«Погана пам’ять гірша за амнезію» – таку тезу висуває польський публіцист Яцек Жаковський у колонці для Dziennik Gazeta Prawna. Автор наголошує, що Волинський злочин неможливо виправдати й не можна забувати, однак однобокий погляд на минуле може призвести до нових помилок і конфліктів.
Публіцист починає текст із роздумів про явище так званого національного нарцисизму. Він пояснює, що йдеться про переконання у винятковості власного народу, його безгрішності та постійному статусі жертви. На думку автора, у польській історичній освіті значно більше уваги приділяється кривдам, яких поляки зазнавали від інших народів, ніж тим випадкам, коли кривди завдавали самі поляки.
Жаковський посилається на дослідження, згідно з якими Польща належить до країн із досить високим рівнем національного нарцисизму. Він зазначає, що це явище ускладнює розмову про провини власної спільноти та робить особливо болісним визнання помилок предків.
У цьому контексті автор переходить до теми Волині. Він наголошує, що в польському суспільстві багато говорять про злочини, скоєні українцями під час Волинської трагедії, але значно рідше згадують про політику польської держави щодо українського населення Волині в міжвоєнний період.
Жаковський нагадує про дискримінацію українців у Другій Речі Посполитій, а також про так звану пацифікацію українського населення. Окрему увагу він приділяє політиці військового осадництва. Автор пише, що після польсько-більшовицької війни ветерани польської армії отримували земельні наділи на територіях, де переважно проживали українці.
Як приклад автор наводить описану дослідницею Яниною Стобняк-Смогожевською ситуацію в селі Озеряни Шляхетські на Волині. Після розподілу маєтку землю передали польським військовим осадникам, а працівники фільварку залишилися без неї та були змушені переселитися до одного з будинків. Згодом, пише дослідниця, звідти їх також виселили нові власники. Жаковський звертає увагу, що історичні джерела не розповідають, що сталося з цими людьми далі – де вони опинилися, як пережили зиму і що робили через двадцять років, коли на Волині відбувалися масові вбивства. Він також нагадує, що військові осадники отримували землі, користування якими раніше забезпечувало виживання місцевих селян, зокрема доступ до лук і лісів. За його словами, у 1921–1925 роках осадники отримали майже 60 тисяч гектарів землі саме на територіях, де згодом сталася Волинська трагедія.
Водночас автор наголошує, що такі факти не можуть бути виправданням Волинського злочину. На його думку, навіть справедливий опір має свої межі, а масові вбивства цивільного населення не підлягають виправданню. Однак подібні події він розглядає як ланки довгого ланцюга взаємних кривд і конфліктів, які накопичуються поколіннями та за певних обставин можуть призводити до катастрофічних наслідків.
Автор вважає небезпечним викреслювання польських помилок із історичної пам’яті. На його переконання, створення образу Польщі як цілком безвинної сторони позбавляє суспільство здатності робити висновки з власних помилок і може призводити до повторення подібних політичних прорахунків у майбутньому.
Жаковський також висловлює думку, що одним із таких історичних прорахунків було саме військове осадництво на Волині. Він пише, що політику підтримував Юзеф Пілсудський, який, на думку автора, розраховував таким чином зміцнити підтримку серед військових і водночас здобути прихильність націонал-демократів через полонізацію регіону.
Далі публіцист переходить до сучасної політики. На думку Жаковського, таким самим політичним прорахунком сьогодні є пошук підтримки серед польських націоналістів через дії, які він розцінює як приниження українців. Автор згадує погрози відібрати у президента України Володимира Зеленського орден Білого Орла, а також використання екстрадиційних процедур щодо вчинків, які, як він стверджує, для поляка завершилися б лише грошовим штрафом.
Жаковський припускає, що під тиском польської влади Зеленський теоретично міг би змінити рішення щодо присвоєння одному з підрозділів української армії імені діячів УПА. Водночас він підкреслює, що в самій Україні це питання не мало настільки великого суспільного значення, як у Польщі.
Автор нагадує, що в українських містах уже багато років існують пам’ятники, наприклад, Дмитрові Клячківському. Ці пам’ятники існують не через Волинський злочин і не як його схвалення, а попри нього. Жаковський стверджує, що для багатьох українців Клячківський, як і інші діячі УПА, насамперед є символом боротьби за незалежну українську державу проти радянської, німецької та польської влади.
Проводячи паралель, Жаковський згадує польських антикомуністичних підпільників – Юзефа Курася (Ogień) та Зигмунта Шендзеляжа (Łupaszka). Автор пише, що вони також мають пам’ятники в Польщі, хоча навколо їхньої діяльності існують суперечки та звинувачення у злочинах проти цивільного єврейського та білоруського населення.
На завершення колумніст закликає польських політиків уважно зважити наслідки своїх рішень. На його думку, спроби примусити Україну змінити власну політику пам’яті або публічно принизити українське суспільство можуть залишити довготривалі образи.
Ред.
Джерело: Dziennik Gazeta Prawna
