4 серпня святкував би день народження Вітольд Ґомбрович – польський письменник-бунтар, який ламав літературні канони й висміював стереотипи польської традиційної свідомості. «Анти-Міцкевич і анти-Словацький, перший, хто наважився сказати полякам правду про них», – так говорить про нього перекладач українською Андрій Бондар.
Вітольд Ґомбрович народився 4 серпня 1904 року в Малошицях неподалік Опатова (сучасне Свєнтокшиське воєводство Польщі). У 1911 році родина Ґомбровича переїздить до Варшави. Тут він навчався в гімназії Станіслава Костки, а згодом у Варшавському університеті, здобуваючи ступінь магістра права. Навчався також у Парижі, де вивчав філософію та економіку.
У Варшаві Ґомбрович є активним представником літературних кіл молоді – його можна побачити в популярних літературних кав’ярнях міжвоєнної Варшави «Малій Зем’янській» або «Зодіаку».
У 1933 році молодий письменник публікує збірку оповідань Pamiętnik z okresu dojrzewania \ «Щоденник підліткового віку», проте критика не розуміє стилістичного новаторства. У 1937 році виходить друком перший роман Ґомбровича Ferdydurke \ «Фердидурке», який критика також сприймає досить стримано і прохолодно. Автором ілюстрацій до цього роману є вже відомий в мистецьких колах письменник та художник з Дрогобича Бруно Шульц. У 1938 році Шульц затято обороняє дебютний роман на сторінках «Скамандру» (літературного часопису, який в міжвоєнній Варшаві видає літугрупування «Скамандритів»): «Ми маємо тут дотичність з незвичною маніфестацією письменницького таланту, з новою і революційною формою та методами оповідання і насамкінець з фундаментальним відкриттям, анексією нової сфери духовних явищ, сфери неосвоєної та нічиєї, на якій дотепер гуляв лише невідповідний жарт, каламбур, абсурд…».
«Фердидурке» вражала читачів і формою, і змістом. Автор іронізував над польською зашкарублою освітою, псевдоінтелігентністю і надмірною релігійністю. Світ, який Ґомбрович створював у «Фердидурке» був хаотичний та абсурдний, такою ж і була розповідь про нього. Автор таким чином засуджував стереотипи, що панують у польському суспільстві і навʼязують людям бачення світу. Під час читання могло скластися враження, ніби автор кепкує з усього, навіть з читача.
У тому ж самому номері «Скамандру», до якого пише Бруно Шульц схвальну рецензію на «Фердидурке», Ґомбрович дебютує як драматург, публікуючи фрагмент п’єси Iwona, księżniczka Burgunda \ «Івона, принцеса бургундського» – модерністської гротескової драми. Прем’єра вистави відбулася лише за 19 років – 29 листопада 1957 року в Драматичному театрі Варшави, коли після жовтня 1956 року було знято заборону на публікації Ґомбровича в комуністичній Польщі. Проте невдовзі його творчість буде знову заборонено в Польщі.
Транс-Атлантик: життя в еміграції
Перед самим початком Другої світової війни Ґомбрович як журналіст брав участь у першому рейсі польського пасажирського корабля MS Chrobry до Південної Америки. 29 липня 1939 року в Гдині Ґомбрович сідає на корабель і 21 серпня дістається до Буенос-Айресу (Аргентина). 1 вересня Польщу атакує Третій Рейх, а 17 вересня Радянський Союз, відтак Ґомбрович вирішує перечекати війну в Аргентині.
Ґомбрович проживає у Буенос-Айресі й після встановлення в Польщі комунізму до Варшави вже не повертається. У Польській Народній Республіці його книги піддаються забороні та цензуруванню. Після жовтня 1956 року у Польщі видається низка текстів письменника. У 1957 році роман «Фердидурке» знову забороняють і вилучають з продажу. Тексти Ґомбровича, як й інших підцензурних авторів, функціонують в польському самвидаві. Відкрито його публікації в Польщі з’являються лише після 1985 року.
Еміграційне життя в Буенос-Айресі для письменника є складним, аби зводити кінці з кінцями він працює в польській філії банку Pekao. У нотатці, яку Ґомбрович пише в грудні 1952 року і яку було видано в книзі Kronos \ «Хронос» (2013), читаємо: «Здоров’я: незле. Зникає екзема. Зуби погано (2 поламаних). Фінанси: декілька складних місяців. Ускладнює ситуація в банку. Література: сильний зріст престижу серед поляків (полеміка зі Страшевичем та Чораном). Новинський унеможливлює мені займатися літературною працею в банку, врешті не хочеться мені. Ерот: цей рік досить інтенсивний (…). Загалом: нудно, самотність, що наростає, деморалізація, неробство, лектури… і чекання, чекання, чекання!».
Ґомбрович чекає, коли Інститут літератури в Парижі видасть рукопис його другого роману. Його назва – Trans-Atlantyk \ «Транс-Атлантик» (1953), у якому йдеться про польських емігрантів в Аргентині. Роман містить автобіографічні мотиви, а саму книжку можна назвати метафорою життя Ґомбровича в еміграції.
Видаючись у Франції, Ґомбрович мріє про переїзд до Парижу: «Література ставить єдиний мій шанс і якби мені вдалося виплисти з моїми творами на широку воду (Франція), то моя суспільна ситуація могла б значно зміцніти. Але це неймовірно складні речі при повній відсутності грошей і підтримки з боку суспільних груп: сьогодні все є функцією політики. Думаю про переїзд до Парижу, але це теж складна проблема».
У Pornografii \ «Порнографії» (1960), романі, який також видає Інститут літератури, Ґомбрович уявно повертається до Польщі, оповідаючи історію, яка відбувається під час нацистської окупації Варшави. В інформації, вміщеній для читачів та читачок в книзі, він уточнює: «Тієї воєнної Польщі не знаю. Не був при тому. Взагалі Польщі від 1939 року не бачив. Описав так, як собі уявляю. Це, зрештою, уявна Польща – і не переймайтеся, що часом помилкове, часом може фантастичне, бо не про те йдеться і виключно без значення для справ, які відбуваються тут».
«Щоденник» Ґомбровича
У 1953 році Ґомбрович починає писати Dziennik \ «Щоденник», який обривається зі смертю письменника. «Щоденник» публікується на сторінках часопису «Культура», який видає в Парижі Єжи Ґедройць. Експериментальний за формою «Щоденник» Ґомбровича є віддзеркаленням життя письменника в еміграції (Аргентині, Західній Німеччині та Франції), сповнений спогадів про минуле та рефлексій щодо сьогодення.
Щоденник починається зі слів:
«Понеділок
Я
Вівторок
Я
Середа
Я
Четвер
Я».
Далі у щоденнику зявляється значно більше, ніж «Я». Автор розважує, хто є адресатом написаного: «Пишу цей щоденник неохоче. Його нещира щирість мучить мене. Для кого пишу? Якщо для себе, навіщо це іде в друк? Якщо для читача, чому роблю вигляд, що розмовляю з собою? Чи говориш з собою так, щоб інші тебе чули?».
«Я почав писати цей щоденник просто, аби рятуватися, перед страхом деградації і остаточно погрузитися у хвилі тривіального життя, яке вже мені доходить до рота», – читаємо інший уривок з 1953 року.
«Моя суверенність, самодостатність, чи навіть безрозсудна самовпевненість, легковаження всіма, багатостороння провокація і спирання виключно на самого себе – це все виникло з моєї суспільної та географічної ситуації. Я був змушений не рахуватися ні з ким, коли зі мною не рахувалися – опинився в насправді повному відособленні – думаю, що, непевно, небагато літераторів зазнало такого відлюддя. У передвоєнній Польщі я був злегковажений, заледве зауважений – потім притиснутий війною – потім поставлений на індекс комуністичним режимом – а тут, в Аргентині, позбавлений навіть літературної кав’ярні, навіть тієї групки друзів-митців, з якими може присісти в містах Європи кожен циган, новатор, авангардист. Я старався бути сміливим, бо абсолютно нічого не мав втрачати – ні титулів, ні грошей, ні друзів. Мусив відшукати себе й опертися на себе, оскільки ні на кого іншого не міг опертися. Моя форма – це моя самотність», – писав Ґомбрович у 1958 році.
«Щоденники» Ґомбровича вважаються його opus magnum, винятковим твором у польській літературі. Автор описує, і найбільш обговорювані теми, усе, що відбувається навколо, і витягує на-гора замовчуване. «Коли я згадую про особливі книжки, майже першими називаю щоденники Вітольда Ґомбровича. <…> Книга, яка продемонструвала, якою може бути інтимна інтонація у спілкуванні із читачем – так, щоб ти ніби залишався наодинці з самим собою і водночас міг цей текст опублікувати, а не заховати в шухляду письмового столу чи нетрі комп’ютера. Книга, яка допомогла не боятися такого щирого діалогу. Книга, яка нагадала, що потрібно постійно розвиватися – інакше прийде день, коли ти виявишся нікому не цікавим», – так описує цей текст український аналітик і публіцист Віталій Портніков.
Повернення до Європи
8 квітня 1963 року Ґомбрович знову сідає до трансатлантичного рейсу італійського лайнера Federico C, яким 23 квітня письменник дістався французьких Канн. Наступний рік Ґомбрович проведе у Західному Берліні на стипендії Фундації Forda. Відомо, що Німеччині Ґомбрович контактує з Богданом Осадчуком, який тоді там працював журналістом.
Дія останнього роману Ґомбровича Kosmos \ «Космос» (1965), виданого в Інституті літератури в Парижі, відбувається в Закопаному часу міжвоєння. Відомо про низку подорожей Ґомбровича до Татр, до Закопаного, а також відомо, що під час вакаційної подорожі у 1924 році він відвідував українські Карпати – був у Яремчі та Ворохті.
Останні роки життя Ґомбрович живе у французькому Провансі разом з майбутньою дружиною, літературознавицею Ритою Лаброссі, з якою письменник познайомився в травні 1964 року на одній з конференцій. Вона буде супроводжувати письменника в останніх роках життя, а після смерті буде опікуватися літературною спадщиною Ґомбровича, популяризуючи його творчість.
«На шістдесят першому році життя я досягнув того, що зазвичай людина здобуває біля тридцятки: родинне життя, помешкання, песика, котика, комфорт… А теж без сумніву (все про те свідчить) став “письменником”», – пише Ґомбрович у Щоденнику у 1966 році.
Ґомбрович і Лаброссі одружаться 28 грудня 1968 року, а в ніч з 24 на 25 липня 1969 року 64 літній Вітольд Ґомбрович помирає у маленькому містечку Ванс на березі Середземного моря, у Франції.
У нотатці, написаній в 1968 році, в графі «література» Ґомбрович напише – «…подальші видання різними мовами, великий ріст престижу, близькість Нобеля».
Відкриття списків номінантів на Нобелівську премію демонструють, що Ґомбровича чотири рази висували до цієї нагороди. Говорять, що у 1969 році він мав найбільші шанси отримати нобелівку, однак до цього не дожив.
Ґомбрович, виданий в Україні
Перші переклади Ґомбровича в Україні видаються з 1989 року, а після відновлення Україною незалежності тексти Ґомбровича активно перекладаються. У 1992 році на сторінках «Всесвіту» виходить переклад Олександра Гриценка Ґомбровичевої «Порнографії». У 1999 році у видавництві «Основи» видається переклад Роксани Харчук тритомного «Щоденника». У 2002 році в «Основах» виходить переклад Андрія Бондара «Фердидурке», а у 2015 році «Видавництво Старого Лева» видає його переклад «Транс-Атлантика». У 2021 році у «Видавництві Анети Антоненко» видається драматургія Ґомбровича («Івона, принцеса бургундського» (1938), «Шлюб» (1953), «Оперета» (1966)), перекладена Ларисою Андрієвською.
У 2002 році у статті для «Дзеркала тижня» Андрій Бондар напише про Ґомбровича, інтерпретуючи його творчість та місце в літературному каноні сучасної Польщі для українських читачів та читачок: «У Польщі культ Ґомбровича, але культ якийсь дивний, некультовий. Це не Сенкевич, не Кохановський, не Словацький і навіть не Міцкевич. Із них усіх встигли поробити пам’ятники, пам’ятнички, монументики, бюстики, іконки, медальйончики. Освячені історією, ці постаті належать до безсумнівних національних цінностей. З Ґомбровичем набагато важче. Це анти-Міцкевич і анти-Словацький. Перший польський письменник, який спромігся сказати полякам правду про них. Але, як на мене, викривальний спосіб мовлення Ґомбровича спрямований передусім на самого себе, на власні комплекси і вади».
Євген Яковенко