У колонці, опублікованій у Gazeta Wyborcza, польський публіцист Ярослав Курський застерігає: нинішня хвиля антиукраїнських настроїв у Польщі небезпечно перегукується з історичними помилками, які вже мали для обох народів трагічні наслідки. Автор нагадує – Польща вже раз «продала» українську справу Радянській Росії, і повторення цього сценарію сьогодні було б не лише моральною поразкою, а й стратегічним самогубством.
Атмосфера реваншу і втоми
Курський починає з опису сучасного контексту. На його думку, в Польщі дедалі сильніше відчувається антиукраїнська істерія, яку підживлює російська пропаганда і підхоплюють праві середовища. У публічному просторі множаться голоси, що оголошують кінець традиції Єжи Ґедройця і ««УЛБ концепції»«УЛБ концепція» – зовнішньополітична ідея польської інтелектуальної еміграції після Другої світової війни. Абревіатура означає Україна – Литва – Білорусь. Ідея полягала у тому, що Польща може бути справді безпечною й незалежною лише тоді, коли між нею та Росією існують незалежні держави – Україна, Литва й Білорусь. Без них Росія завжди матиме прямий вихід до польського кордону і можливість тиску.» – ідеї, згідно з якою незалежна Україна є фундаментом безпеки Польщі.
Автор звертає увагу на риторику вдячності, якої вимагають від України, та на інструменталізацію теми Волині в момент, коли українська держава веде війну за виживання. У цьому Курський бачить не прагнення до історичної правди, а політичне підігрівання накопичених образ і старих травм.
Урок Станіслава Стемповського
Центральною фігурою колонки стає Станіслав Стемповський – інтелектуал, соціаліст, землевласник і українофіл, людина з подвійною – польською й українською – ідентичністю. У період польсько-українських визвольних змагань він був емісаром Пілсудського, який вважав, що дружня Польщі незалежна Україна має стати буфером між Варшавою і Росією. З волі Пілсудського Стемповський став міністром в уряді Української Народної Республіки та одним із промоторів союзу Пілсудський – Петлюра, «хаос і драматизм якого він згодом зафіксував у своїх спогадах».
Курський опирається у своїй колонці на щойно видане повне тритомне зібрання його «Pamiętników» («Щоденників»), бачачи в них ключ до розуміння польсько-українських відносин. Публікація стала результатом кількарічного дослідницького проєкту Інституту документації і студій над польською літературою та редакторської роботи зі зведення всіх частин щоденників, що зберігалися в архівах Варшавської університетської бібліотеки, у Мезон-Лаффіт, Берні та Рапперсвілі. Видання підготовлено у співпраці з видавництвом «Więź» за підтримки Фундації Лянцкоронських. Презентація польського видання відбудеться 20 січня 2026 року у Варшаві. Водночас, як пише Курський, триває підготовка українського перекладу щоденників, яку здійснює історик Максим Потапенко. Вихід українського видання, що має побачити світ у київському видавництві «Дух і Літера» за підтримки Інституту «Полоніка», запланований на червень 2026 року.
Стемповський, вихований серед українців Поділля, у щоденниках різко критикував польське землевласницьке середовище за колоніальне ставлення до українського селянства. Він писав, що поляки на цих землях можуть бути лише «паразитичними колоністами», якщо не поєднають своє майбутнє з майбутнім українського народу. За ці погляди його атакувала націоналістична преса.
Автор колонки нагадує, що польська історіографія довго витісняла тему колоніального характеру присутності Польщі на східних територіях. Курський протиставляє позицію Стемповського ностальгічному, імперському баченню кресівТермін «креси» вживається в польській історіографії на позначення східних територій ІІ Речі Посполитої, які сьогодні становлять території заходу України Білорусі та Литви. Цей термін відображає, зокрема, колоніальний і ностальгійний погляд на ці землі., яке виправдовувало насильство як «державну необхідність». Він показує, що така логіка – чи то в міжвоєнній Польщі, чи сьогодні – неминуче веде до ескалації конфліктів і остаточної втрати цих земель.
«Важко, мабуть, знайти історію більш спотворену, ніж історію польсько-українських відносин. Тут у нас ще багато непроговореного й непереосмисленого, а Станіслав Стемповський може нас багато чого навчити.
Як пише у вступі до третього тому “Щоденників” Лукаш Міколаєвський, ще у 1919 році Стемповський переконував поляків, що війна з українським визвольним рухом, а також грабіжницький і колоніальний підхід неминуче призведуть на Поділлі, Волині та Київщині до ескалації конфліктів – і, як наслідок, до вигнання польського населення з цих територій НАЗАВЖДИ [виділення – Я. К.].
Багатонаціональна Україна могла б зберегтися завдяки співпраці демократичних політиків незалежної України й Польщі та створенню спільного фронту боротьби з більшовиками.
Застереження Стемповського пролунали за 25 років до волинського пароксизму українських націоналістів. Як і тоді, сьогодні вони залишаються актуальними й звучать до болю знайомо. Шанс 1918–1921 років уже втрачено. Звісно, ідея вільної України тоді була нереалізовною, але чи зробили ми справді все, щоб допомогти її втілити?», – пише Курський
Ключовим історичним моментом Курський називає Ризький договір. Після союзу Юзефа Пілсудського з Симоном Петлюрою Польща, захищаючи власну незалежність, погодилася на поділ України між собою та Радянською Росією. Українських союзників фактично кинули, а керівництво УНР оголосили небажаним.
«Сліпа до прагнень українців до незалежності ендецька делегація не лише відмовилася від союзу з Україною, а й визнала Радянську Україну та погодилася на клаузулу, за якою не допускалася підривна діяльність, спрямована проти іншої сторони. Домовленість була підтверджена додатковим протоколом, підписаним 7 жовтня 1921 року Яном Домбським і Львом Караханом. Згідно з ним Польща мала – увага! – вислати з країни антирадянських росіян, а також членів українського уряду в еміграції, зокрема Симона Петлюру.
Радянська й ендецька делегації однаково вважали українців “неісторичним народом”. І поляки, і радянська влада мали намір відповідно полонізувати та зрусифікувати українців.
Юзеф Пілсудський не мав впливу на склад делегації, яка зруйнувала його федеративну концепцію, адже її склад визначив Сейм. Маршал міг лише попросити вибачення в інтернованих у Щипйорні під Калішем українських вояків: “Я перепрошую вас, панове. Дуже вас перепрошую. Так не мало бути”», – пише Курський.
Курський проводить жорстку паралель: так само як Польща справедливо засуджує пакт Молотова–Ріббентропа, вона повинна мати відвагу визнати, що Ризький договір був польсько-радянським розчленуванням України. Наслідки цієї зради – наголошує автор – відгукнулися через десятиліття і досі формують регіональну нестабільність.
Прометеї і спадщина Ґедройця
Курський згадує рух «прометеїстів» – коло інтелектуалів, пов’язаних із Пілсудським, які вважали, що без незалежної України не буде незалежної Польщі. Саме з цього середовища, зокрема під впливом Стемповського, виросла пізніша доктрина паризької «Культури» Єжи Гедройця.
Ця традиція, підкреслює Курський, дала плоди після 1989 року, коли Польща першою визнала незалежність України й послідовно підтримувала її європейський вибір. Саме це він називає найкращою сторінкою в історії відносин Варшави й Києва.
«Не даймо зруйнувати це всіляким неукам з гусарськими крилами, інтернетним хуліганам, справжнім національним шовіністам, агентам і звичайним зрадникам. Саме цього хотів би від нас Станіслав Стемповський», – підсумовує автор.
Ред.
Джерело: Gazeta Wyborcza
