом часто пояснювали тим, що бідніші поляки нібито з обуренням дивляться на українців, які приїздять на дорогих автівках, – мовляв, це така собі класово-національна неприязнь. Але я запропоную іншу гіпотезу: головне джерело напруги зараз – польський середній клас. Саме той, що освічений, проєвропейський, мультикультурний і голосує за Тшасковського. Їх дратує і польський пролетаріат, який підважує їхній статус «новобагацьких поляків» (звідси ненависть до 800+, електорату ПіС тощо), і дедалі численніший український середній клас у Польщі – як виклик їхній ексклюзивності. Бо не для того, мовляв, я полькою вродилася і десять років кар’єру в корпорації будувала, щоб тепер відпочивати в одному готелі з українцями чи робити зачіску в одній перукарні.
YouTube-дебати Менцена з Навроцьким і Тшасковським показали, що в економічному плані польські ліберали ближчі саме до «Конфедерації». Проте 88% виборців Менцена, з тих які голосували в другому турі, проголосували за Навроцького. Значною мірою – через спільне їм усім антимігрантське й антиукраїнське налаштування.
По-четверте, польська зовнішня політика перебуває у фарватері американської зовнішньої політики. Не варто мати ілюзій, навіть проєвропейський Тшасковський не став би кардинально змінювати цю лінію, хіба що спробував би активніше будувати європейську систему стримування і противаги Трампу разом з Мерцом і Макроном.
Натомість Навроцький — не просто «проамериканський» кандидат. Це політик з чітко вираженою трампістською орієнтацією, що передбачає більший євроскептицизм, більшу ізоляціоністську риторику, більшу увагу до «національних інтересів». Разом з його обранням посилиться і трампістське крило в «Праві і справедливості» – а це особливо важливо в контексті питання «хто після Качинського?».
Як показує досвід прямих контактів Києва з Дональдом Трампом, нічого доброго з цього для України не випливає. З іншого боку, якщо США знову зайдуть у фазу жорсткішого протистояння з Росією, ПіС традиційно підтягнеться і навіть піде попереду колони – з прапором і гаслами.
По-п’яте, у короткостроковій та середньостроковій перспективі розвиток усіх цих трендів значною мірою залежатиме від того, чи відбудуться в Польщі дострокові парламентські вибори. Дональд Туск мав у руках уряд, контроль над державним телебаченням і фаворита на виборах – але навіть за таких умов зазнав поразки.
Категорично не погоджуюсь із тезою, що люди голосували за Навроцького, бо нібито вони тупі. По-перше, щоб голосувати за беззмістовні тиради Рафала Тшасковського і його відсутність чітких поглядів, також не потрібно мати великий розум. По-друге, це фактично повторення кампанії Клінтон-Трамп 2016 року, коли людям нав’язували ярлик basket of deplorablesВираз basket of deplorables став відомим під час президентської кампанії США 2016 року. Його вперше використала Гілларі Клінтон, коли описувала частину виборців Дональда Трампа як людей із «неприйнятними» або «осудними» поглядами – расистів, сексистів, ксенофобів тощо. Вона сказала, що приблизно половина прихильників Трампа – це basket of deplorables, тобто «кошик негідників» чи «збірка огидних людей». Це було дуже різке і образливе визначення, і багато виборців Трампа сприйняли це як образу, що спровокувало у них протестну реакцію – вони захотіли показати, що не такі вже й «погані» чи «тупі», як їх схарактеризували. Отже, цей вислів став символом того, як політики можуть стигматизувати частину виборців, а ті у відповідь – об’єднуватися та проявляти опір., а вони навпаки вирішили показати свою силу і незгоду. По-третє, Туск уже давно перестав бути візіонером, він – такий самий співець низинних людських інстинктів, як і Качинський, тільки замість сутани і MAGA-гаджетівMAGA – це абревіатура від «Make America Great Again» («Зробимо Америку знову великою») – головний слоган Дональда Трампа під час президентської кампанії 2016 року. Цей слоган асоціюється з певним стилем політики, прапорами, кепками з написом MAGA і взагалі з брендом Трампа. Коли кажуть «MAGA-гаджети», мають на увазі всі ті предмети, аксесуари, символіку, які пов’язані з цим рухом: кепки, футболки, значки, прапори і навіть технічні пристрої чи «речі», які символізують цю ідеологію. У твоєму тексті це словосполучення використане іронічно – щоб показати, що Туск, на відміну від Качинського, не користується прямою символікою. демонструє гарний костюм і євросоюзні зірочки. Чому ж люди мають голосувати за лицеміра, який навіть не намагається їх зрозуміти? Апогеєм цього «розуміння» стала його антиукраїнська риторика.
Програш Тшасковського – це червона картка для уряду Туска. Коаліційні партнери можуть почати розбігатися, а це може призвести до вотуму недовіри уряду.
По-шосте, поза великою політикою існують самоврядування, торгівельні контакти, академічна співпраця та спільні проєкти некомерційних організацій. І саме тут польсько-українські відносини тримаються стабільно. Щодня тисячі людей роблять усе можливе, щоб підтримати українців на шляху до перемоги.
Втім, атмосфера навколо українських мігрантів у Польщі справді дуже складна. Хоч політичні відносини і не такі погані, як у 2017–2018 роках, ставлення до мігрантів залишається тривожним, напруженим, а навіть небезпечним. І що з цим робити, враховуючи вищезазначені тенденції, на жаль, поки що неясно.
Олена Бабакова