16 липня Верховна Рада України ухвалила зміни до Закону «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». До переліку груп депортованих додали українців, які були примусово виселені у 1944-1951 роках з Польщі до УРСР за умовами договору про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР. Відтепер громадяни України – самі депортовані або їхні нащадки можуть розраховувати на компенсацію майна та грошову допомогу.
Верховна Рада України ухвалила Закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання депортованими громадян України, які у 1944-1951 роках були примусово переселені з території Польської Народної Республіки. Йдеться про проєкт змін до Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». До ВРУ законопроєкт потрапив ще у 2019 році, активно розглядався до травня 2022 року. І лише в липні 2025 року роботу над ним було завершено.
Ухвалений законопроєкт передбачає визнання примусового переселення українців з Польщі до УРСР у 1944-1951 роках депортацією. Відтак у визначенні терміну «депортація» додається інформація, що це «насильницьке переселення народів, національних меншин та осіб за національною ознакою з місць їх постійного проживання» на підставі рішень, ухвалених не тільки владою колишнього СРСР та союзних республік, а також рішень «Польської Республіки, у тому числі на підставі міжнародних договорів СРСР/УРСР з Польською Республікою у період 1944–1951 років».
Доповнюється також ст. 4 Закону та додано нову категорію осіб, які можуть отримати статус депортованої особи. Відтак, крім кримських татар, представників інших національностей, які були депортовані за національною ознакою, а також громадян колишнього СРСР були примусово направлені на спецпоселення, депортованою особою визнається також «особа, яка набула громадянство України і належить до осіб, які у 1944–1951 роках були примусово переселені як особи українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки».
Надання та позбавлення статусу депортованої особи здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері відновлення прав депортованих осіб, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Громадяни України, які були переселені з території Польщі у 1944-1951 роках, відтепер також можуть розраховувати від держави на компенсацію вилученого внаслідок депортації майна, допомогу для будівництва власного житла, пільги в отримання земельних ділянок тощо. Також окремо для осіб, депортованих з Польщі, передбачається одноразова фінансова допомога. Отримати її зможуть самі депортовані або ж їхні нащадки. Розмір, порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначаються окремо Кабінетом Міністрів України.
Зміни до закону наберуть чинності через шість місяців після його публікації. Зараз законопроєкт передано на підпис Президенту України.
Депортація українців з Польщі до УРСР у 1944-1951 роках – історична довідка
Одним з наслідків Другої світової війни була зміна кордонів держав у Європі. Ще до закінчення бойових дій, головні союзники у боротьбі з нацистською Німеччиною – СРСР, США та Велика Британія – на міжнародних конференціях почали обговорювати якими будуть кордони, зокрема, звільненої Польщі. Під натиском Радянського Союзу східний кордон Польщі визначався так званою лінією Керзона, що проходить через Гродно – Ялівку – Немирів – Берестя – Дорогуськ – Устилуг, на схід від Грубешева, через Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат. Таким чином у складі Радянського союзу опинились території сучасних областей: Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської та Рівненської, які в міжвоєнний період входили до складу Польської республіки. Відповідно разом з територіями, до УРСР потрапили також поляки та євреї, які проживали на цих теренах. «Лінія Керзона» не враховувала етнічний склад населення територій, тому у складі Польщі лишились регіони з українським населенням – Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя. Також замість західної України та західної Білорусі, польська держава отримала східні території Німеччини – так звані повернені території / Ziemie Odzyskane – Східну Пруссію, Західне Помор’я з Данцигом / Гданськом, Верхню Силезію.
9 вересня 1944 року у Любліні Польський комітет національного визволення (ПКНВ) уклав міжнародні угоди з трьома радянськими республіками: Білоруською, Українською та Литовською Радянськими Соціалістичними Республіками. Угода між УРСР та ПКНВ стосувалась «евакуації українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». З польської сторони договір підписав голова ПКНВ Едвард Осубка-Моравський, з української – голова Ради Народних Комісарів УРСР Микита Хрущов.
Так, до переїзду в СРСР підлягали усі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств. Для визначення українців користувались, як і нацистськими ідентифікаційними картками, так і довоєнними метриками, де зазначались дані про віросповідання. Відтак, до українців зараховували всіх православних та греко-католиків, які проживали на цих теренах. Тому були випадки, коли люди, прагнучи уникнути переселення, нашвидкуруч переходили у католицизм.
Теоретично переселення з Польщі до УРСР повинно було бути добровільним. Однак на практиці, відносно добровільним був лише перший етап переселень з 15 жовтня по грудень 1944 року. Люди самі зголошувалися виїжджати. Одні з них через те, що піддавалися на пропаганду про щасливе радянське життя, а інші, втікаючи від польських погромів (як, наприклад, українці Холмщини після весни 1944 року) або від утисків за національною та релігійною ознаками. Вже пізніше, спочатку польське підпілля, потім вже Польська держава силою примушували українців до переселення: українське населення виключалося з аграрної реформи ПНВК, ліквідовувалося навчання в школах українською, було відмовлено у визнанні Української Греко-католицької Церкви (майно розкрадалося та руйнувалося; церкви перетворювали на склади), а діяльність Польської Автокефальної Православної Церкви значно обмежувалася.
Як пояснює Український інститут національної памʼяті, у лютому – березні 1945-го польське підпілля й частини Корпусу внутрішньої безпеки почали антиукраїнські збройні акції під гаслами «Українці за Сян». Польська комуністична влада не чинила протидії цим злочинним акціям. Вбивства українців у Березівському, Холмському, Грубешівському, Любачівському, Перемиському, Сяноцькому й Томашівському повітах сприяли збільшенню охочих виїхати.
Щоб пришвидшити переселення, з вересня 1945 року Польща почала використовувати військо – тоді насильно виселили українців із Ліського, Любачівського, Перемишльського та Сяноцького повітів. УПА, як єдина сила, що могла протидіяти переселенню, розпочала палити села в тій місцевості, звідки виселяли українців. Такі акції погіршили ситуацію. Комуністична влада отримала додатковий аргумент для депортацій, а військові – для репресій проти цивільних, які сприяли повстанцям.
Умови депортацій були важкими. Спочатку людям дозволяли брати до 2 тонн майна на родину, обіцяли відшкодування збитків на місці. Пізніше, як посилювався примус переселення, людям давали все менше часу на збори. Люди мусили днями жити на вокзалах, чекаючи на транспорт. Перевозили їх у вагонах для худоби, без їжі, води та медичної допомоги. Дорога до місця призначення могла затягнутись на місяць.
Переселені українці переживали матеріальні і моральні труднощі. На нових місцях вони повинні були пристосовуватися до нових умов господарювання. Наприклад, колишні мешканці Прикарпаття і Карпат із традиційним укладом, сформованим у гірських лісистих місцевостях, опинившись у південних областей України, мусили звикати до степового клімату та аграрної культури.
Крім того, селянам-господарям украй важко було призвичаїтися до радянської колгоспної системи. Багато хто намагався втекти до міст чи промислових містечок, щоб і влаштуватися на підприємствах або залізниці. Дехто втікав у західні області, які були культурно та ментально ближчі депортованим. Однак не всім це вдавалось – поселення лемків та бойків на Херсонщині чи Донеччині збереглись до наших днів. (Окремо варто згадати про поселення депортованих українців, які повторно постраждали від Росії внаслідок російської агресії на Україну з 2014 року – більше про це розповідає історик Роман Кабачій).
Попри запевнення влади, депортовані не отримували на місці житло. Люди мусили самостійно шукати собі прихисток, яким часто ставали напівзруйновані хати. Переселенців до південних областей планували розміщати в колишніх німецьких колоніях. Їх населення вивезли ще на початку війни. Проте на час переселення деякі колонії спалили, інші зайняли для підсобних господарств. Частину будинків у колоніях заселили місцеві колгоспники і різні прибулі, які втратили житло під час війни. Отже, вільними залишалися приміщення, непридатні для проживання. Ті, хто опинився в західних областях, розміщувалися в оселях, покинутих поляками.
Загалом у період з 1944 по 1946 роки з території Польщі до західних і південно-східних областей України було депортовано понад 482 тисячі осіб.
У 1948 році згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР про демаркацію державного кордону між СРСР і Польською Республікою з прикордонної зони Дрогобицької (17 населених пунктів) і Львівської (5 сіл) областей в села Дрогобиччини та Львівщини було депортовано ще 9152 особи.
Конституційний Трибунал Польської Республіки 19 грудня 2002 визнав, а Європейський суд з прав людини 22 червня 2004 року підтвердив, що угода від 09 вересня 1944 року «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» не мала жодних правових підстав для її підписання, а дії, пов’язані з виконанням її умов з примусової евакуації, є незаконними.
Останні депортації відбулись у 1951 році. Згідно з угодою між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій від 15 лютого 1951 року (у Польщі відома під криптонімом Akcja H-T 1951), Радянський Союз передав Польщі території в Дрогобицькій області площею 480 квадратних кілометрів – більшість сіл Нижньоустрицького, частина Хирівського, Стрілківського районів із 97 свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тонн. Натомість Польща передала аналогічно за площею територію у Люблінському воєводстві – гміни Кристонополя, перейменованого в УРСР на Червоноград (сьогодні – Шептицький), Белза, Хороброва та Угнева, де були значні поклади кам’яного вугілля й зручне для СРСР залізничне сполучення. Наслідком цієї угоди стало переселення майже 16 500 польських громадян і 33 тисячі українців. Майже всі переселені бойки були примусово скеровані у колгоспи південних областей: Миколаївської, Одеської, Сталінської (Донецької) та Херсонської. У Дрогобицькій і Львівській областях дозволили поселитися лише нафтовикам, залізничникам, службовцям, медикам, вчителям.
До депортації українців у 1944-1951 роках Український інститут національної памʼяті зараховує також акцію «Вісла», яка передбачала примусове переселення українців та українсько-польського мішаного населення зі східної Польщі до її західних воєводств. З квітня по липень 1947 року понад 140 тисяч осіб було примусово виселено з власних домівок без права на повернення. Однак важливо памʼятати, що депортації в рамах акції «Вісла» відбувались в середині Польської народної республіки і стосувались польських громадян, хай і української національності.
Анастасія Верховецька
