Чим більше проходить часу від подій, учасниками яких ми були, тим сильніше зростає ймовірність, що наше емоційне сприйняття їх дещо послабиться, але зросте раціональне розуміння. Про травми чи перемоги простіше говорити з упливом часу, хоча деякі деталі й губляться. Проте досвід постподії лише збагачує наше усвідомлення того, що ж відбулося та для чого.
Цього року минуло вісім років від початку Революції гідності. За цей час в Україні змінилися вже два президенти, двічі відбувалися парламентські та місцеві вибори, помінялося кілька прем’єр-міністрів. Іншою, вже трагічною сторінкою змін стала російська агресія проти України, окупація українських територій і тисячі загиблих українських громадян. Однак важливим у цьому всьому є те, що країна має можливість вибирати своє майбутнє. Без Майдану така можливість була б примарною.
З 2014 року офіційно в український календар вписано 21 листопада як День гідності та свободи. 22 листопада далекого 2004 року розпочалися протести на київському Майдані та в інших українських містах тих, хто не погодився зі сфальшованими результатами виборів президента. Тоді чинна влада в Україні в постаті Леоніда Кучми підтримала Віктора Януковича на посаду президента та посприяла масовим фальсифікаціям на виборах. Українці не сприйняли ці фальсифікації і вийшли на багатолюдний протест. Майдан протривав місяць і завершився призначенням повторного голосування, після якого Віктор Ющенко законно був обраний президентом. Через дев’ять років, 21 листопада, виступаючи проти зовнішньополітичного курсу країни, який вибрав тодішній президент Віктор Янукович, українці знову вийшли на київський Майдан. Спроба силового розгону Майдану 30 листопада допровадила вже до мільйонних протестів у Києві та майже в усіх обласних центрах країни. Вдавшись до радикальних методів та почавши фізично знищувати протестувальників, влада програла, і Віктор Янукович зі своїми найближчими соратниками з кінця лютого перебрався до Росії. Тоді ж Росія і розпочала відкриту агресію проти України. Ці два Майдани стали основою встановлення в Україні Дня гідності та свободи.
Відповідаючи на питання «За що виходив Майдан?», варто пригадати, у якому стані була країна до цих подій та що ж змінилося. Віктор Янукович, який мав підтримку Кремля та не розумів суті демократії, намагався побудувати країну на зразок північно-східного сусіда. Янукович особисто тяжко пережив Майдан 2004 року, тому, вигравши вибори в 2010 році, всіляко намагався «відімстити» за свій програш шість років тому. І ця «помста» проявилась у побудові авторитарної влади, централізації та виборі проросійського курсу для країни. Також Януковичу набагато простіше було говорити з Володимиром Путіним чи Олександром Лукашенком, ніж, наприклад, з президенткою Литви Далею Грібаускайте. Оскільки з авторитарними лідерами в нього було набагато більше спільного, тому і розумілися вони краще. Зрозуміти ж демократичні цінності Віктору Януковичу так і не вдалося.
Головною складовою двох найбільших українських протестів було небажання активної частини суспільства миритися з тим, що в них відбирають право вибору. Це дійсно стало рушійною силою протестів. Зрештою, соціологічні дослідження, зокрема, Українського центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова, чітко показують, що права та свободи українці цінують більше, ніж власний добробут.[1] Якщо пригадати, що за пізнього Леоніда Кучми та Віктора Януковича відбувалися сильні процеси, скеровані на побудову авторитарного правління та обмеження прав громадян, то цілком логічним виглядають протестні масові рухи в 2004 та 2013 роках.
Два попередні Майдани також об’єднувало те, що їхні прихильники та учасники підтримували євроінтеграційні процеси України та демократичне майбутнє. Росія сприймалась як загроза незалежності та безпеці. Якщо в 2004 році Кремль не наважився на пряме втручання в українські події і лише «відзначився» антиукраїнською пропагандою та привітанням сфальшованого результату Януковича, то в 2014-му Росія вже почала захоплювати українські території, розгорнула відкриту війну проти України. Зрештою, російська агресія також і пришвидшила відхід українського суспільства від парадигми «брати-слов’яни українці та росіяни», який і досі триває. Усе менше прихильників союзу з Росією в будь-якій іпостасі та все більше тих, хто бачить майбутнє України лише у співпраці з демократичними європейськими країнами. Згадані тут останні дослідження Центру Разумкова добре показують еволюцію змін в українському суспільстві та відхід від колись спільного сприйняття реальності з росіянами, особливо щодо історичної пам’яті.
Цікавим для порівняння з Україною є приклад Білорусі, де понад рік із різною інтенсивністю тривають протести проти визнання результатів виборів президента. Зараз вони фактично одиничні, суспільство застрашене, а самозваний президент Лукашенко не гребує жодними методами, щоб знищити опонентів. Коли починалися протести в Білорусі, то дуже часто білоруські опозиціонери та активісти говорили, що вони не хочуть, щоб їх порівнювали з українським Майданом, і їхні протести «мирні». Це означало, що Майдан сприймався виключно як насильницький спротив, який призвів до війни в Україні. Білорусь є іншою, ніж Україна, хоча має спільний радянський досвід. Однак перемога в 1994 році в Білорусі Лукашенка та фактично повна зачистка ним політичних опонентів не дали можливості білоруському суспільству звикнути до вільного вибору. В Україні ж за тридцятирічну історію незалежності змінилося шість президентів і не останню, а радше ключову роль у цьому відіграли події Майдану 2004 року. Без успішного Майдану 2004 року важко собі уявити Майдан 2013–2014 років. Адже протести 2004 року, хоч і не допровадили до радикальних змін у побудові демократії, все ж закріпили в суспільстві думку, що вибір можливий і за нього варто боротись. У Білорусі ж Площі 2006 та 2010 (акції протесту проти результатів президентських виборів, «площа» – від назви першого палатного містечка на площі Жовтневій у Мінську) та протести 2020 років, на жаль, потерпіли поразку. І коли питають «За що виходив Майдан?», то варто робити це порівняння. Бо Майдан виходив і за те, щоб в Україні не було більше свого Лукашенка чи Путіна, щоб суспільство завжди мало вибір і влада навчилася його поважати, щоб громадяни могли відкрито критикувати владу та не боятися репресій з її сторони за цю критику. Чи має це зараз Україна? Так, має, особливо це видно, дивлячись на північного та східного сусідів України. Хоч і заплатили українці за це своїм життям, а через російську агресію і далі продовжують платити, проте отримали шанс на зміни. А це неабияка цінність – мати шанс.
Ольга ПОПОВИЧ
[1] https://razumkov.org.ua/uploads/2021-nezalezhnist-30.pdf.