Ярослав Івашкевич: “Думаю про Україну, про її великий народ, про її літературу” – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Ярослав Івашкевич: “Думаю про Україну, про її великий народ, про її літературу”

Євген Яковенко
Юлія Кириченко
20 Лютого 2024
Ярослав Івашкевич: “Думаю про Україну, про її великий народ, про її літературу”
Євген Яковенко
Євген Яковенко

20 лютого 2024 року виповнюється 130 років з дня народження польського письменника Ярослава Івашкевича. Його доля тісно пов’язана з Україною – тут він народився, провів дитинство, а також навчався в університеті святого Володимира в Києві. Україна займає значне місце у творчості польського письменника – як у поезії, так і в прозі. Після переїзду до Польщі, Івашкевич неодноразово відвідував Україну, спілкувався з українськими колегами-письменниками, знав українську мову і перекладав з української. Та передусім Івашкевич був непересічною особистістю, важливим польським прозаїком, поетом, громадським діячем. Більше про нього, його творчість, цікаві факти з життя та його зв’язки з Україною – у нашому матеріалі.


«Україна – батьківщина моя»:  повернення в Україну

У липні 1958 року популярний польський письменник Ярослав Івашкевич, після майже сорокарічної розлуки з рідними місцями, відвідав село Кальник на Вінниччині, де він народився 20 лютого 1894 року. Приїхав він, зокрема, для того, аби відвідати могилу батька у селі Дашові, яке розташоване біля Кальника. Як зазначає Наталія Бельченко у статті для видання «Нова Польща», що можливо саме у Кальнику малий Ярослав почув українську пісню, якої через багато років навчив одну з двох своїх доньок Марʼю. «Мені пощастило поспілкуватися у Варшаві з пані Мар’єю, їй було вже за дев’яносто, та вона з пам’яті залюбки наспівала українську пісеньку, яку пригадала з дитинства», – згадує Наталія Бельченко.

Дитинство Ярослава Івашкевича пов’язане також з селом Тимошівка (сучасна Черкаська область) та з містом Єлисаветград, де він жив у родини Шимановських. Польський композитор і кузен Ярослава Івашкевича Кароль Шимановський, зокрема, змолоду відрадив Івашкевича від занять музикою – і таким чином Івашкевич присвятив своє життя літературі, ставши одним з найупізнаваніших польських письменників XX століття.

У 1909 році Івашкевич переїжджає до Києва, в якому на той час мешкало близько 45 тисяч поляків, які становили приблизно ⅙ тогочасного населення міста. У Києві молодий письменник проживе 9 років. Там він не тільки вивчатиме право в університеті святого Володимира, але також почне свою письменницьку карʼєру. У 1915 році Ярослав Івашкевич дебютував як поет. Його сонет «Ліліт» / Lilith, на який юнака надихнула вчителька київської гімназії Лідія Лапіна, опублікували у київському польськомовному часописі Pióro.

Україну письменник залишив у жовтні 1918 року.  Однак спогади про дитинство та юність на українській землі супроводжуватимуть Ярослава Івашкевича протягом всього його довгого життя (прожив він 86 років). 

Ярослав Івашкевич, орієнтовно 1932 рік. Фото з архіву Janusza Fili / Forum

В інтерв’ю, яке Івашкевич дав для українського журналу «Всесвіт» у 1959 році, він з теплом згадує Україну: «Навряд чи треба багато говорити про мою глибоку відданість Україні, бо Україна – батьківщина моя. 66 років тому, в невеличкому містечку Кальнику, де на цукроварні працював бухгалтером мій батько, з’явився на світ божий, як тоді казали, і я. З Україною пов’язані моє дитинство, юність, роки навчання в Києві. І тепер, живучи у Варшаві, я часто звертаюся думками і почуттями до землі, на якій народився: думаю про Україну, про її великий народ, про її літературу… Кожен приїзд в Україну – для мене велика радість…» 

Радянську Україну Івашкевич відвідає ще п’ять разів: у 1964, 1965, 1969, 1974 та 1977 роках. У цей момент він не лише популярний в Польщі та за її межами автор, а й президент Спілки письменників Польщі, головний редактор журналу Twórczość / «Творчість», позапартійний депутат Сейму, керівник польського комітету охорони миру (у 1948 році був одним з учасників Конференції оборони миру у Вроцлаві). 

Ярослав Івашкевич. Фото: NAC / podkowalesna-tppl.pl

Серед такого різноманіття обовʼязків, Ярослав Івашкевич знаходить час і для того, щоб писати та публікувати статті на українську тематику, листуватись з колегами з України, перекладати на польську їхні твори. Письменник, зокрема, публікує тексти присвячені Максиму Рильському, Києву. Пише Івашкевич також і про «Білу гвардію» Михайла Булгакова, звертаючи увагу на «старанно приховуваний тон зневаги в стосунку до поляків та українців» у цьому творі.

У цей час Івашкевич також листується з українськими колегами-письменниками. Збережене листуванням між українським поетом Миколою Бажаном та Ярославом Івашкевичем. У ньому, зокрема, можна знайти важливий факт: напередодні 100-ї річниці з дня народження Василя Стефаника Бажан просить Івашкевича про встановлення меморіальної дошки на будинку в Кракові, в якому у 1892-1901 роках мешкав Стефаник. Меморіальну дошку Василю Стефанику на вулиці Аріанській, 1 у Кракові було відкрито в травні 1971 року, до 100-ї річниці з дня народження українського новеліста. 

У жовтні 1969 року Івашкевич візьме участь у святкуванні 160-ї річниці з дня народження польського поета Юліуша Словацького та у відкритті пам’ятника поету в Кременці у місті, в якому народився Словацький. 

Ярослав Івашкевич

У 1978 році Івашкевич на сторінках «Творчості» виступив з критикою перейменувань назв населених пунктів у південно-східній Польщі – і, зокрема, назв українських сіл, звідки під час операції «Вісла» було депортовано українське населення. Проте старі назви населеним пунктам було повернено вже після смерті письменника. 

Говорячи про Ярослава Івашкевича та його ставлення до України, варто згадати ще один спогад його доньки Марʼї. Вона розповідала, що коли письменник під час одного з післявоєнних приїздів до Києва відвідав Київський університет, то «виступив перед студентами українською, і вони в захопленні понесли його на руках, бо він розмовляв з ними не російською».

«Ми хочемо бути поетами сьогоднішнього дня»: літературна група «Скамандр»

У 1916 році навколо Варшавського університету та часопису Pro Arte et Studio починає формуватись літературна група молодих польських митців, яка знайде своє продовження у літературній групі під назвою «Скамандр». 29 листопада 1918 року у Варшаві на вулиці Новий Свят, 52 відкривається літературна кавʼярня Pod Picadorem / «Під Пікадорем». Саме ця кавʼярня була один з місць, де постійно збирались письменники з «Скамандру» –  Ярослав Івашкевич, Юліан Тувім, Антоні Слонімський, Ян Лехонь, Казімєж Вєжинський. 

Карикатура Майї Березовської «Біля столика на Земянській». Скамандрити (з ліва на право): Ярослав Івашкевич, Юліан Тувім, Казімєж Вєржинський і Ян Лєхонь. Джерело: sztuka.agraart.pl

«Ми хочемо бути поетами сьогоднішнього дня, і в цьому наша віра і вся наша програма», – так маніфестували свою діяльність учасники групи у вступному слові до часопису «Скамандр». Загалом поети-учасники групи виступали за поєднання модерністських мотивів з традиційними впливами польської літератури романтизму.

Як активний учасник групи «Скамандр» Ярослав Івашкевич у 1919 році видає свою першу збірку поезій Oktostychy, що складалась з текстів написаних переважно в Україні. «Я був прибульцем з України , без сумніву, звиклим до ширшого подиху викликів і більшого життєвого розмаху», – так порівнює себе Ярослав Івашкевич  іншим скамандритом, варшав’янином Яном Лєхонем у «Книзі моїх спогадів». 

«Скамандр»  мав також власний столик у кав’ярні Mała Ziemiańska / «Мала Зем’янська» на Мазовецькій, 12, в якій в міжвоєнній Варшаві, збиралися представники творчої інтелігенції міста. Група припинила існувати в 1939 році. 

«Мої батьки вважали допомогу людям, що знаходяться під загрозою, настільки природною, що ніколи не прагнули за це нагороди»: Ярослав та Анна Івашкевичі – праведники народів світу

У 1928 році подружжя Анни (дівоче прізвище Ліпоп) та Ярослава Івашкевичів оселилися в місті Подкова Леcьна поблизу Варшави в маєтку Ставіско, який належав родині Анни. Тут Івашкевич прожив до своєї смерті 2 березня 1980 року. 

Ярослав Івашкевич, Єжи Ритард, Анна Івашкевич, Єжи Ліберт. Подкова Лесьна, 1925 рік

Під час Другої світової війни подружжя Івашкевичів допомагало своїм давнім сусідам, друзям, знайомим та незнайомцям, хто потребував сховища. Частину людей, зокрема, євреїв, подружжя переховувало у своєму маєтку у Подкові Лесьній. Особливо став у нагоді маєток після поразки у 1944 році Варшавського повстання, тоді Анна та Ярослав Івашкевичі надали притулок численним біженцям зі зруйнованої польської столиці.

В маєтку Ставіско родина Івашкевичів переховувала, зокрема, єврейське подружжя Мушкатів, Веслава Ґельбарта та його батька Міхала. У своєму маєтку Івашкевичі проводили також таємні заняття, у яких брав участь, зокрема, колишній помічник Марії Склодовської-Кюрі, видатний фізик проф. Людвік Вертенштейн та історик проф. Марсела Хандельсман. Дочка Вертенштейна, Ванда, також користувалася допомогою родини Івашкевичів, отримувала від них матеріальну підтримку та їжу. Також, одним з поміж тих,  кому допомогли Івашкевичеві, був директор польського театру у Варшаві Арнольд Шифман. Варто пам’ятати, що території Генерал-губернаторства, до якого тоді входив дистрикт Варшава, діяла заборона на переховування євреїв, ціною порушення якої була смертна кара.

Ярослав і Анна Івашкевичі із дочкою Марією. Фото: Muzeum w Stawisku / FOTONOVA

21 січня 1988 року інститут Яд Вашем у Єрусалимі надав посмертно звання Праведників народів світу для Анни та Ярослава Івашкевичів. Клопоталася про це донька Ярослава Марія Івашкевич. «Мої батьки вважали допомогу людям, що знаходяться під загрозою, настільки природною, що ніколи не прагнули за це відзнак чи нагороди», – згадує Марія Івашкевич.

У 2022 році вийшла книга Беати Іздебської-Зибали Anna i Jarosław Iwaszkiewiczowie. Sprawiedliwi wśród Narodów Świata / «Анна і Ярослав Івашкевичі. Праведники народів світу», у якій можна прочитати більше про те, як подружжя допомагало євреям під час Другої світової. 

У 1980 році в будинку в Ставіско був заснований Музей Ярослава та Анни Івашкевичів. Майже у всіх кімнатах будинку розміщені книги з приватної бібліотеки Івашкевича. Їх у будинку близько 22 тисяч. Зокрема, є книги, які Ярослав Івашкевич успадкував від батька. У бібліотеці зберігаються також книги, привезені Ярославом Івашкевичем з України. 

Книги у гостьовій кімнаті у Ставіську. З-поміж них видно томи з енциклопедичного українськомовного багатотомника «Історія міст і сіл УРСР» – Київська та Одеська області. У статті «Книги, привезені з України» Івашкевич згадує про один з томів цієї серії присвячений Вінницькій області, подарований йому під час одного з візитів до України Миколою Бажаном. Читаючи про родинні місця на Вінниччині, Івашкевич, зокрема, критично зауважує, що в «оповіді про ті місця є характерні замовчування». Фото: Євген Яковенко

«Спеціально її ніколи не приховував». Івашкевич і його сексуальна орієнтація

Питання, яке в сучасній Польщі, набуває щораз ширшого обговорення – сексуальна орієнтація Ярослава Івашкевича. Польський публіцист Кшиштоф Томасік у тексті «Перший гомосексуал ПНР» називає Івашкевича письменником, якого у Польщі найсильніше ототожнюють із гомосексуалізмом. Питання сексуальної ідентичності для Івашкевича не можна назвати простим. В офіційних текстах він не писав напряму про свій гомосексуалізм, з більшою охотою говорив про шлюб, дітей і внуків. У кореспонденції із дружиною він також відгукувався про гомосексуалів з дистанцією, скаржився на плітки щодо його орієнтації, а на початку їхнього шлюбу навіть зізнавався, що для нього є кошмаром «той факт, що в наш час чи не кожна молода людина практикує або приймає грецьку любов». «Я боюся, що збожеволію від цього», – писав він у листі до дружини. Натомість у листуванні з іншими, особливо у пізній період, Івашкевич напряму окреслював себе як гомосексуала, і навіть рефлексував на тему, наскільки це має вплив у різних сферах життя, наприклад у сприйманні літератури.

Ігнаций Віткевич «Портрет Івашкевичів». Портрет був створений Віткевичем восени 1922 року у Закопаному як шлюбний подарунок для подружжя Івашкевичів. У 2005 році портрет, який знаходився в Ставіську, було викрадено і знайдено лише після 6 років пошуків – у 2011 році. Поліції його вдалося знайти в підвалі одного з блоків у Лодзі, де його переховував 48-річний власник підвалу. Напис NAPA свідчить, що цей портрет Віткевич намалював з пам’яті й фотографії. Відомо, що Віткевич не був задоволений з роботи, про це звідчить підпис – knot psychologiczny (психологічний гніт). Івашкевичі також не особливо полюбляли цей образ – у першому домі Івашкевичів, Аіді, його було переховувано на даху. Спершу Анна була представлена на картині як femme fatale з вампірськими зубами, які згодом замалювали. Інформація з видання Gazeta Wyborcza.

Правнучка Івашкевича Людвіка Влодек у передмові до другого видання книги «Пра. Івашкевичі. Розповідь про родину» / Pra. Iwaszkiewiczowie. Opowieść o rodzinie (2021 р.), зокрема, пише: «Гомосексуальність Івашкевича є справою загальнознаною. Можна про неї прочитати в декількох присвячених йому книгах (наприклад, в Innym życiu Радослава Романюка чи моїй Pra), а також у тих написаних ним самим. Напевно, за життя Івашкевича не виходили роботи, в яких він сам визнавав свою гомосексуальність, але теж спеціально її ніколи не приховував. Кожен, хто читав оповідання “Вчитель” / Nauczyciel чи “Зліт” / Wzlot, мусив розуміти, що авторові досвіди гомосексуальності не є чужими […]. Про гомосексуальність чоловіка знала – і то перед шлюбом – його дружина, моя прабабуся, Анна Ліпоп, потім Івашкевич. Чи це було для неї складно? Думаю, часом напевно так».

Письменниця Ірени Кживіцка говорила про Івашкевича так: «Він зовсім не приховував своїх гомосексуальних нахилів і був одним з перших літераторів (принаймні в Польщі), який дав їм вираження у своїх творах».

Окремою темою є екранізації прози Івашкевича, яка стала основою для фільмів, зокрема, Анджея Вайди чи Єжи Кавалеровича. Серед таких екрназацій – стрічка Анджея Домаліка «Зигфрид», яку було знято у 1985 році і яку заведено вважати першим польським фільмом з відкритим гомосексуальним героєм.

«Найважливіше, що сказав про нас Івашкевич – це те, що ми є європейцями»: Івашкевич українською

Ярослав Івашкевич є важливою постаттю польського літературного канону XX століття. Його літературна спадщина складається з поезій, повістей та оповідань, драматургічних творів, спогадів та щоденників, а також багатої кореспонденції. 

«Ярослав Івашкевич – не тільки мій прадідусь, але також один з моїх улюблених письменників. Його творчість супроводжує мене від ранньої молодості», – розповідає у коментарі для «Нашого вибору» правнучка Івашкевича польська письменниця Людвіка Влодек. Вона ділиться, що саме твори Ярослава Івашкевича сформували її спосіб мислення та погляди щодо багатьох речей. «Він письменник і поет, міцно вкорінений у соціальні реалії свого регіону, але водночас дуже універсальний, оскільки справжньою темою його творчості є сутність людства. Він пише про любов, швидкоплинність, гіркоту, а також про пристрасть і жагу до життя», – говорить Людвіка Влодек.

Значне місце у творчості Ярослава Івашкевича займає Україна. «Він добре розумів важливість самобутності української культури, про яку чудово написав у “Книзі моїх спогадів” / Książka moich wspomnień», – зазначає правнучка письменника.

Скульптура Тараса Шевченка поруч фотографії батька Анни Івашкевич Станіслава-Вільгельма Лілпопа в одній з кімнат Музею Ярослава та Анни Івашкевич у Ставіську. Фото: Євген Яковенко.

І хоча Івашкевич писав польською, частина його творів доступна українському читачеві у перекладах. Опубліковане у польському часописі «Творчість» у 1975 році оповідання Івашкевича «Заруддя» переклав український письменник Валерій Шевчук – його видано в українському журналі іноземної літератури «Всесвіт» в 1977 році. У 1984 році у київському видавництві «Дніпро» було надруковано українською роман  Івашкевича «Честь і слава». Переклад зробили Степан Ковганюк, Олексій Федосенко і Олена Медущенко. Повість Івашкевича «Шопен» була видана у видавництві «Музична Україна» в 1989 році у перекладі Йосипа Брояка. 

Після відновлення Україною незалежності почався процес переосмислення творчості Івашкевича – перекладаються і видаються тексти, які не були дозволені радянською цензурою. У 2017 році вийшло двомовне польсько-українське зібрання поезій Івашкевича «Wieże. Вежі», перекладених Дмитром Павличком. 

Ще у 1970-х Дмитро Павличко супроводжував Івашкевича у його поїзді Україною. Павличко також не тільки перекладав вірші польського колеги, але також писав есеї про нього та передмови до українських видань Івашкевича. Під час сотої річниці з дня народження Ярослава Івашкевича Дмитро Павличко зауважив, що «він [Івашкевич], власне, показав нам, українцям, нашу землю й історію з тих боків, з яких міг побачити тільки він. Але панорама його України є, зрештою, нашою Україною. За допомогою Івашкевича ми відкрили себе як чумаки й землероби, мандрівники філософами й мрійники. Але, можливо, найважливіше, що сказав про нас – це те, що ми є європейцями». 

Євген Яковенко

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись