Рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити президента України Володимира Зеленського Ордена Білого Орла викликало хвилю взаємних звинувачень та символічних жестів по обидва боки кордону. Український журналіст і публіцист Віталій Портников вважає, що конфлікт уже вийшов далеко за межі дискусії про одну нагороду та став випробуванням для польсько-українських відносин загалом. Про це він сказав у своєму відеокоментарі.
Переказуємо головні тези його виступу.
«Усі ці нагороди були заслуженими»
Окрему увагу Портников приділяє історії з поверненням державних нагород. Він наголошує, що президент України не був першим учасником цієї символічної суперечки. За словами журналіста, раніше свою польську відзнаку повернув колишній посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький.
Водночас Портников закликає пам’ятати, за яких обставин ці нагороди були вручені. На його думку, і Володимир Зеленський, і Бартош Ціхоцький отримали свої відзнаки заслужено.
Журналіст нагадує, що Зеленський був нагороджений Орденом Білого Орла не лише як глава держави, а фактично від імені українського народу в один із найважчих періодів опору російській агресії. Натомість Ціхоцький отримав свою нагороду завдяки роботі в Україні під час перших тижнів повномасштабного вторгнення. Портников підкреслює, що польський дипломат був чи не єдиним представником країни-члена Європейського Союзу, який залишався в Києві тоді, коли українська столиця перебувала під реальною загрозою захоплення російськими військами.
На думку журналіста, про ці обставини варто пам’ятати й сьогодні, попри нинішню хвилю взаємних звинувачень та емоцій у польсько-українських відносинах. Він вважає, що політичний конфлікт не повинен знецінювати заслуги людей, за які ці нагороди свого часу були присуджені.
Внутрішня політика Польщі як чинник конфлікту
Портников звертає увагу, що і оточення польського президента і сам президент Польщі Кароль Навроцький відкинув закиди про те, що рішення щодо Зеленського пов’язане з внутрішньополітичним протистоянням у Польщі. Втім, журналіст із такою оцінкою не погоджується. На його думку, нинішню ситуацію неможливо розглядати окремо від конфлікту між президентським табором і урядом Дональда Туска.
Водночас Портников наголошує, що серед польських політиків справді фактично немає тих, хто підтримував би присвоєння українському військовому підрозділу назви, пов’язаної з УПА. Натомість різною є оцінка реакції польського президента на це рішення. На думку журналіста, якщо така ситуація викликала занепокоєння польської сторони, президент Польщі міг би спершу спробувати розв’язати проблему шляхом прямого контакту з українським керівництвом і з’ясувати, чи можливий компроміс.
Окремо журналіст звертає увагу на дискусію щодо контрасигнації рішення про позбавлення Зеленського Ордена Білого Орла. За його словами, Навроцький наполягає, що рішення має бути підтверджене прем’єр-міністром, що ставить Дональда Туска в незручне становище та є ще одним проявом напруження між двома політичними таборами.
Пояснюючи свою позицію, Портников нагадує, що Польща є парламентсько-президентською республікою. Хоча президент обирається всенародним голосуванням, його реальні повноваження є доволі обмеженими. Найсильніші позиції глава держави має тоді, коли його політична сила контролює парламент і формує уряд. За відсутності такої підтримки символічні кроки часто стають способом підкреслити власну політичну вагу. Саме в цьому контексті журналіст розглядає і рішення щодо Зеленського.
Спільної історичної пам’яті найближчим часом не буде
На думку Портникова, нинішній конфлікт став одним із найсерйозніших випробувань для польсько-українських відносин від початку повномасштабної війни. Водночас він переконаний, що його причини значно глибші за суперечку навколо нагород чи окремих політичних рішень.
Журналіст наголошує, що українці та поляки по-різному дивляться на спільне минуле, і спільної версії історичної пам’яті найближчими десятиліттями не буде. На його думку, нескінченні суперечки про те, чия інтерпретація історії є правильнішою, навряд чи здатні привести сторони до порозуміння.
Натомість головним завданням має залишатися пошук спільного майбутнього. Портников нагадує, що історія неодноразово демонструвала: польсько-українські конфлікти послаблювали обидва народи та створювали умови для втрати ними власної державності.
За його словами, у польських елітах існує широкий консенсус щодо оцінки історичних подій, однак немає єдності щодо того, які висновки з цього слід робити сьогодні. Якщо представники ліберального та центристського таборів переважно виступають за продовження діалогу і розвиток співпраці попри історичні суперечки, то частина правих політиків виходить із того, що без прийняття українцями польського бачення історії повноцінного партнерства між двома країнами бути не може.
Саме цю логіку Портников називає однією з головних помилок сучасної польської правиці.
«Польща не зможе почуватися безпечною без незалежної України»
Ще однією помилкою частини польських правих політиків Портников вважає переконання, що майбутнє Польщі більше не залежить від долі України.
За його словами, у цьому середовищі поширене уявлення, що навіть у разі поразки України Польща залишиться захищеною завдяки членству в НАТО, Європейському Союзі та системі союзів, створеній після завершення холодної війни. Журналіст називає таке бачення ілюзорним.
Він стверджує, що міжнародна система безпеки переживає серйозну кризу, а Сполучені Штати дедалі менше зацікавлені у виконанні ролі безумовного гаранта європейської безпеки. У такій ситуації поразка України означала б різке посилення Росії та суттєву зміну балансу сил у Європі.
На думку Портникова, зникнення України як незалежної держави або її фактичне поглинення Росією перетворило б Москву на набагато впливовішого геополітичного гравця, з яким Захід був би змушений рахуватися значно більше, ніж сьогодні.
Тому він переконаний, що незалежна Україна є важливою складовою безпеки самої Польщі. Водночас журналіст підкреслює, що ця залежність є взаємною: так само як Польща потребує незалежної України, Україна потребує польської підтримки в умовах тривалого протистояння з Росією.
Україні потрібен діалог не лише з лібералами, а й з польськими правими
Окрему увагу Портников приділяє українському підходу до польської політики. Він нагадує, що польське суспільство традиційно поділене на два великі політичні табори, які конкурують між собою протягом багатьох десятиліть.
У зв’язку з цим журналіст проводить паралель зі Сполученими Штатами та застерігає від ситуації, коли Україна спирається лише на підтримку однієї частини політичного спектра. На його думку, так само як Київ свого часу прагнув зберігати двопартійну підтримку у США, він має працювати і з різними політичними середовищами в Польщі.
Портников зауважує, що сьогодні українці часто шукають підтримки серед польських лібералів і центристів, які й без того залишаються прихильними до України та критично оцінюють дії Кароля Навроцького. Проте це не вирішує головної проблеми.
На його думку, Україні потрібно вести діалог насамперед із тією частиною польського правого середовища, яка зберігає критичне ставлення до Росії та усвідомлює значення незалежної України для безпеки регіону.
Журналіст нагадує, що після початку повномасштабної війни ключові рішення на підтримку України ухвалювали саме представники правого табору – президент Анджей Дуда, прем’єр-міністр Матеуш Моравецький та лідер партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський. Тому, на його думку, було б помилкою ототожнювати весь польський правий спектр із нинішніми суперечками навколо історичної пам’яті.
Портников визнає, що представники правих сил, ймовірно, завжди будуть набагато жорсткішими в історичних питаннях, ніж ліберали чи центристи. Проте це не повинно виключати діалогу. Навпаки, саме пошук спільних інтересів і переконання у важливості спільного майбутнього він вважає одним із головних завдань української політики щодо Польщі.
Частині польських політиків «бракує терпіння» щодо української дискусії про власне минуле
Окремий блок свого виступу Портников присвячує історичній пам’яті та тому, як поляки й українці осмислюють власне минуле.
Журналіст наголошує, що суперечки навколо історії не є виключно польсько-українською проблемою. Як приклад він наводить багаторічні конфлікти між Польщею та Ізраїлем щодо інтерпретації подій Другої світової війни. За його словами, між Варшавою та Єрусалимом неодноразово виникали серйозні дипломатичні кризи, які супроводжувалися демаршами, відкликанням послів та скасуванням візитів на високому рівні. Водночас ситуація була значно складнішою, ніж просте протистояння двох сторін: представники Ізраїлю могли різко критикувати польську політику пам’яті, але при цьому підтримувати польську сторону в дискусіях з Україною щодо трактування подій Другої світової війни.
На думку Портникова, цей приклад демонструє, що історичні суперечки рідко мають чіткий поділ на союзників і опонентів. Одні й ті самі країни можуть конфліктувати з одних питань і водночас підтримувати одна одну в інших.
Також журналіст вважає, що частині польських політиків бракує терпіння щодо української дискусії про власне минуле. Він нагадує, що до 1991 року більшість українців жила в радянському або антирадянському історичному наративі, а осмислення складних сторінок української історії, зокрема діяльності ОУН і УПА, фактично триває лише останні десятиліття.
«Ми тільки нещодавно відмовилися від 9 травня», – нагадує Портников, підкреслюючи, наскільки недавнім є процес відходу від радянської політики пам’яті.
Журналіст також звертає увагу, що різні регіони України мають різний історичний досвід. Значна частина подій, які сьогодні є предметом польсько-українських суперечок, відбувалася переважно на заході країни, тоді як східні та південні регіони мають іншу історичну пам’ять. Крім того, більша частина української історії тривалий час описувалася не самими українцями, а російськими чи польськими авторами.
На думку Портникова, через це українська дискусія про минуле часто зводиться до кількох найвідоміших постатей і символів, тоді як багато важливих сторінок історії залишаються поза увагою суспільства.
Як приклад він згадує діяльність Українського національно-демократичного об’єднання на чолі з Василем МудримВасиль Мудрий (1893–1966) – один із найвпливовіших українських політиків міжвоєнного періоду в Галичині, журналіст, багаторічний редактор газети «Діло», голова Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) та віцемаршал польського Сейму. Він був одним із найвищих за посадою українців у політичній системі міжвоєнної Польщі. На відміну від радикальних націоналістичних організацій, Мудрий виступав за парламентську боротьбу, розвиток українських інституцій та пошук політичного порозуміння з поляками. У 1930-х роках він став одним із головних прихильників політики так званої «нормалізації» українсько-польських відносин. Водночас його важко назвати поступливим політиком. Радянські спецслужби вважали його одним із найвпливовіших українських діячів за межами СРСР і навіть намагалися завербувати. У документах НКВС Мудрого називали «одним із головних діячів антирадянської пропаганди». Під час Другої світової війни він увійшов до керівництва Української головної визвольної ради (УГВР), а після війни став одним із лідерів української еміграції в Німеччині та США. До кінця життя працював у громадських організаціях української діаспори та залишався впливовою постаттю українського політичного середовища за кордоном., а також історію польського політика Тадеуша ГолувкаТадеуш Голувко (1889–1931) – польський політик, депутат Сейму та соратник Юзефа Пілсудського. У міжвоєнний період він належав до небагатьох впливових польських діячів, які виступали за пошук порозуміння з українцями та критикували жорстку політику польської влади щодо національних меншин. У серпні 1931 року Голувка застрелили в Трускавці, де він перебував на лікуванні. Пізніше було встановлено, що замах здійснили члени місцевого осередку ОУН. Водночас обставини цієї справи залишаються предметом дискусій і сьогодні. Особливість історії полягає в тому, що Голувко водночас сприймався по-різному різними середовищами. Частина українських політиків та преси розглядала його як одного з небагатьох польських діячів, які намагалися мирним шляхом шукати розв’язання польсько-українського конфлікту. Водночас частина українських націоналістів вважала його представником польської державної політики, який через обмежені поступки українцям намагався послабити прагнення до незалежності та відвернути українське суспільство від визвольної боротьби. Додаткових суперечок додає те, що керівництво ОУН спочатку не визнавало своєї причетності до вбивства. Євген Коновалець припускав, що за замахом могли стояти інші сили, а не члени організації. Лише згодом під час слідства та судових процесів було встановлено причетність оунівців до вбивства. Пізніше навколо справи з’явилися й інші питання. Під час судового процесу виявилося, що деякі фігуранти справи співпрацювали з польською поліцією. Через це в українському середовищі виникали припущення про можливі провокації, роль агентури та приховані обставини замаху. Однозначних відповідей на всі питання історики не мають і сьогодні..
Портников також звертає увагу, що українське бачення багатьох історичних постатей нерідко формується як реакція на зовнішній тиск. За його словами, багаторічна російська демонізація певних діячів української історії часто викликає в частини суспільства зворотну реакцію. Як приклад він наводить постать Степана Бандери, сприйняття якого в сучасній Україні формується не лише історичними знаннями, а й реакцією на російські наративи.
На думку журналіста, спроби диктувати Україні, яких історичних героїв шанувати та як трактувати власне минуле, можуть мати протилежний результат і лише поглиблювати конфлікти. Саме тому він закликає дати українському суспільству час на осмислення власної історії в усій її складності, а не вимагати негайного прийняття готових оцінок чи історичних висновків.
Історичні суперечки не повинні стати перешкодою для вступу України до ЄС
Портников закликає дивитися на польсько-українські відносини не лише крізь призму нинішнього конфлікту, а й через майбутні переговори про вступ України до Європейського Союзу.
На його думку, Україні потрібна Польща як союзник у процесі європейської інтеграції. Журналіст застерігає, що без підтримки Варшави Україна ризикує зіткнутися з серйозними труднощами на шляху до членства в ЄС.
Він нагадує, що багато держав-членів Євросоюзу використовували двосторонні суперечки для впливу на переговорний процес своїх сусідів. Як приклад Портников наводить Північну Македонію, чий рух до ЄС роками блокується через конфлікт із Болгарією щодо історії та національної ідентичності.
На його думку, українцям варто уважно вивчити цей досвід. Портников зазначає, що македонське суспільство демонструє високу єдність у питаннях історичної пам’яті та не погоджується на вимоги Софії, однак така позиція не наближає країну до членства в ЄС.
Журналіст звертає увагу, що затягування євроінтеграції має і демографічні наслідки. За його словами, багато громадян Північної Македонії отримують болгарські паспорти та виїжджають працювати до країн Євросоюзу. У результаті країна поступово втрачає частину активного населення, а суперечки навколо історичної пам’яті починають впливати не лише на зовнішню політику, а й на внутрішній розвиток держави.
Портников застерігає, що Україна може опинитися перед схожим вибором, якщо історичні суперечки з Польщею перетворяться на постійну політичну проблему. На його переконання, першочерговим завданням має бути входження України до європейських структур, тоді як дискусії про історичну пам’ять триватимуть і після цього.
Саме тому він закликає зменшити емоції навколо нинішнього конфлікту та виходити з того, що українці й поляки найближчим часом навряд чи переконають одне одного у власному баченні минулого. Натомість обидві сторони можуть домовитися про інше – що розбіжності існують, але вони не повинні блокувати співпрацю та спільне майбутнє.
Ред.
Джерело: youtube.com
