У серпні Київ анонсував створення нового міністерства, яке опікуватиметься відносинами з українською діаспороюЩо ми розуміємо під поняттям «українська діаспора» у цьому тексті? Українська діаспора – збірне поняття на позначення всіх українців, що проживають за межами України. До цієї групи належать всі закордонні українці незалежно від їхнього правового статусу у країні проживання: ті, хто вже отримав громадянство цих країн; отримав дозвіл на постійне проживання; а також і ті українці, які оселились закордоном внаслідок повномасштабної російської агресії.. При цьому як головне завдання відомства було визначено повернення українців, які проживають закордоном, додому. 3 грудня Кабмін ухвалив рішення перейменувати Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій на Міністерство національної єдності України. Є й новий міністр, він же віце-прем’єр – Олексій Чернишов, голова правління «Нафтогаз». «Це інституційне посилення допоможе сформувати нову якість роботи та взаємодії багатомільйонною українською спільнотою з усіх хвиль міграції», – заявив прем’єр Денис Шмигаль. І додав, що серед головних завдань міністерства – формування стратегії, як повернути українців жити і працювати в Україну.
Профільне міністерство діаспори – це практика африканських та близькосхідних країн. У країнах ЄС відносини з діаспорою це, як правило, частина обов’язків МЗС (що логічно, бо стрижень цих відносин це справні консульські послуги). Натомість у випадку України проблема не в назві чи самому факті створення окремої урядової інституції, а в тому, що її функціонал збираються формувати на підставі хибних засновків.
По-перше, політика повернення (рееміграції) не може бути основою відносин з діаспорою. Бо більшість українців – треба озвучити цю незручну правду – не повернеться.
Протягом багатьох років європейські партнери говорили про міграцію з України у ключі передачі знань та досвіду. Сьогодні у нас працюють/навчаються українці, а завтра, коли Україна запровадить відповідні реформи, вони повернуться додому і впроваджуватимуть на місцях європейські стандарти державного управління, бізнесу та культури. Або – «гірший сценарій» – мігранти принаймні нададуть фінансові ресурси для реалізації цих реформ, тому що в Україні залишатимуться їхні близькі, зацікавлені у цих змінах.
На жаль, цього не станеться. І до 2022 країни ЄС послідовно сприяли не лише тимчасовій, а й постійній імміграції молодих українців, дбаючи про свою демографію, податкові надходження та системи пенсійного забезпечення. Тепер, коли цивільне населення на всій території України постійно перебуває під загрозою варварських атак з боку Росії, житлові умови більшості сімей погіршилися, як і освітні можливості для дітей, розраховувати на масові повернення (навіть якщо перемир’я підпишуть завтра) не варто. Багато хто вже адаптувався в ЄС, у Канаді та Штатах. Так, цим людям там часто досі незручно, це життя, яке важко назвати комфортним, без відчуття дому, але (особливо у випадку родин із дітьми) переїзд в Україну наразі потребуватиме більше зусиль, ніж продовження нового-старого життя.
Вже опитування з осені 2022 показували, що не менше 10-15% українських біженців у ЄС не планують повертатися додому. Як показує досвід Балканських воєн 1990-х, кожен рік бойових дій це мінус 5-10% тих, хто потенційно міг би повернутися.
Після 1989 року в Польщі не було масових повернень. Так, були реемігранти-селебріті, які будували кар’єру в політиці та культурі. Але це окремі приклади. Можна сказати, що це через важкі наслідки реформ Бальцеровича, які не заохочували змінювати Лондон чи Рим на Варшаву. Але справа не тільки у тарілці та гаманці: після Brexit, коли життя в Польщі мало інший вигляд і достаток, більшість поляків у Британії якось не спакували свої валізи, щоб летіти до батьківщини пращурів. Вони залишилися у новій країні (а польський уряд, як і інші європейські уряди, подбав про те, аби забезпечити їм максимально широкі права у Сполученому Королівстві).
Навіть у випадку таких супербагатих країн як Норвегія та Ірландія, звідки масово емігрували до 1970-х років – діаспора не повертається. Є пошуки коріння, є освітні подорожі представників 2-3 покоління. Але нові працівники – це мігранти з країн Центрально-Східної Європи, не ті, що колись поїхали.
Це не означає, що не треба мати програм повернення (які для цього інструменти – див. країни Балтії та Центральної Європи), просто треба на старті погодитися з їх обмеженою ефективністю. Вони не є і не можуть бути основою діалогу з українцями за кордоном.
По-друге – і тут чергова незручна правда – Україна будуватиме політику щодо діаспори не з рівня довіри нуль, тільки з рівня довіри мінус.
Я живу в Польщі 16 років. За цей час в Україні змінилося чотири президенти, Росія анексувала Крим, розпочала війну на Донбасі та повномасштабне вторгнення, планету вразила пандемія COVID, Трамп був президентом США, перестав бути президентом США, знову буде президентом США. А от що не змінилося:
Нереально потрапити на консульський прийом та без послуг перекупників отримати базові консульські послуги (поява офісів «Документ» дещо розвантажила ситуацію з видачею паспортів, але це вже не працює у випадку коли у дитини тільки один з батьків громадянин України, консульства не оформлюють шлюби між громадянами – хоча мають таке право тощо).
Відверто образливі заяви українських топ і не-топ посадовців щодо діаспори (ну, хоч зник принесений з Росії термін заробітчани щодо трудових мігрантів, а то його роками використовували як політкоректний).
Суперобмежена можливість взяти участь у виборах за кордоном (тобі треба і вже мати документи країни перебування з адресою, і заздалегідь зареєструватися, і відстояти на вулиці кількагодинну чергу, а взагалі найближче консульство може бути від вас у більш ніж 1000 кілометрів).
Квітневе рішення української влади обмежити видачу паспортів чоловікам призовного віку, які перебувають за кордоном, було дуже погано прокомуніковане, не збільшило кількість кадрів у ЗСУ, але зменшило довіру до держави у діаспорі.
Якщо не повернення, то чим діаспора може бути корисною Україні?
Хоча кількість та різнорідність інформації про Україну після 2022 у західних медіа значно зросла, питання поширення як новин, так і більш «лайтової», або більш аналітичної інформації про Україну у місцевих медіа та соцмережах залишається актуальним. Не пости в українських групах, а інформація мовою країн, що приймає. Часто місцеві мешканці сприймають такі новини «з перших рук» як більш вірогідні, автентичні. Охочіше їх переказують, ніж заяви Зеленського чи Сибіги.
Українці мають говорити про Україну в іноземних медіа. Знаючи місцевий контекст суспільства, що приймає, вони можуть краще пояснити свою країну і уникнути слів та тем особливо «тригерних» для конкретної аудиторії.
Можна розвивати український бізнес за кордоном та популяризувати бренди українського бізнесу як якісних виробників товарів та послуг. Будемо чесними: більше мешканців ЄС купуватиме український одяг чи їжу, ніж читатиме книги українських авторів (принаймні до того часу, коли вони отримають Нобеля чи Букера). Українська м’яка сила – це не тільки історія та мистецтво (на яких, як правило, зосереджена програма Українського інституту), а – кухня, попкультура, програмне забезпечення.
Нарешті, українці за кордоном можуть обирати на високі посади проукраїнських політиків. Урядова політика складається з планів окремих впливових партій і лідерів думок. Хтось повинен першим сказати: так, Україна буде членом ЄС, вона має ним стати якомога швидше, це моя воля і моїх виборців. І щоб обирати цих політиків українські мігранти мають ставати громадянами тих країн, куди вони переїхали.
Українська діаспора буде кориснішою Україні тоді, коли буде не менше, а більше інтегрована у суспільства та країни, що їх приймають.
Коли українські мігранти знають місцеву мову, є учасниками місцевого ринку праці та бізнес-спільнот, володіють знаннями та відповідною суб’єктністю для участі в місцевому політичному житті.
Ефективна інтеграція у суспільства та країни, що приймає, не означає відмови від зв’язків з Україною та української ідентичності. Можливо, це роль для нового міністерства? Грантові програми для НУО, створення національно-професійних товариств, підтримка шкіл української мови для дітей, публічні заходи, адресовані не стільки зовнішнім реципієнтам, скільки саме українській громаді.
Створення такого українського нетворку, який розуміє свою силу, впливи, є скоординованим та утримує культурні зв’язки з Україною – це реальна мета. А масові повернення – це зачакловування реальності, провокування відчуження в тих, хто не стане повертатися, та обмеження впливу на українську агенду в країнах, що їх приймають.
Олена Бабакова