Його називали Князем, бо походив зі шляхетського литовського роду, Редактором (так, саме з великої літери), бо він творив часопис «Культура», в якому давав голос полякам, українцям, росіянам – тим, хто мав що сказати у боротьбі проти комуністичної диктатури і побудові вільного демократичного суспільства. Його слушно називають одним з найбільших друзів і прихильників незалежної України – він не тільки вірив, але намагався втілити у життя концепцію, що без вільної України не буде вільної Польщі. І в цьому питанні ним керували не сентименти, а прагматичний розрахунок і піклування передовсім про польські інтереси. Єжи Ґєдройць – польський публіцист, політик, редактор, людина принципова, вперта, навіть авторитарна, але яка свій контроль завжди підкріплювала авторитетом та роботою.
Дитинство і життя до еміграції
Народився Єжи Ґєдройць 27 липня 1906 року у Мінську, тоді ще частині Російської імперії. Походив зі старого, але зубожілого литовського князівського роду. Саме з родини Ґєдройць виніс відкритість до інших культур та релігій. «Якби хтось запитав мене про батьківщину, я б сказав, що нею була вся Східна Європа», – вже у дорослому віці відповідав Редактор. Він вважав себе спадкоємцем Речі Посполитої Обох Народів (номінально польської та литовської, фактично – багатонаціональної держави, де значне місце займали також українці), тому однаково цікавився проблемами українськими, білоруськими, литовськими та російськими.
Як Ґєдройць згадує в «Автобіографії у чотири руки», дитинство, крім толерантності та відкритості, яка панувала в домі, запамʼяталось також бідністю. Особливо це було відчутно, коли після завершення Першої світової родина переїхала до Варшави. «Відвідування гімназії становило для мене певну незручність <…> дуже гарна гімназія, де підбиралось специфічне товариство, досить приємне, але в ньому я почувався просто жахливо через цілком матеріальні причини – свій одяг», – згадує Редактор.
Через часті хвороби, молодий Єжи Ґєдройць багато часу проводив вдома – у ліжку в бібліотеці. Читав він багато і різне – і патріотичну літературу, і сучасні твори та особливо історичні книжки. В «Автобіографії» Ґєдройць згадує, що найбільше в роки дитинства та юності з західних письменників його цікавив Джозеф Конрад – він прочитав всі його книжки, зокрема, улюблені «Серце пітьми» та «Ностромо». Серед інших книг – «Благословення землі» норвезького письменника Кнута Гамсуна, «Техніка державного перевороту» італійця Курціо Малапарте, «Наполеон із Нотінг-Хіл» Ґілберта Кіта Честертона. Що цікаво, вже у міжвоєнний період Ґєдройць був знайомий з українською літературою і серед важливих для нього на той час книг згадує також «Волинь» Уласа Самчука. Одночасно з цим Томас Манн «не справив на нього великого враження».
Читав Ґєдройць також і російську літературу – роки навчання у Москві (хоча вдома говорили тільки польською) справили, що він вільно володів російською мовою. «Моє ставлення до російської мови, літератури та поезії було позицією захисту. <…> Я дуже боявся, що Польщу поглине російська стихія. Така небезпека була цілком реальною <…> Величезна популярність хорів донських козаків, які часто приїжджали до Польщі, популярність Вертинського, факт, що в будь-якій компанії після двох-трьох чарок горілки співали циганські романси, а в серйознішому плані – кількість і розповсюдженість перекладів з російської літератури – все це свідчило про тиск російської культури на польську», – пише в «Автобіографії» Ґєдройць.
Дитинство Ґєдройця пройшло не тільки у хворобах та за читанням книжок. До 10 років майбутній редактор живу у Мінську. Як згадує, однією з його розваг було лягти на залізничну колію, так щоб опинитись під потягом, який проїжджав над людиною. Та оскільки це були роки Першої світової війни, найбільше молодий Ґєдройць захоплювався військом: «Якось дружелюбні солдати дозволили мені сісти на віз і взяли із собою; вже за кільканадцять кілометрів за Мінськом мене знайшли і відправили додому попри мої протести».
Середню освіту Єжи Ґєдройць здобув вдома, у пансіоні в Москві, у гімназії в Мінську та у гімназії ім. Яна Замойського у Варшаві. Певний час був також у гарцерстві, звідки його виключили через куріння. Вже у шкільні роки проявилась чи не головна риса Редактора – його незалежність. У розмовах та шкільних творах він часто виголошував погляди, які не подобались вчителям та не були суголосні з ідеями, що в них вірила більшість учнів – гімназія у Варшаві була ендецькою, тобто там переважали погляди націонал-демократів, які бачили Польщу сильною моноетнічною державою. «Уже тоді повага до законності боролася в мені з революційними тенденціями, і це залишилось зі мною й донині», – згадував Ґєдройць. Протягом свого життя Редактор неодноразово ставатиме перед такою дилемою, однак завжди памʼятатиме, що головне завдання – це зберегти Польщу як державу, її інституції. Все можна було змінити, чим Ґєдройць і займався, але значно важче було б відбудовувати з нуля. Такий прагматичний підхід у майбутньому проявився, зокрема, у відкритості Редактора до діячів з Польською Народної Республіки (таке ставлення було нетиповим для польської еміграції, яка зазвичай розривала всі контакти з ПНР), налагодженні контактів з ними, а також з українцями та росіянами.
«Оскільки я до кінця не вирішив, що робити після отримання атестата, то, як це в такому разі буває, записався на право», – навчання у Варшавському університеті Ґєдройць розпочав у 1924 році. На останньому році він також записався на історичний факультет з метою відтермінувати військову службу. Там майбутній редактор почав вивчати українську історію у професора Мирона Кордуби. Як зазначає сам Ґєдройць, цей курс він обрав «мабуть, через дух супротиву». «Це було для мене неабияким досвідом, адже крім мене, там були самі українці, які дивились на мене з подивом, неначе я був залізним вовком», – згадує Редактор. Півтора року відвідин семінару проф. Кордуби дали Ґєдройцю не тільки знання з української історії та літератури, але також численні контакти з майбутніми українськими діячами.
Ще під час навчання Єжи Ґєдройць почав працювати – спочатку, щоб хоч якось протриматись самому та підтримати родину, пізніше – вже з зацікавлення. Був членом і головою студентських організацій, в яких відповідав, зокрема, за міжнародну співпрацю та редактором часописів «Академічний день» і «Бунт молодих» (з 1936 року «Політика»). У 1928 році почав роботу у прес-бюро Ради Міністрів, у 1930 – у Міністерстві землеробства, у 1935 – у Міністерстві промисловості і торгівлі. «Мене цікавила не лише чиста політика. Я займався і громадською діяльністю», – згадуватиме пізніше Ґєдройць. Як він сам писав, його головною цінністю була держава, а метою – зробити її більш логічною та справедливою. Саме тому він цікавився національними меншинами: «Я був переконаний, що з ними треба шукати порозуміння, бо в іншому разі вони нас розірвуть». Редакторська робота, а також посади в міністерствах та численні делегації дали початок широкому колу знайомств Єжи Ґєдройця, частина з яких лишилась з ним і після Другої світової та зробила свій внесок у «Культуру».
Вже тоді спав Ґєдройць мало – по три-чотири години плюс пів години пообіднього відпочинку. Ця звичка лишилась з ним на все життя. Чим він заповнював решту годин? Навчанням, роботою в міністерствах, редакторською роботою, читанням, листуванням, подорожами у найвіддаленіші куточки Польщі – до кашубів чи гуцулів. «Загалом я дуже багато працював і приносив у жертву роботі особисте і товариське життя», – згадуватиме Ґєдройць.
З початком Другої світової війни, Єжи Ґєдройця як державно службовця, евакуйовують до Румунії. Там він спочатку був секретарем в.о. посла Польщі в Бухаресті, а після ліквідації посольства – керівником польського відділу при чилійському посольстві в Бухаресті та співробітником англійського посольства, займаючись польськими справами в Румунії.
У березні 1941 року потрапив до Стамбулу, де вступив на військову службу. Після приїзду до Палестини, вступив до Окремої Бригади Карпатських стрільців. Брав участь у Лівійській кампанії та боях за Тобрук. У 1943–1944 роках – керівник (у ранзі підпоручика) Відділу військових часописів і видань Бюро пропаганди Другого польського корпусу, згодом (1944–1945) – співробітник Навчального центра броневійськ у місті Ґалліполі (Італія), нарешті – директор Європейського департаменту Міністерства інформації Уряду Республіки Польща в Лондоні (1945). До речі, під час служби на Близькому Сході Ґєдройць видає молитовник українською мовою для православних солдатів-українців, що служать разом з ним.
Сам Ґєдройць свій воєнний досвід описав так: «Після романтичного румунського періоду <…>, де я протягом 5 місяців, після входу німців, бавився у польського посла, я пішов у солдати у прямому значенні цього слова. До 43 року пітнів, це здається було важливіше завдання, потім протягом двох років без особливого успіху видавав “Білого орла” / Orzeł Biały і розпалював національні чвари, аж поки мої вдячні співвітчизники не відправили мене назад чистити танки. Тепер, з грудьми, всіяними медалями, я маю намір оселитися в Італії і знову почати зчиняти метушню».
Паризька «Культура»
У певному сенсі Ґєдройць після війни дійсно здійняв галас, але не у Римі, а в Парижі. У 1946 році він став на чолі Літературного інституту в Римі, спеціальної інституції, яка мала б друкувати книжки для солдатів армії Владислава Андерса. Але армію розпустили, її солдати розʼїхались по всьому світу і відповідно видавництво втратило своїх потенційних читачів. Тоді Єжи Ґєдройць задумав видавати в Інституті щомісячник і власну серію книжок, де хотів публікувати не тільки класичну та сучасну художню літературу, але й суспільно-політичні тексти. У чернетці видавничої програми 1946 року він писав, що «ознайомлення читачів із її [польської літератури – ред.] досягненнями та розвитком залучить їх у мисленнєвий процес, який має зрештою привести до організації польського життя на принципах політичної рівності, суспільної справедливості та поваги до прав і гідності людини».
Ґєдройць також піклувався про фінансову незалежність Інституту – йому вдалось викупити установу в армії та унезалежнити її від польських політичних кіл в еміграції. Також він ніколи не подавався на гранти Американського комітету Вільної Європи, яким керувало ЦРУ, і якими тоді користувалось багато активістів в еміграції. Найбільше за все Редактор цінував свободу і намагався втілити це в усіх аспектах роботи видання. Гроші він знаходив через збірки та організацію передплати місячника «Культура».
Перший випуск «Культури» вийшов у 1947 році у Римі. Того ж року Ґєдройць разом з Інститутом переїхав до Франції, де оселився під Парижем у Мезон-Ляффіт.
Разом з Ґєдройцем Літературний інститут та «Культуру» творили Зофія Герц з чоловіком Зигмунтом, Густав Герлінг-Грудзіньсткий, Йозеф Чапський. Однак коло постійних авторів часопису, а також тих, чиї книжки видавали, було значно ширишим – публіцист Юліуш Мєрошевський, письменник та драматург Вітольд Ґомбрович, майбутній нобелівський лауреат з літератури Чеслав Мілош, поет Збіґнєв Герберт, есеїст Єжи Стемповський, драматург Славомір Мрожек, філософ Лєшек Колаковський та багато інших. До «Культури» писали не тільки поляки. Редактор намагався дати голос всім, хто виступав проти комуністичної диктатури, тож найчастіше крім поляків, у часописі можна було побачити тексти українців (Богдана Осадчука, головного автора «Української хроніки», Юрія Лавріненка, Юрія Шевельова, Івана Лисяк-Рудницького, Бориса Левицького, Івана Кедрина та інших) та росіян (Алєксандра Солженіцина, Бориса Пастернака тощо).
Хоча з паризьким часописом були пов’язані найважливіші імена польського інтелектуального життя повоєнного періоду, а також декотрі найвидатніші постаті європейської культури, ніхто не ставить під сумнів, що вона була, власне кажучи, авторським витвором однієї людини – Єжи Ґєдройця. В одному з номерів «Культури» (№3 за 1955 рік) навіть з’явилося було таке пояснення: «Дехто з читачів просить нас подати особовий склад “Культури”. До редакційної колегії належать: Редактор Єжи Ґєдройць; Редактор Ґєдройць Єжи; Ґєдройць Єжи, редактор; Є. Ґєдройць; Єжи Ґєдройць; Ґєдройць Єжи; Редактор; Ґєдройць; Єжи та інші члени редакційної колегії». З часом Ґєдройць змінив свою думку. Вже під кінець життя в «Автобіографії» він писав: «Загальна думка про мене твердить, що я деспот і що колективу “Культури” ніколи не було, хіба що слід прийняти, що він завжди складався лише з однієї особи, тобто з мене <…> А колектив “Культури”, безсумнівно, був і є. Він складається з людей, думку яких я ціную і звертаю на неї увагу. <…> Хоча колектив “Культури” був для мене цілком реальним, він не був таким для його членів. Не лише тому, що вони не зустрічалися на зборах. Насамперед через те, що він був сукупністю індивідуальностей, які могли співіснувати винятково на відстані».
На шпальтах «Культури» Ґєдройць формував конкретний тип політичного мислення – незалежницького та критичного передовсім для самих себе. Багато в чому передбачив майбутній розвиток Європи. Наприклад на початку 1953 року Редактор писав, що «Польща може здобути і втримати свою незалежність лише в рамах федералізації всієї Європи». Зауважимо, що тоді не існувало не те що Європейського Союзу, а навіть його попередника Європейського Економічного Співтовариства (засноване у 1957 році). Продовжуючи свою думку, Редактор наголошував: «…право участі в майбутній федеративній європейській спільноті мають не тільки ті держави, які існували до 1939 року, а й також українці та білоруси».
Сам Єжи Ґєдройць мало публікував власних текстів. Як описує Редактора знайомий з ним польський історик Анджей Фрішке, щодня він сидів за своїм столом, де читав машинописи, писав десятки листів із проханням надіслати текст, відмовляв у публікації, або пропонував виправлення, або ж приймав рукопис та повідомляв у якому випуску часопису надрукує. У цих листах він вів розмови на найрізноманітніші теми, висловлював свою позицію та спростовував аргументи опонентів. Він просив людей підтримати якусь справу, щось організувати або звернути на щось увагу. Ці листи були найважливішою формою контакту з людьми; телефон був лише доповненням. У своєму кабінеті у Мезон-Ляффіт він приймав відвідувачів, але їх було небагато; це не була типова редакція, через яку щодня проходили десятки людей. Він був по суті один, поруч із ним була Зофія Герц, його права рука, радниця і коректор, яка також контролювала сотні інших видавничих справ. Таким чином він відредагував 637 випусків «Культури» та підготував до видання майже 450 книг, зокрема 133 «Історичні зошити». «Титан праці, самітник, цілковито сконцентрований на видавництві, яке мало змінити Польщу», – підсумовує Анджей Фрішке.
Єжи Ґєдройць та Україна
Єжи Ґєдройць та «Культура» не тільки виховали кілька поколінь польських політиків, журналістів та громадських діячів, які спромоглися відновити незалежну Польщу, але й сприяла відновленню діалогу між поляками та українцями, просувала українську культуру, сприяла незалежності України і відстоювала рівноправні відносини між двома країнами. «Мабуть, це рідкісний випадок у світовій історії, коли людина, яка живе в еміграції, далеко від рідного краю, призвела до радикальної зміни у міжнаціональних взаєминах: від ворожнечі до співпраці», – написав вже після смерті Редактора, його близький співробітник, «місток» Ґєдройця з Україною, Богдан Осадчук.
Одним з завдань, які поставив перед собою після війни Єжи Ґєдройць, було налагодження польсько-українських відносин. Друга світова війна, збройна боротьба один проти одного польського та українського підпілля, під час якої не обійшлось без трагедій, зміна кордонів та втрата Польщею Львова, тільки поглибили вже наявні суперечності. Після вбивств цивільного населення як польським, так і українським підпіллям (Волинська трагедія, внаслідок якої загинуло близько 80 тисяч поляків та представників інших національностей), здавалось, що діалог між українцями та поляками неможливий. Принаймні не так швидко після війни. Як пояснював Богдан Осадчук, в комуністичних Польщі та Україні будь-який діалог був неможливий, а у двох діаспорах панував дух протистояння. Причиною були не так історичні обтяження, як наслідки регіонального походження серед більшості біженців. Польська еміграція складалася переважно з людей, які перед війною жили у Галичині та на Волині. Холодна війна викликала у них надії на третю світову війну, і на відбудову Польщі у старих кордонах. Популярним серед них було тоді гасло: «Одна атомна бомба – і ми вернемось до Львова» / «Odna bomba atomowa i wrócimy znów do Lwowa». Однак і більшість української еміграції складалася з вихідців із західноукраїнських земель, яка також мріяла про збройний конфлікт, сподіваючись на долучення до України Холмщини, Посяння і Лемківщини.
«Ми, себто Ґєдройць з його прихильниками (а їх було небагато), і українські “реалітетники”, як автор цих рядків, мій друг Іван Лисяк-Рудницький, Борис Левицький, Іван Кошелівець, Михайло Воскобійников та Іван Багряний, дотримувалися позиції, що третя світова війна була б загрозою для самого існування Польщі та України. Нашим девізом була психологічна або ідеологічна війна з імперією в ім’я еволюційного процесу від тоталітаризму до демократії без війни і проливу крови», – писав Осадчук.
В таких умовах Ґєдройць висуває сміливу та неочікувану пропозицію примирення з українцями. У 2-3 номері «Культури» за 1952 рік він публікує статтю Юзефа Лободовського «Проти примар минулого». Автор спонукує до примирення між поляками й українцями, але передовсім публікує лист семінариста Юзефа З. Маєвського, в якому прозвучали такі слова: «Так, як ми, поляки, маємо право на Вроцлав, Щецін і Ґданськ, так і литовці слушно домагаються Вільнюса, а українці – Львова», а також: «Нехай литовці, які переживають гіршу долю, ніж ми, тішаться своїм Вільнюсом, а у Львові нехай розвівається блакитно-жовтий прапор».
Ще перед публікацією цього тексту до Ґєдройця звертались представники польської еміграції з проханням не робити цього, бо інакше, як згадував Осадчук, «його вб’ють польські шовіністи, вб’ють, а читачі “Культури” відвернуться від журналу і він пропаде». «А твердий литвин-поляк вислухував мовчки ті заклинання, посміхався, курив папіроси, а наприкінці спокійним тоном мовив: “Дорогі панове, думаю, що Ви помиляєтесь. Я Вам глибоко вдячний за перестороги, але Ви побачите, що вони помилкові”», – писав Богдан Осадчук.
Польська спільнота за кордоном дійсно була шокована публікацією, але як заповідав Редактор, трагедії не сталось – журнал втратив трохи передплатників, але натомість зʼявились нові – українці.
Ґєдройць ніколи не змінював обраного ним шляху і послідовно на шпальтах «Культури» публікував тексти про необхідність Польщі співпрацювати з країнами Східної Європи, Найкраще бачення Єжи Ґедройця представив у своїй публіцистиці Юліуш Мєрошевський. Це він у 1974 році в статті «Російський “польський комплекс” і простір УЛБ» писав, що Польща має відхреститися від ягеллонської ідеї, яка у литовців чи українців має асоціюватися з польським імперіалізмом. Польща має прагнути до співпраці з українцями, литовцями й білорусами (тому й скорочення УЛБ), бо тільки суверенність цих народів захистить Польщу від російського імперіалізму.
Як йдеться на сайті «Культури», реалізацією концепції УЛБ була публікація у 1977 році «Декларації в українській справі». Це був документ, підписаний росіянами (зокрема Андрєєм Амальріком, Владіміром Буковським, Наталією Горбанєвською) і поляками (Єжи Ґедройцем, Юзефом Чапським, Ґуставом Герлінґ-Ґрудзінським), які «висловлювали солідарність із українцями, які боролися за незалежність їхньої країни, й вимагаючи ліквідувати радянський колоніалізм». Залучення Ґедройцем росіян до звернення із закликом зректися претензій щодо українських земель, було чимось нечуваним (навіть донині, зрештою, багато російських демократів не хоче визнати за Україною права на повну незалежність).
Редактор також наполегливо розширював звʼязки з українськими діячами та давав їм простір до публікації. У 2005 році українське видавництво «Критика» опублікувало українською мовою вибірку статей, опублікованих у «Культурі» та присвячених Україні – «Простір свободи. Україна на шпальтах паризької «Культури» під редакцією Богуміли Бердиховської. У 2016 році подібне видання зʼявилось також у Польщі – «Zamiłowanie do spraw beznadziejnych. Ukraina w «Kulturze» 1947-2000, opr. Bogumiła Berdychowska.
Україна зʼявлялась не тільки на сторінках «Культури», але і в «Історичних зошитах» та в окремих виданнях. Наприклад, у 1959 році виходить двомовне видання поеми Юзефа Лободовського «Пісня про Україну» / «Pieśń o Ukrainie».
«Забути все, що серце горем тисло,
знов піснею Дніпро зʼєднати й Вислу,
в майбутнє юний випрямити шлях…», – писав Лободовський.
Натомість у 1969 році Літературний інститут видає збірку документів про рух опору в радянській Україні у 1956-1968 роках. Її опрацювання підготував Іван Кошелівець (справжнє прізвище Ярешко), – український публіцист, літературознавець, перекладач, громадський діяч.
Та однією з найвизначніших праць, присвячених українській культурі та опублікованих Ґєдройцем, була антологія української поезії, прози, драми та есеїв «Розстріляне відродження», яка охоплювала твори 1917-1933 років. Книга вийшла українською мовою у 1959 році. За порадою Юрія Шевельова, Ґєдройць звернувся з проханням упорядкувати антологію до Юрія Лавріненка, одного з українських емігрантів у Нью-Йорку.
Донька Лавріненка Лариса пригадує, як напружено працював батько, як він листувався з Редактором. Спочатку вони розраховували зробити антологію обсягом у 300 сторінок. Однак під час збору матеріалів Лавріненко розуміє, що обсяги втраченого значно більше і зрештою готова антологія розростається до близько 1000 сторінок. Ось що з цього приводу написав Лавріненко Ґєдройцю: «Ніколи в Україні (і в еміґрації) не було змоги видати так компактно збірку творів таких, як я дібрав. <…> Це ж бо не абиякий символ нової ери, що мусить остаточно прийти в тисячолітній історії польсько-українського співжиття <…> Подяка “Культурі” (братам-полякам) за ініціативу та ідею антології та виконання всіх видавничих клопотів та витрат».
Завдяки антології, виданій у Літературному інституті, приживається також термін «Розстріляне Відродження», який, як пише сам Лавріненко у передмові до видання, він вперше вжив за 15 років до публікації антології. Сам Ґєдройць також розумів значення та важливість цієї збірки. «Ця книжка відіграла доволі велику роль. Між іншим, це спричинило збільшення у “Культури” передплатників-українців, особливо в Канаді. Насамперед вона вплинула на виникнення важливої поетичної групи т. зв. шістдесятників», – писав Редактор в «Автобіографії».
Сьогодні антологію «Розстріляне Відродження» можна у вільному доступі знайти на сайті «Культури».
Ще одним цікавим епізодом у житті Ґєдройця, який утвердив його репутацію прихильника України, була реакція Редактора на передачу Французького телебачення в березні 1958 року, присвячену замахові на Симона Петлюру. В цій передачі український незалежницький рух засуджували як антисемітський за своєю суттю. Виступ редакції з протестом проти спроб компрометації українського руху за незалежність з’явився у квітні 1958 року, а текст Ґедройць написав особисто. Поряд із протестом було вміщено інформацію, що делегація «Культури» поклала на могилі Петлюри квіти.
Україна і польсько-українські стосунки перебували в центрі зацікавлень Єжи Ґєдройця аж до його смерти у вересні 2000 року. Коли в 1991 році Україна здобула незалежність, Ґєдройць з ентузіазмом писав до Богдана Осадчука: «Мої найщиріші вітання. Незалежність України є історичною датою у повному значенні цього слова. Я дуже зрадів, що польський уряд не схибив і визнав незалежність [України], не озираючись на західні країни». Йдеться про те, що Польща була першою країною у світі, яка визнала незалежність України.
Єжи Ґєдройць помер 14 вересня 2000 року у Мезон-Ляффіт. Згідно з його волею, після його смерті журнал «Культура» переставав виходити. Літературний інститут мусив залишитись як архів та бібліотека, а на його чолі стала Зофія Герц. Інститут і надалі функціонує – займається дослідженнями спадщини Ґєдройця, публікує його листування тощо.
«Історичні досягнення покійного великого Поляка виходять далеко за межі польсько-українських відносин, але саме в цій галузі вони є причиною для особливої вдячності. Я глибоко переконаний, що майбутні дослідники складної історії нашого сусідства оцінять внесок і зусилля Єжи Ґєдройця як новаторське досягнення у прокладанні шляху до нового циклу в нашому спільному майбутньому», – написав після смерті Редактора Богдан Осадчук.
Сьогодні у Києві в памʼять про поляка існують вулиця Єжи Ґєдройця та віднедавна меморіальна дошка, присвячена редактору «Культури».
Анастасія Верховецька
