«Декалог» Кшиштофа Кесльовського — це цикл 10 телефільмів, знятих у Польщі в другій половині 1980-х. Кожна зі стрічок циклу присвячена одній християнській заповіді. Ідея екранізації християнського «Декалогу» належить співсценаристу циклу фільмів Кшиштофу Пєсєвичу. Фільми «Декалогу» показували на польському телебаченні з 10 грудня 1989 року по 27 червня 1990 року. Два з фільмів циклу режисер презентував у розширеній версії як повнометражні стрічки — це п’ятий фільм циклу Krótki film o zabijaniu / «Короткий фільм про вбивство» (1987) та шостий фільм циклу Krótki film o miłości / «Короткий фільм про кохання» (1988). «Декалог» та два «Коротких фільми» посприяли широкій відомості польського режисера за межами країни, отримали низку міжнародних кінонагород та були визнанні провідними світовими кінокритиками та кінорежисерами.
Про те, як постав «Декалог», як ці 10 фільмів пов’язані із іншими стрічками Кшиштофа Кесльовського та про Варшаву у картинах цього без перебільшення видатного польського режисера – у матеріалі Євгена Яковенка.
Кшиштоф Кесльовський як польський режисер
Кшиштоф Кесльовський народився 27 червня 1941 року у Варшаві. У 1968 році закінчив кіношколу в Лодзі. Першими фільмами режисера були студентські короткометражки Tramwaj/«Трамвай» (1966) та Urząd / «Бюро» (1966). Між 1966 і 1980 роками Кесльовський створює низку документальних фільмів (переважно це короткий метр), теми яких є досить різними. Наприклад, у фільмі Robotnicy’71/ «Працівники‘71» Кесльовський показує настрої польських робітників, які після протестів грудня 1970 року вимагають покращення робочих умов, а у фільмі Legenda / «Легенда» Кесльовський їде на малу батьківщину польського прозаїка та драматурга Стефана Жеромського неподалік Кельце й фільмує розповіді місцевих жителів про їхнього земляка.
У 1973 році режисер створює ігровий короткометражний фільм Przejście podziemne / «Підземний перехід», в якому головний герой, вчитель з провінції, приїздить до Варшави й в підземному переході під варшавським центральним залізничним вокзалом зустрічає свою дружину, яка його покинула. У цьому фільмі режисер випрацьовує власний стиль, в якому поєднується напівдокументальна реальність з елементами ігрового кіно. Цей стиль режисер довершує в першому повнометражному ігровому фільмі Personel / «Персонал» (1975) з Юліушем Махульським у головній ролі. Фільм оповідає історію про декораторів оперної сцени.
У 1979 році виходить фільм Amator/ «Аматор» з Єжи Штуром у головній чоловічій ролі (він знімається в низці фільмів Кесльовського і також у десятому фільмі «Декалогу»). В «Аматорі» розповідається історія молодої родини: жінки (роль Ірени виконує Малгожата Жомковська) та чоловіка з невеликого містечка неподалік Кракова, які стають батьками. Філіп купує камеру, аби фіксувати життя доньки, проте незабаром починає знімати життя інших людей, стаючи кіноаматором. Йому пропонують взяти участь у кінофестивалі аматорських фільмів. Чим більше Філіп захоплюється зйомками фільмів, тим більше віддаляється від дружини та доньки, що, зрештою, ускладнює його стосунки. У цьому фільмі в ролі самого себе знімається польський режисер Кшиштоф Зануссі, який на запрошення кіноаматора Філіпа приїздить до його рідного містечка.
У фільмі Przypadek/ «Випадок» (1981) з Богуславом Ліндою в ролі Вітека (Лінда зніметься в сьомому фільмі «Декалогу»), Кесльовський оповідає історію молодого хлопця, який поспішає на потяг до Варшави й три різні альтернативні версії того, що відбудеться пізніше. У першій – герой Лінди встигає на потяг, зустрічає там комуніста і вирішує вступити до партії, вливаючись у середовище варшавських політичних кіл. У другій версій він не встигає на потяг й опиняється в колах опозиційної молоді. У останній – він не встигає на потяг, але на пероні зустрічає дівчину, з якою згодом одружується, вирішує поновитися в медичному інституті й, зрештою, не приймає жодну з ідей. Цей фільм показує складність політичного устрою соціалістичної Польщі початку 1980-х в умовах дистанції між владою та опозиційно налаштованою частиною суспільства: у першій історії герой Лінди (стаючи на бік партії) критично оцінює повоєнну репресивну політику комуністів у Польщі та політичну несвободу в сучасній йому країні, так у другій історії він (стаючи на бік опозиції) бачить наслідки несанкціонованого обшуку, який провели в приватному помешканні спецслужби. Політична цензура заборонила показ фільму на шість років і він пролежав аж до 1987 року на полиці.
Під час воєнного стану в Польщі Кесльовський знімає документальний фільм про політичні судові справи, який так ніколи не вийшов у світ. Однак у цей час він знайомиться з адвокатом Кшиштофом Пєсєвичем, який займається захистом політично звинувачених. Разом з Пєсєвичем Кесльовський пише сценарій фільму Bez końca / «Без кінця», знятого в 1984 році. У основні його сюжету лежить історія про молодого чоловіка, який перебуває на лаві підсудних як представник «Солідарності», Даріуша Стаха (його грає Артур Бачіш – актор, постать якого лейтмотивно присутня у фільмах «Декалогу»). Інші герої картини також з’являтимуться у майбутньому «Декалозі». Марія Пакульніс, яка зніметься в третьому фільмі серіалу, грає його дружину Йоанну Стах. Адвоката Мєчислава Лабрадора, який погоджується захищати Даріуша Стаха, грає Александр Бардіні – він зніматиметься в другому фільмі «Декалогу». Молоду жінку Урсулу Зиро, яка переживає смерть чоловіка, грає Гражина Шаполовська – вона зніматиметься в шостому фільмі «Декалогу». Як говорив потім режисер: фільм «Без кінця» було розкритиковано всіма – і владою, і опозицією, і костелом. фільм було допущено до показу лише наступного, 1985-го року, в обмеженому прокаті.
У 2014-му році американський режисер Мартін Скорсезе включив «Випадок» і «Короткий фільм про вбивство» Кесльовського до переліку польських шедеврів. Фільми «Випадок» і «Без кінця», зокрема, показують межу між державою, якою була Польська Народна Республіка наприкінці 1970-х – на початку 1980-х, та роллю особистості в ній.
У 1980 році Кесльовський знімає документальний фільм Gadajęce głowe \ «Балакаючі голови», в якому люди різних вікових груп відповідають на низку питань: «Ким я є?», «Чого хотів(ла)?» тощо. Того ж року режисер створює документальний фільм Dworzeć / «Возкал», знятий на залізничному вокзалі Варшава-Центральна. Після цього режисер зосереджується на зйомках виключно ігрового кіно, знявши в 1988 році останній документальний фільм Siedem dni w tygodniu / «Сім днів тижня».
Після успіху «Декалогу» та падіння соціалізму в Польщі, Кесльовський знімає фільми в копродукції з іншими країнами: Францією, Норвегією, Швейцарією. У 1991 році виходить у світ фільм, знятий режисером у Польщі та Франції – польською та французькою мовами – Podwójne życie Weroniki / «Подвійне життя Вероніки», який оповідає історії двох молодих дівчат – польки та француженки (обох героїнь зіграла французька акторка Ірен Жакоб), між якими постають паралелі. Це кіно отримало нагороду FIPRESCI Міжнародного кінофестивалю в Каннах 1991 року.
Вершиною творчості та водночас останніми фільмами, які створює режисер, стають фільми так званої кольорової трилогії: «Три кольори: блакитний» (1993), «Три кольори: білий» (1993), «Три кольори: червоний» (1994). Дія цих фільмів, окрім «Білого» (де головний герой повертається з Парижа до Варшави), відбувається поза межами Польщі. У фільмах трилогії грають, зокрема, французькі актори Жульєт Бінош, Жулі Дельпі та Жан-Луі Третіньян.
Кольорова трилогія отримує низку міжнародних нагород, а режисер – світове визнання. У 1994 році під час інтерв’ю на телевізійній польській програмі «100 питань до…» режисер говорить про те, що більше не хоче знімати кіно. Проте Кесльовський разом зі сценаристом Пєсєвичем задумують екранізувати трилогію про пекло, чистилище та рай. Однак, режисер переживає інфаркт і змушений зробити операцію на серці. 13 березня 1996 року у Варшаві під час операції Кесльовський помирає. У доробку режисера залишається 37 фільмів та цикл фільмів «Декалог».
«Декалог» і Варшава
Дії десятьох фільмів «Декалогу» відбуваються здебільшого у Варшаві (за виключенням коротких сцен, які зображають дію у Кракові чи Закопаному). Інколи глядачі впізнають найбільш відомі об’єкти Варшави – як, скажімо, Старе місто, Королівський замок, Краківське передмістя, вулицю Новий Світ чи браму Варшавського університету.
Проте частіше простір міста не є аж настільки впізнаваним: герої фільмів живуть у типовому функціоналістському житловому масиві, збудованому в 1970-х. Інколи вони наче ненароком перетинаються з героями інших фільмів циклу, що, зрештою, дещо доповнює та пояснює характери цих персонажів та їхніх історій.
Стилістично кожен з 10 фільмів є різним. Кожна стрічка була знята різними операторами (виняток становить оператор Пйотр Собоцінський, який зняв одразу два фільми циклу — третій і дев’ятий). Інколи оператори використовують спеціальні світлові фільтри, що надає кадру особливої колірної гами. Деякі з фільмів є складними психологічними драмами, знятими у відповідній стилістиці (як, наприклад, п’ятий фільм), а деякі тяжіють до трагікомедії (як останній фільм циклу).
Музику до «Декалогу», пронизливі академічні композиції, які супроводжують фільми, створив польський композитор Збіґнєв Прейснер (він є автором музики до низки фільмів Кесльовського і, зокрема, кольорової трилогії, а також до фільмів польської режисерки Аґнєшки Голланд). У дев’ятому фільмі циклу опера, яку слухає головний герой фільму, є авторства нідерландського композитора Ван ден Буденмаєра, хоч насправді такого композитора ніколи не існувало. За словами Кесльовського, його було вигадано ним та Пєсєвичем (а саму композицію написав Прейснер), оскільки бюджет «Декалогу», який фінансувало польське телебачення, був досить обмеженим і дешевше було написати композицію для фільму, ніж викупити включення до фільму твір реального композитора. Згодом постать цього вигаданого композитора з’являється у фільмі «Подвійне життя Вероніки».
Простір Варшави постає у фільмах як естетично, так і в назвах, про які говорять герої фільмів циклу. У восьмому фільмі «Декалогу» Зоф’я (Марія Косьцялковська), професорка етики Варшавського університету мешкає у функціоналістському житловому масиві, знятому режисером у житловому масиві «Інфлянська» на варшавському Північному Муранові, де мешкають також і герої інших фільмів «Декалогу». Вона переповідає Ельжбеті (Тереса Марчевська), єврейці, яка приїхала зі Штатів, історію, почуту нею від однієї зі студенток в університеті. Ця історія є основою сюжету другої серії «Декалогу»: про чоловіка, який хворіє на невиліковну хворобу та його дружини, яка хоче зробити аборт. Перед цим Зоф’я, чуючи від студентки в університеті цю історію, говорить, що вона її знає, бо «Варшава не таке велике місто». Ельжбета повертається до Варшави й зустрічається з професоркою етики Варшавському університету, яка дізнається, що Ельжбета – та сама єврейська дівчинка, яка переховувалася в неї під час Голокосту (на вулиці Ноаковського, 12, на Середмісті). Зоф’я до цього моменту не знала, чи вижила дівчинка після того, як вона була змушена відмовити їй в подальшому притулку. Фільм показує складність донедавна витісненої з публічного простору ідеологією Польської Народної Республіки єврейської історії й саме восьмий фільм «Декалогу» зазнав критики за неоднозначність репрезентування польсько-єврейських взаємин під час Голокосту.
Сам житловий масив «Інфлянська» жодного разу не називається у фільмах циклу, хоча саме тут відбувається дія низки фільмів циклу. Цей житловий масив з’явився в 1970-х на місці, яке до війни слугувало складами, до яких підходили залізничні колії (неподалік залізничого вокалу Варшава-Гданська). Ці колії під час Другої світової нацисти використовували для депортації варшавських євреїв з терен гетто до табору в Треблінці (у 1988 році на місці брами гетто, тепер неподалік цього житлового масиву, з’явився пам’ятник Умшлагплац/Umschlagplatz, який символізує пам’ять про жертв Голокосту у Варшаві).
Сам Кесльовський про житловий масив «Інфлянська» писав у своїй «Автобіографії»: «Насамкінець вирішили розмістити дію “Декалогу” у великому житловому масиві з тисячами схожих вікон, які можна побачити в кадрі. То є ніби один з найкрасивіших житлових масивів Варшави, тому його й обрав. Виглядає досить жахливо. Можна собі уявити, як виглядають інші. Героїв об’єднує те, що живуть в одному масиві. Часом перетинаються. Питають: “Можна позичити склянку цукру?”».
Деякі фільми циклу є справжніми енциклопедіями Варшави другої половини 1980-х. У третій серії «Декалогу» Януш (Даніель Ольбрихський) та Ева (Марія Пакульніс) у Різдвяну ніч їздять автівкою опустілими вулицями міста: ми бачимо площу Трьох хрестів, трасу W-Z (траса Схід-Захід, яка поєднує варшавське Середмістя з Прагою-Північ), вулицю Новий Світ, залізничний вокзал Варшава-Центральна і т. д.
Герої шостого фільму циклу, Магда (Гражина Шаполовська) і Томек (Олаф Любашенко), сидять в інтер’єрі кав’ярні Tilimenа на розі вулиць Коз’ї, Трембацької та Краківського передмістя (це одна з найстаріших кав’ярень міста). Неподалік цього місця блукає, п’ючи каву в барі готелю «Європейський» і задумуючи вбивство, герой п’ятого фільму, Яцек (Мірослав Бака). У першому фільмі циклу, одному з найбільш драматичних фільмів серії, глядачі бачать замерзле Гоцлавське озеро та модерністський костел Вознесіння Господнього на Урсинові.
Кожен з цих фільмів складає мозаїку тогочасної Варшави з «малюхами» (польська версія моделі автомобіля Fiat-126p), трабантами (компактними легковими автівками, зробленими в Східній Німеччині) та ікарусами на її вулицях. Моральні питання, які порушуються в фільмах «Декалогу», зокрема, говорять про час, в якому було створено цикл. У другому фільмі порушується питання абортів (обмеження на право переривати вагітність в Польщі законодавчо було запроваджено вже в 1990-х, а у 2020-му відбулася практично повна заборона абортів в країні). У п’ятому фільмі порушується питання етичності смертної кари (смертна кара в Польщі тоді була дозволеною, її заборона відбулася вже в 1998 році).
Кінокритики відносять фільми Кесльовського до «кіно морального неспокою» (разом з польськими режисерами Аґнєшкою Голланд, Кшиштофом Зануссі, Анджеєм Вайдою та іншими), в якому порушуються актуальні екзистенційні питання. Герої фільмів шукають відповіді на ці питання, щораз залишаючись у пошуку. Фільми Кесльовського є віддзеркаленням складності часу, в якому жив і творив режисер, на який припали протестний рух 1970-1980-х, створення «Солідарності», воєнний стан, падіння соціалізму та постання нової Польщі. Ці фільми є не лише документом часу, а і важливим відбитком суспільства та ролі особистості в ньому.
Євген Яковенко