20 лютого – день народження Ярослава Івашкевича, одного з найвизначніших польських письменників ХХ століття. Класик польської прози й поезії, він водночас мав глибокий особистий і творчий зв’язок з Україною.
Івашкевич народився на території сучасної України, провів тут дитинство й юність, навчався в Університеті святого Володимира в Києві. Українські пейзажі та досвід ранніх років залишили помітний слід у його творчості. Уже мешкаючи в Польщі, він неодноразово відвідував Україну, підтримував контакти з українськими письменниками, знав українську мову та перекладав з неї.
Більше про життя, творчість і українські зв’язки Ярослава Івашкевича – у нашому матеріалі.
«Україна – батьківщина моя»: повернення в Україну
У липні 1958 року польський письменник Ярослав Івашкевич після майже сорокарічної розлуки відвідав село Кальник на Вінниччині, де він народився 20 лютого 1894 року. Івашкевич приїхав, зокрема, щоб побувати на могилі батька в сусідньому Дашові, розташованому неподалік Кальника.
Як зазначає Наталія Бельченко у статті для видання «Нова Польща», можливо, саме в Кальнику малий Ярослав уперше почув українську пісню, якої через багато років навчив одну зі своїх доньок – Марію. «Мені пощастило поспілкуватися у Варшаві з пані Марією, їй було вже за дев’яносто, і вона з пам’яті залюбки наспівала українську пісеньку, яку пригадала з дитинства», – згадує Наталія Бельченко.
Дитинство Ярослава Івашкевича пов’язане також із селом Тимошівка (нині Черкаська область) та містом Єлисаветград, де він жив у родині Шимановських. Польський композитор, його кузен Кароль Шимановський, у молоді роки відрадив Івашкевича від занять музикою – і саме це рішення зрештою спрямувало його до літератури. Згодом Івашкевич став одним із найвідоміших польських письменників ХХ століття.
У 1909 році він переїхав до Києва, де на той час мешкало близько 45 тисяч поляків – приблизно шоста частина населення міста. У Києві Івашкевич прожив дев’ять років. Тут він навчався на юридичному факультеті Університету святого Володимира, а також розпочав свою літературну діяльність. У 1915 році відбувся його поетичний дебют – сонет «Ліліт» (Lilith), написаний під враженням від вчительки київської гімназії Лідії Лапіної, було опубліковано в київському польськомовному часописі Pióro.
Україну письменник залишив у жовтні 1918 року. Втім спогади про дитинство та юність, проведені на українській землі, супроводжували Ярослава Івашкевича впродовж усього його довгого життя – а прожив він 86 років.
В інтерв’ю, яке Івашкевич дав для українського журналу «Всесвіт» у 1959 році, він з теплом згадує Україну: «Навряд чи треба багато говорити про мою глибоку відданість Україні, бо Україна – батьківщина моя. 66 років тому, в невеличкому містечку Кальнику, де на цукроварні працював бухгалтером мій батько, з’явився на світ божий, як тоді казали, і я. З Україною пов’язані моє дитинство, юність, роки навчання в Києві. І тепер, живучи у Варшаві, я часто звертаюся думками і почуттями до землі, на якій народився: думаю про Україну, про її великий народ, про її літературу… Кожен приїзд в Україну – для мене велика радість…»
Радянську Україну Івашкевич відвідає ще п’ять разів: у 1964, 1965, 1969, 1974 та 1977 роках. У цей момент він не лише популярний в Польщі та за її межами автор, а й президент Спілки письменників Польщі, головний редактор журналу Twórczość («Творчість»), позапартійний депутат Сейму, керівник польського комітету охорони миру (у 1948 році був одним з учасників Конференції оборони миру у Вроцлаві).
Серед такого різноманіття обовʼязків Ярослав Івашкевич знаходить час і для того, щоб писати та публікувати статті на українську тематику, листуватись з колегами з України, перекладати на польську їхні твори. Письменник, зокрема, публікує тексти присвячені Максиму Рильському, Києву. Пише Івашкевич також і про «Білу гвардію» Михайла Булгакова, звертаючи увагу на «старанно приховуваний тон зневаги в стосунку до поляків та українців» у цьому творі.
У цей час Івашкевич також листувався з українськими колегами-письменниками. Збереглося, зокрема, його листування з українським поетом Миколою Бажаном. У цих листах згадується важливий епізод: напередодні сторіччя від дня народження Василя Стефаника Бажан звернувся до Івашкевича з проханням посприяти встановленню меморіальної дошки на будинку в Кракові, де Стефаник мешкав у 1892-1901 роках.
Меморіальну дошку Василю Стефанику на вулиці Аріанській, 1 у Кракові відкрили в травні 1971 року – до 100-ї річниці з дня народження українського новеліста.
У жовтні 1969 року Івашкевич візьме участь у святкуванні 160-ї річниці з дня народження польського поета Юліуша Словацького та у відкритті пам’ятника поету в Кременці – у місті, в якому народився Словацький.
У 1978 році Івашкевич на сторінках «Творчості» виступив з критикою перейменувань назв населених пунктів у південно-східній Польщі – і, зокрема, назв українських сіл, звідки під час операції «Вісла» було депортовано українське населення. Проте старі назви населеним пунктам було повернено вже після смерті письменника.
Говорячи про Ярослава Івашкевича та його ставлення до України, варто згадати ще один спогад його доньки Марʼї. Вона розповідала, що коли письменник під час одного з післявоєнних приїздів до Києва відвідав Київський університет, то «виступив перед студентами українською, і вони в захопленні понесли його на руках, бо він розмовляв з ними не російською».
«Ми хочемо бути поетами сьогоднішнього дня»: літературна група «Скамандр»
У 1916 році навколо Варшавського університету та часопису Pro Arte et Studio починає формуватись літературна група молодих польських митців, яка знайде своє продовження у літературній групі, під назвою «Скамандр». 29 листопада 1918 року у Варшаві на вулиці Новий Свят, 52 відкривається літературна кавʼярня Pod Picadorem («Під Пікадорем»). Саме ця кавʼярня була один з місць, де постійно збирались письменники зі «Скамандру» – Ярослав Івашкевич, Юліан Тувім, Антоній Слонімський, Ян Лехонь, Казімєж Вєжинський.
«Ми хочемо бути поетами сьогоднішнього дня, і в цьому наша віра і вся наша програма», – так маніфестували свою діяльність учасники групи у вступному слові до часопису «Скамандр». Загалом поети-учасники групи виступали за поєднання модерністських мотивів з традиційними впливами польської літератури романтизму.
Як активний учасник групи «Скамандр» Ярослав Івашкевич у 1919 році видає свою першу збірку поезій Oktostychy, що складалась з текстів написаних переважно в Україні. «Я був прибульцем з України, без сумніву, звиклим до ширшого подиху викликів і більшого життєвого розмаху», – так порівнює себе Ярослав Івашкевич іншим скамандритом, варшав’янином Яном Лєхонем у «Книзі моїх спогадів».
«Скамандр» мав також власний столик у кав’ярні Mała Ziemiańska («Мала Зем’янська») на Мазовецькій, 12, в якій в міжвоєнній Варшаві, збиралися представники творчої інтелігенції міста.
Група припинила існувати в 1939 році.
«Мої батьки вважали допомогу людям, що знаходяться під загрозою, настільки природною, що ніколи не прагнули за це нагороди»: Ярослав та Анна Івашкевичі – праведники народів світу
У 1928 році подружжя Анни (дівоче прізвище Лілпоп) та Ярослава Івашкевичів оселилося в містечку Подкова-Лесьна поблизу Варшави, у маєтку Ставіско, що належав родині Анни. Тут Івашкевич прожив до своєї смерті 2 березня 1980 року.
Під час Другої світової війни подружжя Івашкевичів допомагало сусідам, друзям, знайомим і незнайомцям, які потребували прихистку. Частину людей, зокрема євреїв, вони переховували у своєму маєтку в Подкові-Лесьній. Особливо важливим цей притулок став після поразки Варшавського повстання у 1944 році – тоді Анна та Ярослав Івашкевичі надали допомогу численним біженцям зі зруйнованої столиці.
У маєтку Ставіско родина переховувала, зокрема, єврейське подружжя Мушкатів, Веслава Ґельбарта та його батька Міхала.
У Ставіску також відбувалися таємні заняття. У них брали участь, зокрема, колишній співробітник Марії Склодовської-Кюрі, видатний фізик професор Людвік Вертенштейн, а також історик професор Марсель Гандельсман. Донька Вертенштейна Ванда отримувала від родини Івашкевичів матеріальну підтримку й допомогу. Серед тих, кому вони допомогли, був і директор Польського театру у Варшаві Арнольд Шифман.
Варто пам’ятати, що на території Генерал-губернаторства, до якого тоді входив варшавський дистрикт, за переховування євреїв передбачалася смертна кара.
21 січня 1988 року інститут Яд Вашем у Єрусалимі надав посмертно звання Праведників народів світу для Анни та Ярослава Івашкевичів. Клопоталася про це донька Ярослава Марія Івашкевич. «Мої батьки вважали допомогу людям, що знаходяться під загрозою, настільки природною, що ніколи не прагнули за це відзнак чи нагороди», – згадує Марія Івашкевич.
У 2022 році вийшла книга Беати Іздебської-Зибали «Anna i Jarosław Iwaszkiewiczowie. Sprawiedliwi wśród Narodów Świata» («Анна і Ярослав Івашкевичі. Праведники народів світу»), у якій можна прочитати більше про те, як подружжя допомагало євреям під час Другої світової.
У 1980 році в будинку в Ставіску було засновано Музей Ярослава та Анни Івашкевичів. Майже в усіх кімнатах зберігаються книги з приватної бібліотеки письменника – загалом близько 22 тисяч томів. Серед них є видання, успадковані від батька, а також книги, привезені Ярославом Івашкевичем з України.
«Спеціально її ніколи не приховував». Івашкевич і його сексуальна орієнтація
Однією з тем, що в сучасній Польщі дедалі частіше стає предметом обговорення, є сексуальна орієнтація Ярослава Івашкевича. Польський публіцист Кшиштоф Томашик у тексті «Перший гомосексуал ПНР» називає його письменником, якого в Польщі найсильніше ототожнюють із гомосексуальністю.
Водночас питання сексуальної ідентичності Івашкевича не є однозначним. В офіційних публікаціях він не писав прямо про свою орієнтацію, натомість охочіше говорив про шлюб, дітей і внуків. У листуванні з дружиною висловлювався про гомосексуальність із дистанцією, скаржився на чутки щодо себе, а на початку їхнього шлюбу навіть зізнавався, що його лякає «той факт, що в наш час чи не кожна молода людина практикує або приймає грецьку любов». «Я боюся, що збожеволію від цього», – писав він у листі до дружини.
Натомість у приватному листуванні з іншими адресатами, особливо в пізніші роки, Івашкевич прямо окреслював себе як гомосексуала та рефлексував над тим, як це впливає на різні сфери життя – зокрема на сприйняття літератури і мистецтва.
Правнучка письменника Людвіка Влодек у передмові до другого видання книги «Pra. Iwaszkiewiczowie. Opowieść o rodzinie» (2021) зазначає: «Гомосексуальність Івашкевича є справою загальновідомою. Про неї можна прочитати в кількох присвячених йому книжках (наприклад, в „Innym życiu“ Радослава Романюка чи в моїй „Pra“), а також у його власних текстах. За життя Івашкевича не виходили праці, в яких він прямо визнавав свою гомосексуальність, але й спеціально її ніколи не приховував. Кожен, хто читав оповідання „Nauczyciel“ чи „Wzlot“, мав розуміти, що досвід гомосексуальності авторові не був чужим […]. Про гомосексуальність чоловіка знала – ще до шлюбу – його дружина, моя прабабуся Анна Ліпоп, згодом Івашкевич. Чи це було для неї складно? Думаю, часом напевно так».
Письменниця Ірена Кживіцька також стверджувала, що Івашкевич «зовсім не приховував своїх гомосексуальних нахилів і був одним із перших літераторів (принаймні в Польщі), який дав їм вираження у своїх творах».
Окремою темою є екранізації прози Івашкевича, яка лягла в основу фільмів, зокрема, Анджея Вайди та Єжи Кавалеровича. Серед них – стрічка Анджея Домаліка «Zygfryd» (1985), яку вважають одним із перших польських фільмів із відкрито гомосексуальним героєм.
«Найважливіше, що сказав про нас Івашкевич – це те, що ми є європейцями»: Івашкевич українською
Ярослав Івашкевич посідає важливе місце в польському літературному каноні ХХ століття. Його творча спадщина охоплює поезію, повісті та оповідання, драматургію, спогади й щоденники, а також об’ємну кореспонденцію.
«Ярослав Івашкевич – не лише мій прадідусь, а й один із моїх улюблених письменників. Його творчість супроводжує мене від ранньої молодості», – розповідає у коментарі для «Нашого вибору» його правнучка, польська письменниця Людвіка Влодек. За її словами, саме тексти Івашкевича значною мірою сформували її спосіб мислення та погляди на багато речей. «Він письменник і поет, глибоко вкорінений у соціальні реалії свого регіону, але водночас дуже універсальний, адже справжньою темою його творчості є людська сутність. Він пише про любов, швидкоплинність, гіркоту, а також про пристрасть і жагу до життя», – говорить Людвіка Влодек.
Україна посідає важливе місце в його творчості. «Він добре розумів значення самобутності української культури, про що переконливо написав у „Książka moich wspomnień“ („Книга моїх спогадів“)», – зазначає правнучка письменника.
Хоча Івашкевич писав польською, частина його творів доступна українському читачеві в перекладах. Оповідання «Заруддя», опубліковане 1975 року в польському часописі «Twórczość», переклав український письменник Валерій Шевчук – українською мовою текст з’явився у журналі іноземної літератури «Всесвіт» у 1977 році. У 1984 році київське видавництво «Дніпро» видало роман Івашкевича «Честь і слава» у перекладі Степана Ковганюка, Олексія Федосенка та Олени Медущенко. Повість «Шопен» побачила світ українською у видавництві «Музична Україна» в 1989 році в перекладі Йосипа Брояка.
Після відновлення незалежності України розпочалося нове осмислення творчості Івашкевича – перекладаються й видаються тексти, які раніше не пропускала радянська цензура. У 2017 році вийшло двомовне польсько-українське видання поезій «Wieże. Вежі» у перекладі Дмитра Павличка.
Ще у 1970-х роках Дмитро Павличко супроводжував Івашкевича під час його подорожі Україною. Він не лише перекладав вірші польського письменника, а й писав про нього есеї та передмови до українських видань. До сторіччя від дня народження Івашкевича Павличко зазначав: «Він, власне, показав нам, українцям, нашу землю й історію з тих боків, з яких міг побачити тільки він. Але панорама його України є, зрештою, нашою Україною. За допомогою Івашкевича ми відкрили себе як чумаки й землероби, мандрівники, філософи й мрійники. Але, можливо, найважливіше, що він сказав про нас, – це те, що ми є європейцями».
Євген Яковенко
Вперше опубліковано у 2024 році