Що означає «дім», коли довелося його залишити? У Варшаві відкрилася виставка «Спільні домівки», присвячена досвіду міграції, пам’яті й безпеки. Це спільний проєкт Державного етнографічного музею та Фонду «Український дім».
Про те, як створювалася виставка, і як мистецтво допомагає говорити про втрату й нові сенси, редакція «Наш вибір» поговорила з її кураторкою Іванною Берчак – запрошеною кураторкою галереї «Дім» Українського дому у Варшаві.
Перш ніж говорити про виставку «Спільні домівки», почнімо з твоєї кураторської практики. Як почалася твоя робота з галереєю «Дім» в Українському домі?
У 2017 році я переїхала до Варшави. Тоді я вже знала про Український дім і про те, що це місце створене як для допомоги мігрантам, так і для промування української культури. Там вже відбувалися виставки сучасного українського мистецтва, які курувала Юлія Лащук. Я долучилася до неї. Ми провели разом кілька виставок. Потім вона переїхала, і я почала сама займатися галереєю.
Переосмислюючи концепцію галереї, я зрозуміла, що хочу показати, що українське сучасне мистецтво існує, розвивається й є достатньо конкурентоспроможним у Європі та світі. Я також хотіла побороти стереотипи щодо української культури. Ми почали проводити відкриті набори для митців і вже на основі поданих заявок відбирали проєкти – приблизно до шести виставок на рік.
Яким зараз є процес відбору митців до галереї і на що ти насамперед звертаєш увагу, коли обираєш проєкти?
Раніше це були відкриті набори. Зараз буває по-різному. Іноді нам надсилають пропозиції, які ми розглядаємо разом з координаторкою Центру зустрічей Українського дому Катериною Питлик. Тоді ми консультуємося, чи хочемо показати цей проєкт у галереї, або ж думаємо про співпрацю з іншими кураторами і кураторками, чи інституціями – як це було, наприклад, під час роботи з Центром сучасного мистецтва Уяздовський замок, де у 2022 році ми разом із кураторкою Юлією Костеревою робили виставки резиденток які перебували у Польщі у межах кризових резиденцій.
Загалом я обираю ті проєкти, які є актуальними, відповідають на сучасні питання та порушують важливі теми. Наприклад, тема війни присутня ще з 2014 року. Тож ми шукаємо різні способи говорити про це – не напряму чи документально, а за допомогою різних підходів. Водночас для мене важливо підтримувати молодих художників і художниць, давати їм майданчик для показу своїх робіт – я вважаю, що це дуже потрібно.
Є й певні обмеження, пов’язані з простором: наша галерея не є окремим виставковим приміщенням – тут відбуваються різні події, зустрічі, презентації, тому, наприклад, ми не завжди можемо показувати відеороботи чи об’єкти в просторі. Це теж впливає на відбір. Але загалом ключовим критерієм для мене є концептуальність – щоб проєкт порушував теми, про які сьогодні справді варто говорити.
Ти організовуєш виставки тільки в Українському домі чи на інших мистецьких майданчиках теж?
Я брала участь у різних проєктах, зокрема, освітніх. Наприклад, Український дім співпрацював з Музеєм Варшави на День Старого міста.
Я б не хотіла обмежуватися лише виставками. У нас уже були зустрічі з українськими режисерами, лекції, і ми також організовуємо майстер-класи. Наша аудиторія – це здебільшого українці й українки, дорослі люди, тому я запрошую митців і мисткинь проводити такі заняття. Мені здається, це дуже важливо – через такі формати наближати сучасне мистецтво до людей, адже ми є культурно-соціальним простором. На такі події є великий попит.
Як ти працюєш із форматом майстер-класів у межах виставок? Наскільки вони пов’язані з темою виставки, яка на той час представлена в галереї, і що для тебе в них є важливим?
Іноді це пов’язано з темою виставки, а іноді я просто запрошую цікавих мені людей. Зазвичай це буває так: митці спочатку розповідають про свою творчість, а потім пропонують учасникам щось створити разом. Ми намагаємося, щоб це було для них природно і близько, тому мене цікавлять саме нетипові воркшопи – не просто прийти й помалювати.
Наприклад, у нас був проєкт, присвячений темі територій і конфліктів, ще перед початком повномасштабної війни. Я отримала грант на три воркшопи і запросила трьох художниць, які працюють у різних медіумах і по-різному осмислюють теми кордонів, територій і конфліктів. Серед них був, зокрема, перформанс із Алісою Марченко.
Я тоді була в захваті, бо побачила, як люди, які раніше не мали жодного досвіду взаємодії із сучасним мистецтвом, починають генерувати дуже сильні й оригінальні ідеї.
Які виставки протягом усього часу роботи галереї тобі найбільше запам’яталися?
Виставок було дуже багато. Нещодавно ми навіть рахували – вийшло близько 60. Це якась неймовірна цифра, але галерея працює вже майже 10 років. Мені складно виокремити якісь конкретні проєкти, бо з багатьма митцями ми співпрацювали не один раз.
Для мене, як кураторки, дуже важливо пізнати саму людину, налагодити з нею контакт, багато спілкуватися. Часто це навіть переходить у дружні стосунки. Я постійно стежу за тим, що митці створюють, у яких проєктах беруть участь, зокрема через соцмережі. І з часом ця взаємодія переростає у подальші співпраці – я знову запрошую їх до нових проєктів.
А тепер давай детальніше поговоримо про виставку «Спільні домівки» в Етнографічному музеї, про яку ми вже згадували на початку. Це масштабний проєкт, який триватиме два роки. Наскільки я знаю, це вже не перша співпраця музею з Українським домом. Як виникла ідея цього проєкту?
Так, раніше ми робили спільну виставку «Око.Дім» в Українському домі. Вона також досліджувала тему дому, але тоді ми працювали з дорослою українською спільнотою і лише з фотографією.
Натомість виставка «Спільні домівки» одразу мала на меті залучити українські родини. Ця ідея визрівала в Етнографічному музеї вже певний час – це частина ширшої його стратегії. Останніми роками вони намагаються більше працювати із сучасністю, показувати актуальні процеси, а також звертатися до тем різних національних спільнот, колоніалізму й міграції.
Тож вони захотіли зробити проєкт разом з українською спільнотою, яка у Варшаві є дуже численною. Музей підготував концепцію і запросив до співпраці Фонд «Український дім» як партнера, а мене – як кураторку цього проєкту.
Наскільки я розумію, виставка «Спільні домівки» виросла з майстер-класів за участю українських родин. Як був побудований цей процес і як із нього сформувалася виставка?
Так, майстер-класи від самого початку були основою цього проєкту – саме з досвіду учасників і створених під час них робіт згодом сформувалася виставка.
Підготовка почалася ще минулого року: у липні ми мали першу зустріч, а самі майстер-класи відбулися в серпні – загалом їх було шість. Ми одразу планували виставку як інтерактивну, адже для нас було важливо не просто показати роботи, а залучити людей до процесу.
Після майстер-класів я працювала із зібраними матеріалами: спілкувалася з учасниками, записувала короткі інтерв’ю, аналізувала результати зустрічей. На основі цього формувалися концепція виставки та її візуальна частина.
Якими були самі майстер-класи і як вони проходили?
Ми запрошували родини, і більшість майстер-класів проходила у сімейному форматі, хоча частина була окремо для дорослих чи дітей. Учасникам пропонували подумати, з чим у них асоціюється дім – чи це місце, емоції, спогади чи мрії – і на основі цього створювати роботи, з якими ми потім працювали далі і використовували у виставці.
Перший майстер-клас ми провели разом із художницею Мариною Сіляковою, з якою вже неодноразово співпрацювали в Українському домі. Ми обрали техніку колажу, бо вона добре передає досвід змін і нашарування різних «домів» – і це прямо перегукується з ідеєю виставки.
Далі був воркшоп із вишивки з польською художницею Магдаленою Цємєркевич, яка працює з темами традиції та ідентичності. Ми створювали власні амулети, які потім об’єднали в одну спільну тканину – її тепер можна доповнювати вже під час виставки.
Також у нас був кулінарний майстер-клас разом із фондом «Кримський дім», бо для мене було важливо включити досвід кримськотатарського народу. Ми готували янтики, говорили про їжу як частину досвіду дому і паралельно працювали над майбутньою кулінарною книгою – її створять на базі рецептів, які відвідувачі залишають в просторі виставки.
Ще один майстер-клас був присвячений звуку – його проводила музикантка зі Львова Юлія Ковальська, яка тоді перебувала у Варшаві на стипендії Gaude Polonia. Ми працювали з ідеєю «звуків дому»: учасники записували звуки, створювали композиції, іноді навіть без предметів – тілом, рухом.
Були й керамічні воркшопи, натхненні гуцульськими кахлями з Косова XIX століття, які знаходяться в колекції музею. Майстер-класи провела Анна Поліщук.
Також відбулися заняття для дітей з львівською художницею Галиною Дудар. Під час них діти створювали «халабуди» – свої уявні безпечні простори.
Важливо, що на кожному майстер-класі була психологиня, адже тема дому може бути чутливою. Ми намагалися створити безпечний простір, у якому люди могли говорити і працювати у своєму темпі.
Загалом це був дуже інтенсивний процес, і для мене – експеримент, адже до кінця не було зрозуміло, яким буде результат. Але саме з цього різноманітного досвіду й виросла виставка.
Чи планується додатково проводити майстер-класи чи інші тематичні події?
Виставка триватиме два роки, тож буде багато подій. Наприклад, 1–3 травня до нас приїздила і проводила майстер-клас українська мисткиня Каріна Синиця, чия робота представлена на виставці.
У своїх роботах Каріна часто звертається до образу покинутих, нефункціональних фонтанів, які залишилися в Україні ще з радянських часів. Для неї це не просто елемент міського простору, а радше символ пам’яті й змін.
Під час воркшопу ми пропонували подивитися на фонтани як на місця, пов’язані з особистими спогадами і досвідом дому – як приватними, так і спільними. Учасники працювали з власними асоціаціями, а потім створювали роботи – це могли бути реальні чи уявні місця, які для них щось означають.
Тобто йшлося не стільки про сам об’єкт, скільки про те, як через нього можна говорити про пам’ять, близькість і досвід спільного простору.
У нашій експозиції ми розмістили текстильну роботу Каріни – завісу, яка є символом захисту від бомбардування. Вона водночас працює і як талісман, і як цілком утилітарна річ – така завіса могла затемнювати вікна під час повітряних нальотів.
Вишивання для Каріни є терапевтичним процесом: у цій роботі вона використовує власні символи – червоні квіти, лебедів, фонтани, клумби. Вони перегукуються з її живописом періоду повномасштабної війни і пов’язані з темами відродження, гармонії та життя.
Сам процес вишивання – тривалий і повторюваний – став для неї способом проживання цього досвіду. У цьому сенсі робота одночасно говорить про захист і про спробу осмислити пережите.
Каріна загалом працює з темами урбаністики, часто використовує деталі публічного простору у своїх роботах, здебільшого у живописі, але зараз все частіше звертається до текстилю. Раніше в Українському домі ми вже показували її роботу – гамак, який втратив свою функцію і на якому вона вишила фрагменти життя до повномасштабної війни. Тоді це мене дуже вразило, і коли ми готували виставку, я одразу подумала, що її робота ідеально впишеться. І за темою втрати дому, і за технікою.
Ти сказала, що виставка інтерактивна. Це означає, що відвідувачі виставки можуть її доповнювати?
Так. У кожній залі ми передбачили інтерактивні завдання.
У просторі з колажами є елементи на магнітах. Це фрагменти самих робіт і додаткові слова та фрази, з яких можна створювати власні композиції або доповнювати вже наявні. Ми обрали чотири колажі учасників, збільшили їх. З ними теж можна взаємодіяти та змінювати.
У зоні з вишивкою відвідувачі можуть доповнювати спільну тканину. Для дітей є окремі формати – спеціальні стільчики, де вони можуть відмальовувати орнаменти. Вони також можуть вишивати стрічками на столі-п’яльцях.
У звуковій частині можна записувати власні «звуки дому», а у керамічній – створювати плиточки та писати на стінах. Є окрема кімната для майстер-класів, де можна працювати вже після огляду виставки.
У кухонному просторі можна наповнювати текстильні вареники та янтики різними елементами, дописувати рецепти до спільної кулінарної книги, залишати написи на тарілках. Тобто виставка побудована як простір постійної взаємодії, де відвідувачі можуть щось створювати і доповнювати.
Чи одразу виникла ідея робити виставку інтерактивною?
Так. Цей простір у музеї є постійним – саме тут відбуваються родинні виставки, і він від початку задуманий як такий, що залучає і дітей, і дорослих до творчості.
Тому ще на етапі планування було зрозуміло, що важливо не лише показати виставку, а й створити формат, у якому відвідувачі можуть взаємодіяти з нею і щось додавати від себе.
Чому варто прийти на виставку? Чим вона може зацікавити?
Для мене ця виставка дуже особиста, як і тема дому. Я вже багато років живу в Польщі й постійно переосмислюю, що для мене означає дім. Він давно не пов’язаний із місцем – радше з людьми, з близькими.
І коли я побачила, як ця тема відгукується іншим, зрозуміла, що виставка справді про спільний досвід. Ми всі живемо тут, у Варшаві, в одному просторі, перетинаємося щодня, але маємо різні історії. І ця виставка – це можливість це побачити й відчути.
Мені здається, що виставка важлива зараз, коли стосунки між людьми, а також польсько-українські відносини, переживають складні моменти. Це спосіб нагадати про солідарність, яка була у 2022 році, і про війну, яка триває досі, хоча уваги до неї стає менше. І, судячи з реакцій відвідувачів, це справді дуже актуальний і потрібний досвід.
Розмовляла Тетяна Шарапова