Томаш Сікора – польський музикант, композитор, культурний та громадський діяч. Протягом останніх двадцяти років активно співпрацює з українськими музикантами, письменниками та художниками. Займається промоцією української культури у Польщі. Серед найбільш відомих проєктів – музичний гурт Karbido з Юрієм Андруховичем та проєкт «РоздІлові» з Сергієм Жаданом. З початком повномасштабного вторгнення музикант активно підтримує Україну, організовує збори на дрони та гуманітарну допомогу, відвідує Україну. Завдяки його зусиллям і розголосу у Польщі було скасовано декілька концертів виконавців, що виступали у Росії.
«Наш вибір» поговорив з Томашем Сікорою про знайомство з Україною, спільні мистецькі проєкти та сучасних польських та українських виконавців, яких варто послухати. Музикант також поділився своїми роздумами щодо ролі митця у часи війни та популярності у Польщі російської культури.
На початок я б хотіла запитати, чому у Facebook поряд зі справжнім іменем ти підписаний також як Хома Синиця?
Це такий жарт. Я дуже сильно ідентифікую себе з Україною і після багатьох років поїздок туди почав жартома говорити Юрію Андруховичу або іншим знайомим, що я вже чекаю на українське громадянство, вирішіть це. Звісно, що я жартував. Але якось мої знайомі українці, з якими я вже багато років співпрацюю у Вроцлаві, подарували мені на день народження український паспорт, де написали моє імʼя та прізвище як Хома Синиця.
Коли я одного разу їхав в Україну, то моя дружина сказала, що краще напевно лишити цей паспорт вдома, адже він несправжній. Переймалась, щоб мене не звинуватили у підроблянні документів. Хоча, як я знаю, такі документи-сувеніри можна купити на кожному ринку.
Хома – це доволі рідко вживане імʼя. На початку навіть була суперечка, як правильно Хома чи Фома. Юрій Андрухович, який дбав про чистоту української мови, наполіг на тому, що українською все ж правильно вживати Хома. Мені сподобалось це імʼя, адже в одній з перших спільних пісень Юрія Андруховича і Karbido – Козак Ямайка – також зʼявляється імʼя Хома. Приємно мати такий звʼязок.
Раз вже заговорили про Україну. Звідки таке зацікавлення країною?
Це складна історія, насправді. Перший раз я був в Україні у 1992 році, ще коли вчився у ліцеї. Тоді в рамах молодіжного обміну до Польщі приїхала молодь з Німеччини і ми разом поїхали до Львова, де були кілька днів. Вже тоді у мене були музичні амбіції, я навіть взяв з собою гітару у поїздку. У Львові ми відвідали Вищу музичну школу, і саме там я вперше побачив цимбали і як хтось на них грав. Це мене дуже вразило. Я пам’ятаю, що я познайомився з хлопцем, приблизно мого віку, з цієї школи і ми багато розмовляли.
Але вже за кілька років я почав їздити до Львова регулярно, бо там жила моя тодішня дівчина. Вона була полькою, але вчилася у Львові. І це були не просто поїздки в Україну, а знайомство з країною. Зазвичай я проводив час у Львові, але одного разу ми з компанією друзів поїхали в Одесу. І у мене дуже приємні спогади від цієї подорожі.
А почалося все насправді через Юрія Андруховича, тобто завдяки співпраці з ним, коли він із гуртом Karbito записав перший спільний диск. Я тоді ще з ними не грав, але працював із музичним матеріалом як звукооператор (це моя основна професія).
Після запису альбому з’явилась пропозиція концерту у Харкові, на фестивалі Сергія Жадана під назвою ZEX у 2006 році. Один з учасників гурту не захотів їхати в Україну, а згодом взагалі покинув гурт. Тому хлопці запросили мене. Наступний альбом ми записали разом. І я приєднався до команди повною мірою.
На початку ми не планували, що наша співпраця з Юрієм Андруховичем буде такою довгою. Ми записали перший альбом та відіграли кілька концертів у Польщі та Україні. А згодом отримали пропозицію зіграти на Фестивалі Бруно Шульца у Дрогобичі. Тоді ми вирішили, що грати старий матеріал не будемо, зіграємо щось нове, і, можливо, щось пов’язане із Шульцом. Прикольно те, що наступного тижня ми знову їдемо на цей фестивальРозмова відбулась напередодні фестивалю, який цьогоріч проходив у Дрогобичі 7-13 липня, уже вчетверте.
І завершуючи цю досить довгу історію, бо вона триває з 1992 року, а фактично регулярно з 2005 року: на цьому концерті в Дрогобичі ми грали нові композиції на вірші Юрія Андруховича. Це були його старі вірші зі збірки «Екзотичні птахи і рослини», і в них є багато таких шульцових історій. Ця поезія така барокова, ніби про світ, який вже зник. Ми відіграли той концерт, і він настільки нам сподобався, що ми записали другий альбом. А коли вийшов другий альбом, ми подумали, якщо у нас є два альбоми, то, може, буде і третій. Зробимо триптих, трилогію, це ж круто звучить: «Три альбоми».
Згодом ми записали альбом Абсент / Absynt – за романом Юрія Андруховича «Перверзія». Тоді ми думали, що ця трилогія завершить нашу співпрацю, але, на щастя, цього не сталося.
Потім був Майдан, події якого ми дуже емоційно переживали. І як відповідь на певну злість у 2014 році ми втрьох почали грати музику у Вроцлаві без Юрія. Ми злилися на Януковича, на його жертви на Майдані та анексію Криму. І ми вирішили, що зараз треба бути солідарними із Юрієм. Ми взяли тексти з його книжки «Лексикон інтимних міст», вибрали міста, і записали композиції, кожна з яких присвячена окремому місту з книжки: Варшава, Вроцлав, Київ, Львів та інші.
Так воно і вийшло. Потім ще один альбом, тепер маємо ще один, уже записаний, але ще не виданий, за його романом «Радіо ніч».
І коли відбудеться прем’єра цього альбому?
Прем’єра, ймовірно, буде 13 грудня, бо у цій книзі все починається 13 грудня. Ми записали альбом у грудні минулого року, але не було часу швидко все організувати, тому вирішили зачекати до наступного року.
Книжка і тема, яку ми обрали для цього альбому, також стосуються поточної ситуації, хоча й не безпосередньо. Історія, яка розгортається у книзі – це ніби альтернативна історія Майдану, який не вистояв. Головний герой – прототип якого існував насправді – музикант, який грає на Майдані. Через те, що Майдан не вистояв, музиканта забирає служба безпеки і піддає тортурам. Йому ламають пальці і він більше не може грати. Але памʼятаємо, що реальна історія інша, бо Майдан вистояв.
Проєкти з Андруховичем – це лише частина твоєї музично-мистецької співпраці з Україною, я правильно розумію?
Так. Коли я приїхав в Україну, мені дуже сподобалася і країна, і люди. Я буду зараз говорити деякі банальні речі, але це правда. Я дуже, дуже полюбив, і насправді навіть покохав Україну. І я, і Karbido почали співпрацювати з іншими митцями звідти. Велика заслуга в цьому артагентства АртПоле з Києва. Це дві дівчини: Оля Михайлюк та Мирослава Ганюшкіна, які багато років організовували фестиваль АртПоле у різних місцях. Це був фестиваль, на якому виступало багато українських гуртів: Перкалаба чи ДахаБраха, наприклад, починали там грати ще тоді, коли вони не були настільки відомими, як зараз. Туди приїжджало багато зараз відомих візуальних художників. Оля та Мирослава знали всіх цих митців і знайомили їх з людьми із Польщі, які могли б співпрацювати з ними.
Наприклад, в якийсь момент мене запросили у проєкт «Розділові» із Сергієм Жаданом, ідея якого належала Олі Михайлюк. Це така історія, яку варто розповісти. Був 2014 рік. Вже з’являлися проросійські так звані республіки. Існувала лінія фронту, лінія розмежування. Дівчата хотіли організувати фестиваль, однак вони були переконані, що в цей час не можна організувати звичайний захід – свято, де всі зустрічаються і веселяться. Тим паче, що частина людей, які були пов’язані з попередніми фестивалями, пішли до добровольчих батальйонів. Деякі з них загинули. Тому Оля вирішила, що все наше мистецьке життя треба перенести на Схід. Показати українське мистецтво у різних містах: Маріуполь, Бахмут, Авдіївка, Станиця Луганська. Там вони працювали над різними проєктами. Зокрема із Сергієм Жаданом, який теж робив подібне – їздив туди з виступами. На його тексти, переважно вірші з книги «Месопотамія», акордеоніст з Білорусі Олексій Ворсоба та музикант з Донецька Влад Крамар створили музику. Влад трохи пограв з ними, а потім все-таки обрав Росію, і переїхав туди. Ну, як обрав… Став на бік ворога. Я кажу це з повною відповідальністю. Потім мене запросили в цей проєкт, щоб заповнити прогалину. Це дещо змінило його характер, але ми трохи пограли разом. У нас був концертний тур по Україні. Ми також грали в Польщі. Завершився концерт записом фільму.
Був дуже класний проєкт з ДахаБраха. Шкода, що ми з різних причин не змогли його розвивати. Він називався «Мапа ріки». Дівчата з гурту надіслали нам українські народні пісні про річку та воду, які вони збирали по різних селах в усій Україні. І ми створили з цього матеріал, який символічно розповідав про Дніпро. Там прямо не було сказано що це «мапа ріки Дніпро», але з контексту було зрозуміло, що йдеться саме про цю річку. Це було наче здійснення наших мрій. Бо, як на мене, Дніпро справді захоплює уяву. Мені дуже подобається ця річка. І взагалі я люблю Київ. Ми зіграли цей концерт у 2013 році на фестивалі ГогольFest у Києві.
Ти згадуєш чотирнадцятий чи п’ятнадцятий рік. Зараз можна зустріти й такі думки, що на війні не час творити мистецтво чи грати концерти. Тому я хочу запитати, як змінилася твоя мистецька та музична співпраця з Україною після двадцять четвертого лютого?
Справді був такий момент, коли ми не знали, що робити. Йде війна, і найголовніше – це безпека людей. Друзі – Сергій Жадан в обложеному Харкові, Юрій Андрухович в Івано-Франківську. Ми зрозуміли, що просто треба допомагати. Або вивозити знайомих, або допомагати їм, якщо вони хочуть залишитися в Україні. Я зв’язався з Сергієм, Юрієм і іншими друзями і запросив їх до Польщі. На що вони відповіли: «Припиняй. Ми тут залишаємося, нема про що говорити». Але, як знаємо, багато людей виїхало з України, особливо жінки з дітьми.
В основному ми співпрацювали із дівчатами з агенції АртПоле, які, завдяки тому, що раніше робили проєкти в різних містах, мали усюди друзів і добре розуміли, що відбувається. У перші дні повномасштабного вторгнення вони організовували Zoom-конференцію, щоб підтримати цих людей. Пам’ятаю, до неї приєднався також і я. Були з десяток людей з різних міст. Оля тоді була в метро в Києві, бо сховалася від прильотів, хтось виходив на зв’язок з підвалу в Старобільську. Вимкнене світло, вибухи. І це було настільки жахливо, що я тоді зрозумів, що цим людям треба допомога.
Я хотів, щоб ця допомога трималася купи, тож я почав говорити з Олею та Славою (Оля Михалюк і Мирослава Ганюшкіна) про те, як її найкраще організувати. Перше, що ми зробили, це разом із тодішнім директором музичного клубу Firlejу Вроцлаві Робертом Хмелевським провели концерт. Це було наприкінці лютого або на початку березня 2022 року. Там грало кілька гуртів: не тільки Karbido, а й український гурт з Вроцлава під назвою «Вимираючі види». Ми зіграли цей концерт, зібрали гроші і почали купувати конкретні речі – ті, про які просили дівчата з АртПоля. В основному це була гуманітарна допомога для людей, які ховалися у підвалах чи укриттях у Києві. Харчові продукти, підгузки, засоби гігієни тощо. Але були й несподівані запити. Мирослава написала мені: «Слухай, нам потрібні гігієнічні помади». Але чому? «Це важливо, тому що у нас тут пересихають губи. Їх потрібно зволожувати». Це така дрібна деталь, але вона також дала мені змогу краще зрозуміти, що там відбувається.
Я спостерігав за всім по телебаченню. В один із перших тижнів у житловий будинок у Києві влучила ракета. А над квартирою, в яку поцілили, виявляється, живе знайома, звукорежисерка фільмів. І все це відбувається на очах у дуже хорошого художника з Криму Рустема Скибіна, який живе у будинку навпроти, і бачив цю ракету. Так раптом виявилося, що атакують безпосередньо наших друзів.
Перші кілька місяців ми організовували транспортування допомоги. Кілька машин з Вроцлава. Була також машина з Варшави, з Українського дому. Одного разу навіть нам вдалося завантажити цілу вантажівку. Приємно, бо багато моїх польських друзів долучилися до допомоги.
Але згодом ти сам почав їздити в Україну?
Так. Вперше поїхав у травні 2022 року на зустріч зі своїм другом Марком Токарем, який у перший тиждень повномасштабної війни пішов добровольцем в армію. Після тієї зустрічі в Zoom, про яку я розповідав, він подзвонив мені особисто і сказав: «Слухай, Томек, я йду записуватися в армію». Я почав його переконувати, що, можливо, не варто поспішати і, можливо, будуть інші потреби. На що він відповів: «Я вже записався». Спочатку Марк базувався недалеко Львова та іноді виїжджав у відпустку до міста, тому ми їздили туди. Був випадок, коли ми відвозили Сергія Жадана з Любліна до Львова, а потім польський поет Яцек Подсядло відвіз його до Харкова (разом із безпілотниками, які ми закупили в Любліні). Згодом я привіз власний автомобіль до Харкова, бо хотів допомогти «Піротехніку», близькому другу Жадана, а також багаторічному водію «Жадана та Собак», який звозить машини з усієї Європи.
Зараз я їжджу з Олею Михайлюк на фронт з допомогою, організованою гуцульською громадою невеликого села Бабин біля Косова. З цими людьми Оля познайомилася випадково, і виявилося, що це невелика громада, а староста села та кілька інших жителів служать у війську.
Нещодавно ми були за п’ять кілометрів від фронту.
Повертаючись до питання про мистецтво під час війни…
Ми ще кілька разів грали в Польщі та Німеччині. Це були концерти поєднані зі збором коштів, а також з метою привернути увагу людей до війни. Наприклад, у Німеччині ми грали нашу давню пісню «Снайпер», про Януковича. Зараз ми зняли кліп, де показуємо зруйновані міста: Маріуполь і так далі. Ми виконуємо її наприкінці концерту, щоб зачепити совість людей на Заході.
А потім несподівано з’явилася дуже дивна пропозиція. Ну як дивна: Оля Михайлюк запросила мене на тиждень до Києва на мистецьку резиденцію. Там був теж маріупольський музикант Сурен, який два місяці перебував у Маріуполі в облозі. Якось йому вдалося звідти втекти. Це був двадцять другий рік, листопад. Відключення світла, бомбардування стратегічних та енергетичних об’єктів, а я їду потягом на резиденцію для митців.
Звичайно, я взяв із собою кілька павербанків на подарунки, щоб не їхати з порожніми руками. Коли я приїхав до Києва, разом з дівчатами з АртПоля ми поїхали в Ірпінь і Бучу, до тих людей для яких ми надсилали допомогу з Польщі. Це теж важливо, щоб показати людям, які збирали допомогу в Польщі, куди ця допомога дійшла і що ці люди, для яких вони старалися, існують і дякують. На знак вдячності я отримав від ірпінської пані цілу сітку банок з маринованими грибами. Я забрав ті гриби у Польщу, щоб поділитися ними з друзями, які долучалися до зборів.
Я думаю, займатися мистецтвом під час війни, може, справді недоречно. Але з іншого боку, якщо люди цього потребують, то, можливо, варто. З цієї поїздки я зрозумів, що людям це справді потрібно. Останній раз, коли я був у Києві, я також ходив у театр. Це була постановка колективу Opera Aperta – дуже авангардна. Вони роблять дуже класні твори про війну, Чорнобиль, Каховку. Зрештою, я також ходив на концерти Жадана. Це таке дивне відчуття, що в країні йде війна, а ти йдеш на оперу чи на концерт. А з іншого боку, ти бачиш, що людям потрібно бути разом і відчувати єдність. Зазвичай на таких подіях на початку співають український гімн, там є відчуття спільноти.
Повертаючись до резиденції. У Києві ми зробили матеріал про Маріуполь. Ще раніше, у 2017 році, ми разом з АртПолем та кількома художниками з Польщі та України кілька разів відвідували Маріуполь. Тоді я записував звуки міста. У мене є 11 годин запису звуків Маріуполя, якого вже немає. Я тоді не дуже знав, що з цим робити. Але під час роботи в Києві з Суреном і Олею ми зробили матеріал про Маріуполь на основі фото і відео, а також звуків, які я записав. Ми до кінця не розуміли, навіщо ми це робимо. Оля Михайлюк добре сказала, що необхідно пам’ятати, але не зациклюватися лише на руйнуваннях. Вони, звичайно, важливі в контексті демонстрації злочинів Росії, та ми також повинні пам’ятати, до чого нам потрібно повернутися – до цих міст: прекрасних і повних людей.
На презентацію нашого фільму прийшли люди, зокрема біженці з Маріуполя, і виявилося, що все це було потрібно і їм, щоб поглянути на місто під іншим кутом зору і хоч на трохи забути про травми і руйнування, адже десь там зберігся, хоча б у звуках і образах, той їхній не знищений Маріуполь.
У мене є запитання, яке я, мабуть, задаю всім, зокрема моїм викладачам в університеті, але досі не отримала відповіді. Звідки в Польщі ця любов до російської культури?
Гарне питання. Мені здається, що це примара того, що за часів комунізму Польща практично не була частиною Радянського Союзу, але була у східному блоці. Ми були теж поневолені, тільки на інших, легших умовах, ніж Україна. Але було і подібне – у нас теж був свій режим, залежний від радянського. І в нас теж була своя опозиція, і я не кажу про «Солідарність», а взагалі про інтелігенцію. І в цьому середовищі були певні контакти з радянською опозицією, тобто російською опозицією в Москві чи Петербурзі. Тому нам здавалося, що це опозиціонери, які так само як у Польщі чи в Україні, борються з системою. А вони просто слухали Булата Окуджаву, фактично змирившись зі своєю долею – це так звана «російська душа». І це все триває роками – ми досі думаємо, що в Росії є якась інтелектуальна, та і взагалі якась опозиція.
У Польщі більшість поляків були злі на систему і на ПНРПольська Народна Республіка – державне утворення на території сучасної Польської Республіки у 1944–1989 роках. У цей час Польща не входила безпосередньо до складу СРСР, але належала до соціалістичного блоку і фактично була залежна від Москви., і багато людей просто не хотіли цього уряду. І нам здавалося, що в радянській Росії було так само. Я думаю, що зараз ми повторюємо цю схему: ми думаємо, що за Путіна ситуація є такою ж, що там багато опозиціонерів. Але я завжди кажу, подивіться на статистику – 70% росіян підтримують війну проти України.
Щобільше, завжди виникають питання, чим винна російська культура, де створюються такі чудові твори. І люди не розуміють, що російська культура насправді є частиною цього режиму. Вона будує його імідж. Є книга Еви Томпсон «Трубадури Імперії. Російська література та колоніалізм», в якій авторка показує, як російська культура, в основному література, будує цей міф про імперію. Вона, наприклад, звертає увагу на таку деталь у «Війна і мир» Толстого: чудовий твір, монументальний і взагалі є одним із головних зразків російської культури, але чи згадується в цій книзі ще якийсь народ, крім французів та росіян? Там немає жодного слова про те, що між Францією і Росією є якісь інші малі народи, там немає українців, немає поляків. Толстой ігнорує людей, які мають іншу культурну ідентичність, як Україна, як Польща. Таким чином, це породжує міф про те, що є лише Росія та великі західні країни, такі як Німеччина та Франція. І ось як це працює. У всіх творах, так чи інакше, повторюється, що Росія велика.
А що означає бути великим? Що вона має анексувати території інших національностей, так?
Ця війна, окрім того, що є мілітарною, є абсолютно культурною. Заяви Путіна про Малоросію про це свідчать. Кажуть, що є російські опозиціонери, письменники та художники, які проти Путіна. Але коли їх запитуєш, що вони думають про Крим, вони відповідають, що насправді добре, що він російський. А якщо запитати людей напряму, то виявляється, що опозиціонерів немає, або є, але дуже мало. Звичайно, є деякі прізвища, і колись нам доведеться з ними говорити, але не зараз.
Російська культура однаково дасть собі раду, на жаль, тому зараз не варто нею перейматися. Даймо простір для того, щоб показати Україну та українську культуру, і нічого насправді не трапиться, якщо ми кілька років під час війни не будемо цікавитися російською культурою. Ну яка від цього шкода? Кому? Країні-агресору? Символічно ми повинні відмовитися від усіх проявів російської культури, навіть тих, які критикують Путіна. Бо вони також можуть бути частиною пропаганди. Мені йдеться про те, що ця російська пропаганда настільки спритна, що може використовувати навіть антипутінський контент. Якщо ми хочемо говорити про хороших росіян, то це мають бути люди, які проти Росії і підтримують ЗСУ.
У Польщі час від часу виступають як російські, так і західні артисти, які підтримують Путіна. Останнім часом ти дуже активно розголошуєш інформацію про західних музикантів, які виступають у Росії. Мені йдеться про той випадок зі скасуванням концертів у Варшаві та Вроцлаві ізраїльського джазового музиканта Авішаї Коена, який напередодні виступав у Росії.
Щодо Авішаї Коена, то це сталося випадково. Першим про це написав Марк Токар. Я побачив і почав перевіряти інформацію. Так все почалося. Раптом виявилося, що в Росії грає не тільки Коен. Скринька Пандори відкрилася, і раптом стало відомо про багатьох інших музикантів. Наприклад, цей матеріал про Крим, яким я також поділився у Facebook. З 2015 по 2021 роки музиканти зі США, Німеччини, Швеції та Франції приїжджали до Криму, у маленьке містечко Коктебель, де з 2003 року проходив український джазовий фестиваль. Зараз це вкрадений бренд і фестиваль, який організовують росіяни, під керівництвом Дмітрія Кісельова. Ті музиканти виступали і були в захваті від відкритості «русского міра», легітимізуючи тим самим режим і окупацію.
Я знайшов фільм 2017 року, де можна побачити цих музикантів на одній сцені з Путіним. Ці музиканти… Я хотів сказати не усвідомлюють, але ні, вони якраз усвідомлюють. У цьому відео вони прямо кажуть, що не потрібно змішувати музику чи мистецтво з політикою, потрібно об’єднуватися. Зрештою Путін говорить те саме. Або ще один музикант говорить, і це ще страшніше, що він цікавиться політикою, він знає, про що йдеться, і тому він вибирає бути тут. Тобто він підтримує Путіна? Ну, мабуть, так, оскільки він каже, що знає, що відбувається, і вирішує поїхати до Криму.
Це їхній вибір. Як на мене, під час війни він не може бути таким. Це так, ніби хтось об’єднався б з Гітлером і грав концерти в Берліні під час Голокосту. На мою думку, ці речі треба клеймити. Ми живемо у безпеці і досить далеко від війни, і люди іноді забувають про неї. Тим більше про це потрібно говорити, і я буду використовувати слово «клеймити», тому що це важливо. Звичайно, це не найголовніше, адже значно важливіше допомагати українській армії. Однак це теж свого роду допомога.
Як писав Марку Токару відомий американський джазмен, з яким він грав до служби в армії: «Деяким людям надто легко ховатися за ідеєю, що як музиканти чи художники вони “аполітичні”, що мистецтво не несе соціальної відповідальності, і вони використовують це як спосіб виправдати, що приймання гроші від деспота це нормально». Ми, митці, повинні бути соціально відповідальними. Це не політика. Це вибір між добром і злом. Це моральний вибір. Якщо у них є сили або відсутні моральні цінності, аби їхати в Росію, то наш обов’язок це засудити.
Я вважаю, що нам потрібно виховувати в людях емпатію. Я їжджу в Україну, на фронт, наприклад, і, окрім того, що везу туди допомогу, ще й везу сюди щось з війни. Я показую свої фото і свій досвід: не як журналіст, а як звичайна людина. Я митець з Польщі, який багато років співпрацює з митцями з України. І зараз моє завдання не тільки допомагати там, але й показати моїм знайомим (а навіть і незнайомим) тут, що відбувається в Україні. Коли я повертаюся з України в Польщу і раптом натрапляю на такі історії, як про Коена, то намагаюся тут на місці боротися хоча б у такий спосіб.
Я постійно повторюю, треба просто допомагати. Весь час. Я, зокрема, організовую збори коштів у Польщі. Приємно, що люди мені довіряють, але я думаю, що ця довіра також є частково результатом того, що я описую свій досвід і що я показую, що насправді їжджу в Україну. Щоб заохотити людей, я говорю, що ми збираємо на дрони з доставкою. Це як з піцою, правда? Просто зберіть кошти на дрон, вам не потрібно буде їхати туди самому. Я куплю ці дрони, відвезу їх в Україну на передову, де вони мають бути, а ви маєте гарантію, що ваші гроші підуть на добру справу і підуть на користь солдат, які цього справді потребують.
Ти говориш, що зараз саме час, щоб дати голос українській культурі. Додам, що варто українцям також відкривати більше польську культуру. На закінчення нашої розмови, чи можеш порадити нашим читачам, кого з польських і українських музикантів варто послухати?
Рекомендую гурт «Вимираючі види», до складу якого входять українці, які живуть у Польщі багато років. Це молоді люди, але дуже добре грають.
Я навіть нещодавно побачив у якійсь вроцлавській групі (онлайн) оголошення українською мовою, що барабанник шукає музикантів з України, аби створити польсько-український гурт. Автором цього оголошення був поляк, який чи то вивчив українську, чи переклав за допомогою Google. Він звернувся до української спільноти: зробімо спільно гурт. Як на мене, це дуже круто.
Можу назвати ще DagaDana. Вони грають багато років. Крім того, ми знаємо один одного особисто.
Гурт, який на сцені вже давно – «Гайдамаки». Їхній останній альбом, як на мене, трохи недооцінений, але його варто послухати. Вони зробили чудовий альбом на тексти поетів Розстріляного Відродження. Допомогли створити цей альбом і поети з України: Сергій Жадан, Андрій Бондар, Софія Андрухович. Багато інших людей.
Скажу так, українська культура жива. І її творіння й надалі дуже високої якості. І вони стають ще кращими. Я пам’ятаю 2000-ні, коли не було так багато гуртів, які співали українською. Але були, звичайно, Мертвий півень чи Плач Єремії.
З польських гуртів мені дуже подобається гурт Voo Voo, який колись співпрацював з «Гайдамаками». Це дуже цікава музика, ніби і джаз, але насправді рок. Мені подобаються змішані речі, змішання стилів, контрасти в музиці. Загалом, мені подобається, коли люди в мистецтві не замикаються, а співпрацюють разом, міжкультурно, коли кожен може щось додати від себе з іншої перспективи. Можливо, тому мені так до душі польсько-українська співпраця?
Ну і Karbido, так?
Так, це польсько-український гурт. Саме зараз з нами не грає барабанник з України. Але було двоє музикантів з України, двоє з Польщі. Хоч на початку з України був тільки Юрій Андрухович. Але так, Karbido рекомендую. Я пишаюся тим, що наша польсько-українська співпраця триває і ми досі разом, зокрема у ці нелегкі часи.
Розмовляла Анастасія Верховецька