Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
Торік Україна опинилась у центрі світових подій. Завдяки наполегливій праці як українських, так і закордонних журналістів, російська агресія й досі на головних сторінках багатьох світових ЗМІ. Війна в Україні, ймовірно, також увійде до майбутніх підручників для студентів журналістики.
Початок березня 2014 року, триває російська військова операція з анексії Криму. Неподалік від Сімферополя у селі Перевальне розташована українська військова база, оточена російськими військами. Однак деякі західні ЗМІ не поспішають називати речі своїми іменами.
«А скажіть, хто тут є хто?» – запитав нас тоді один із західних журналістів.
Російські солдати не мали розпізнавальних нашивок. Російська Федерація заявляла, що на півострові діють сили місцевої самооборони. Кремлівській пропаганді було зручно, коли ЗМІ використовували формулювання «зелені чоловічки», «невідомі у польовій формі». І все ж треба було ігнорувати все навколо, щоб повірити, нібито професійні військові, добре озброєні, споряджені, в уніформі повітряно-десантних частин, можуть бути якоюсь місцевою самообороною.
Західні ЗМІ відкривають Україну
Попри те, що Україна була незалежною з 1991 року, багато років після цього Захід, у тому числі ЗМІ, дивився на неї крізь російську призму. З великою Росією, як спадкоємицею СРСР, все було зрозуміло – Москву знали всі щонайменше з чуток. Мантра «Росія – це те, з чим треба рахуватися», повторювалась роками. Тривалий час Україна та її мешканці вважалися окраїною «великої Росії». Україна з’являлась у західних ЗМІ, коли щось відбувалось – на приклад питання ядерної зброї. Ніхто не сумнівався, що залишати ядерні боєголовки у такій нестабільній державі «надто небезпечно». У пресі, якщо писали тоді про Україну, то часто з російської точки зору. Не дивно, адже практично усі найважливіші західні ЗМІ мали власні корпункти у Москві. А Київ не надто «приваблював» західні ЗМІ, окрім інформаційних агентств. Поширеною була думка, що про Україну з легкістю міг написати московський кореспондент.
Втім, самі українці змогли привернути увагу громадськості, а отже, і ЗМІ. Так було у 2004 році, коли вибухнула Помаранчева революція. Одне з відкриттів Заходу: виявляється, в Україні живуть люди, які відрізняються від росіян і хочуть бути частиною західного світу, а не нового СРСР. Втім, цей інтерес не скоро переросте у щось постійне, підходи західних ЗМІ залишаються незмінними.
Українці знову здивували світ у 2013 році, коли під європейськими гаслами вийшли на Майдан. Чергова українська революція привернула увагу преси усього світу. Тим паче, що протест закінчився кривавою спробою влади вгамувати демонстрантів. Наступні події, особливо анексія Криму та війна на Донбасі, не дозволили західним ЗМІ забути про Україну.
Власне кажучи, ніколи ще не було такого інтересу до України з боку західних засобів масової комунікації, як у 2014-2015 роках. Тоді працювало багато журналістів і телевізійних груп. Але цей інтерес поступово згас, особливо коли у 2015 році війна переросла в окопне протистояння. Це логіка тривалих конфліктів, які перестають викликати інтерес. Світ не стоїть на місці, увага перемикається на інші теми. Проте такий досить тривалий інтерес до України приніс свої плоди. З’явилося більше західних журналістів, які почали дуже добре розбиратись в українській дійсності. Ба більше, деякі з них залишилися в Києві та продовжували спроби зацікавити західну аудиторію українською тематикою. Водночас великі західні редакції все ще не бачили сенсу відкривати свої офіси в Києві, а їхні московські кореспонденти продовжували писати про Україну.
Україна – головна точка на світовій медіакарті
Фундаментальні зміни можна було зауважити у 2021 році. Навесні того року західні ЗМІ насторожились через концентрацію російських військ вздовж українських кордонів. Їх джерела у Вашингтоні та Лондоні говорять про можливе вторгнення. В Україні знову з’являється більше західних журналістів, однак екскалації немає. Восени 2021 року американські ЗМІ знову пишуть про підготовку Росії до війни. До Києва починають знову приїжджати журналісти – різні, з досвідом та без нього.
Втім, можна сказати, що цього разу, на відміну від 2014 року, першими відреагували саме західні журналісти, попередивши громадськість про загрозу. Чимало з них уже в січні-лютому рушили на схід.
24 лютого 2022 року в Україні вже працювало багато західних журналістів. Від самого початку вони інформували про російську агресію спільно з українськими колегами. Це було дуже важливо, оскільки допомогло мобілізувати міжнародну громадську думку на підтримку України.
Кадри російських злочинів у Бучі та інших місцях відіграли важливу роль у формуванні наративу про війну, в якій Росія є агресором, а Україна – жертвою. Схожим чином спрацювала інформація про героїчний опір українців. Адже, попри значну чисельну перевагу росіян, українці допомогли розвіяти попередні наративи західних експертів, що Київ впаде протягом тижня.
Відмінності у можливостях і моделях роботи
Вже у 2014 році стала помітною величезна різниця у можливостях роботи журналістів, зокрема, західних та незалежних українських і польських. Перш за все, йдеться про питання бюджетів, що дозволило західним журналістам бути значно гнучкішими.
У випадку роботи польських журналістів-фрілансерів, і не тільки, а також незалежних українських журналістів, у 2014 році була створена конкретна модель співпраці, яка дуже добре спрацювала. Спільні поїздки кількох людей дозволили розділити витрати. Польським журналістам, які займалися Україною, не потрібні були теж послуги фіксерів/перекладачів, що істотно зменшувало витрати. В цьому вони мали перевагу перед багатьма західними колегами, адже польські кореспонденти, які тривалий час займалися Україною і співпрацювали з українськими колегами, добре розуміли контекст. Вони не ставили питань, наведених на початку тексту «А хто є хто тут?».
З російським вторгненням виклики, з якими стикаються журналісти, що працюють в Україні, значно зросли. Великі західні редакції мають солідні бюджети і можуть надсилати навіть кілька великих журналістських груп. Вочевидь, це позначається на якості матеріалів. Щоб зрозуміти, про які суми йдеться, можна навести приклад одного із західних телеканалів. Лише за період з березня по вересень 2022 року він витратив півмільйона євро на розміщення своїх команд в одному з дорогих готелів Києва. Крім того, це витрати на оренду великогабаритних позашляховиків, роботу водіїв/охоронців та фіксерів, а також адекватну оплату праці самих журналістів, які в більшості випадків працюють вахтовим методом.
Про все це більшість українських і значна частина польських журналістів можуть лише помріяти. На самому початку російського вторгнення для багатьох українських та польських журналістів проблемою були навіть бронежилети, шоломи і тактичні аптечки. Наприклад, одна харківська журналістка, яка допомагала іноземним колегам у березні, їздила на околицю міста, що потерпало від обстрілів російської артилерії, у бронежилеті, виготовленому під час Майдану 2014 року. Він міг захистити лише від гумових куль і не більше. На щастя, проблему вирішили відносно швидко завдяки допомозі українських та іноземних фондів і медіатовариств. Вони шукали необхідне обладнання в Європі та доставляли його в Україну.
З початком російської агресії чимало досвідчених українських журналістів, які від 2014 року висвітлювали війну на Донбасі, самі пішли воювати. На жаль, багато з них загинули. З іншого боку, високий попит на фіксерів, тобто, людей, які допомагають іноземним журналістам у налагодженні контактів і нерідко є перекладачами, змусив багатьох українських журналістів обирати саме таку роботу. Минулого року про це з сумом написала українська журналістка Анастасія Станко, яка висвітлює війну, починаючи з 2014 року. Їй також запропонували стати фіксером. Проте, на думку Анастасії, українські журналісти самі повинні розповідати про історичні події у своїй країні. Втім, дивуватись не варто, адже вистачить порівняти зарплати в українських ЗМІ та тарифи фіксерів. Винагорода для останніх нерідко сягає 300 доларів на день. Крім того, чимала їх кількість має статус співробітників (продюсерів) у західних командах.
Бюрократія і безпека під час війни
У війни свої правила, і зрозуміло, що доступ журналістів обмежений військовою бюрократією. Це передбачає, наприклад, отримання відповідних акредитацій. Через велику кількість іноземних журналістів тривалість видачі збільшується. Виникають й інші клопоти. Щоб зрозуміти масштаби, наведу приклад з власною акредитацією. Документ під номером 302 я отримав на початку російської повномасштабного вторгнення майже зразу. Проте моїм колегам довелось чекати значно довше. Від 1 травня діють нові правила, нумерацію документів продовжили, і тепер моя нова акредитація має номер 18020.
Запроваджено також нові обмеження доступу на передову та прифронтову зону. Взагалі, обмеження зрозумілі, але іноді вони викликають питання. Так було, наприклад, у листопаді після звільнення Херсона, куди журналістам спочатку заборонили їздити. Водночас туди поїхали волонтери та прості люди. Як наслідок, журналістів, які потрапили до міста «незаконно», позбавили акредитації. Через деякий час дозволи відновили, проте ситуація викликала жваві дискусії серед журналістів, які працюють в Україні.
Звичайно, питання безпеки вкрай важливі. Від початку агресії під час виконання службових обов’язків загинули десять журналістів. Кілька днів тому під Херсоном загинув український журналіст Богдан Батік, який допомагав італійському кореспонденту La Repubblica. У журналістському середовищі точаться дискусії, чи не помилилася команда, проігнорувавши попередження українських військових. Окрім того, український журналіст не мав на собі бронежилета.
Відчутною є різниця у ставленні до представників великих світових ЗМІ та інших, не таких великих редакцій. Скажімо, статусним виданням іноді простіше потрапити на передову або отримати доступ до співрозмовників. Останнє значною мірою пов’язане з інформаційною політикою, яку проводить Офіс президента України та інші структури. Відомо, що міжнародні партнери поділені відповідно до рівня допомоги, яку вони надають. Це знаходить вияв у доступі ЗМІ до інформації. Наприклад, отримати інтерв’ю з президентом Володимиром Зеленським легше представникам найбільших американських чи британських ЗМІ, або журналістам тих країн, від яких може залежати рішення про постачання конкретної зброї. Як заявив у лютому сам Зеленський, Польща – один із найближчих союзників України, вона погоджується на все, що просить Україна. Тому не варто витрачати час на польські ЗМІ. На жаль, так виглядає воєнний прагматизм.
Втім, це не єдина проблема польських журналістів. Деякі з них на хвилі зрозумілих емоції вирішили поєднувати журналістську роботу з волонтерством для української армії. Це приносить допомогу Україні, однак таке поєднання – не найкращий варіант для тих, хто розповідає про війну. Це взагалі немислимо з точки зору західної редакційної політики. Як би це не звучало, однак журналіст зобов’язаний бути неупередженим у своїй роботі. Його основна «зброя» це інформування. Так чи інакше, поєднання волонтерства з журналістикою на практиці виливається у не надто якісні матеріали, в яких ми бачимо насамперед журналістів, їх пригоди та емоції, аніж висвітлення подій.
Зберегти інтерес
У лютому цього року я запитав кореспондента Wall Street Journal в Україні, чи падає інтерес до України серед їхніх читачів. Він відповів, що наразі не падає, однак усе залежить від тем. Нехай як жорстоко це прозвучить, після Бучі наступні російські злочини вже не справляють такого враження на читачів. Своєю чергою колеги з німецьких ЗМІ стверджують, що, принаймні на телебаченні, Україна далеко не завжди є темою номер один у репортажах.
Усе вищенаведене не змінює того факту, що Україна продовжує отримувати велику підтримку ЗМІ. Ніколи ще в історії незалежної України стільки журналістів не зустрічалися з цією країною. У Києві нарешті відкрились корпункти впливових західних редакцій. На жаль, це сталося у трагічний момент її історії. А все-таки цей ефект від «зустрічі» може допомогти Україні також і після закінчення війни.
Пьотр Андрусечко, Київ