У соціальних мережах поляки й українці обмінюються образами через рішення президента Зеленського надати одній із військових частин ім’я «героїв УПА». Чи повинні громадяни України, які живуть у Польщі, проявити розуміння до польської чутливості та голосно сказати: «Не від нашого імені»?
Текст підготовлено для порталу Krytyka Polityczna та публікується з незначними змінами з дозволу правовласника.
Польща й Україна по-різному дивляться на інституційну відповідальність за взаємні етнічні чистки. З погляду української громадської думки – якщо припустити, що така спільна позиція взагалі існує, – ні УПА, ні Армія Крайова не були злочинними формуваннями. Можна говорити лише про злочини конкретних командирів і підрозділів. Зростання симпатії до символів, пов’язаних з українським націоналізмом 1920–1940-х років, тісно пов’язане з війною проти Росії та формуванням нової національної ідентичності.
З перспективи більшості поляків, а також польського законодавства, відповідальність за Волинь лежить на ОУН-Б та УПА як на організаціях, тому їх слід однозначно засудити.
Українські політики роками використовують тему УПА інструментально, аби відвернути увагу виборців від власних прорахунків або згуртувати людей навколо національних символів. Що, звісно, не означає, ніби немає громадян і лідерів громадської думки, для яких УПА є предметом щирої симпатії або навіть захоплення. Водночас польські політики та публіцисти в моменти особливого загострення використовують настільки різку риторику, що критика української політики пам’яті починає нагадувати тези російської пропаганди, що викликає спротив навіть у поміркованих українців.
Українські еліти не враховують польської чутливості у цьому питанні, руйнуючи фундамент майбутнього партнерства. Польські ж еліти, пов’язуючи відповідальність за Волинь із продовженням військової підтримки України, торгівлею та ставленням до українських мігрантів і біженців у Польщі, виглядають відірваними від реальності.
Ці твердження однаково пасують і до відкриття музею Романа Шухевича у Львові, і до резолюції польського Сейму 2016 року, яка визнала Волинську трагедію геноцидом, і до висловлювання Ярослава Качинського: «З Бандерою до Європи не увійдете», і до нещодавнього рішення Володимира Зеленського надати одній з українських військових частин ім’я «героїв УПА».
Те, що змінилося між 2016 і 2026 роками, – окрім початку повномасштабного російського вторгнення, – це присутність у Польщі приблизно 1,7 мільйона українців. Погіршення ставлення поляків до українців, яке від 2025 року фіксують численні соціологічні опитування, вже не стосується абстрактних «чужинців», з якими контактує лише невелика частина польського суспільства. Йдеться про конкретних людей, які живуть поруч, працюють або знайшли в Польщі прихисток від війни.
Хоча масова українська міграція до Польщі почалася ще у 2014 році, здебільшого вона була тимчасовою. До того ж українці часто виконували низькооплачувану роботу, малопомітну для поляків. Сьогодні масштаби взаємних контактів є зовсім іншими.
Українська імміграція – не те саме, що польська еміграція
Те, що політичні відносини між державами впливають на діаспору, очевидно. Про це свідчать і погіршення суспільних настроїв щодо українців, і зростання кількості злочинів на ґрунті ненависті. Чи повинна через це українська спільнота активніше залучатися до політики?
На це питання неможливо відповісти без уточнення: кого взагалі вважати українською діаспорою? Як показують дослідження, українці, які живуть у Польщі, дуже рідко думають про себе як про членів діаспори.
Є українська національна меншина – приблизно 50–70 тисяч осіб, громадяни Польщі, нащадки переселених під час операції «Вісла». Є трудові мігранти, які переважно прибули в 2014–2020 роках – близько 700 тисяч людей. Є також близько мільйона воєнних біженців, які користуються тимчасовим захистом до березня 2027 року. Ці групи суттєво відрізняються за своїми політичними правами, рівнем інтеграції та планами на майбутнє
У польському публічному просторі є українці й українки, які активно цікавляться польською політикою та складними аспектами двосторонніх відносин. Однак це досить вузьке коло, яке переважно складається з людей, що приїхали до Польщі десять і більше років тому. Переважна більшість зосереджена насамперед на тому, як вижити в новій країні: знайти й утримати роботу, орендувати житло, забезпечити освіту дітям, підтримати родину, яка залишилася в Україні. Тобто так само як більшість поляків у Німеччині, Норвегії чи Нідерландах.
Саме тому серед понад 40 організацій та ініціатив, створених українцями в Польщі, більшість займаються інтеграцією мігрантів і біженців, популяризацією української культури або допомогою українським військовим і цивільним, які постраждали від війни. Лідерки найвідоміших ініціатив з’являються в польських медіа переважно тоді, коли йдеться про зміни до законодавства щодо українців або про посилення антиукраїнських настроїв. Саме ці питання є найважливішими для спільнот, з якими вони працюють.
Однак дії української влади, насамперед у сфері політики пам’яті, підживлюють антиукраїнські настрої в Польщі. То, можливо, діаспора та її представники повинні брати активну участь і в цій дискусії? Якщо це питання важливе для польсько-українських відносин і польського суспільства, то чи не варто хоча б сказати, що хоча діяльність УПА не зводилася лише до антипольських акцій, подальше підкреслення ролі міжвоєнних українських націоналістів у державній політиці пам’яті є зайвим і водночас образливим для польських друзів України?
Українська політика щодо діаспори лише формується
Я живу в Польщі вже 18 років, а з 2011 року працюю журналісткою. Щороку записую десятки інтерв’ю – як журналістських, так і дослідницьких. До цього додаються випадкові розмови в потягах, поліклініках чи на дитячих майданчиках. І жодного разу не траплялося, щоб біженка чи мігрант з України самостійно починали розмову про УПА, Волинь чи історичну пам’ять.
Натомість майже завжди з’являються теми пошуку роботи, оренди житла, оформлення карти перебування або родичів, які залишилися в Україні. Я не можу сказати, чи підтримують українці в Польщі останнє рішення Зеленського, чи засуджують його. Підозрюю, що поза активістським середовищем, яке складається з громадських діячів та представників культурної сфери, більшість людей просто не замислюється над цим питанням.
Сьогодні в Україні найбільшу вагу мають голоси військових і тих, хто активно підтримує армію. У Києві, звісно, існує певний міф про українську діаспору в Канаді та США – впливову, заможну, здатну забезпечити фінансову підтримку Україні та впливати на політику держав проживання, не потребуючи при цьому особливої допомоги з боку української держави.
До українців у європейських країнах ставляться зовсім інакше. Ще до 2022 року домінувала суміш зневаги та заздрості. Емігранти поставали в суспільній дискусії то як «заробітчани», що миють туалети в Іспанії чи Італії, то як люди, яким вдалося втекти до кращого світу. Після 2022 року до цього додався мотив «зради» – тих, хто покинув батьківщину в найкритичніший момент.
Українська політика щодо діаспори лише формується, але вже сьогодні помітна її базова логіка: емігранти повинні або повернутися, або мовчати. Концепція, за якою діаспора є також ресурсом і джерелом «м’якої сили», а держава може розраховувати на її підтримку, що ґрунтується на живому зв’язку з батьківщиною, а не лише на поверненні додому, перебуває лише на початковому етапі розвитку.
Ніхто не консультує з діаспорою ані політику пам’яті, ані зовнішню політику. Пропозиції враховувати той факт, що чергові польсько-українські конфлікти впливають на життя конкретних українців у Польщі, зазвичай викликають нерозуміння. Один із користувачів мережі X відреагував на такий аргумент запитанням: «То що, метою української політики пам’яті має бути те, щоб мігрантам у Польщі добре жилося?»
Щоб поляки знали, що українці, які живуть поруч із ними, є більш чутливими до польських аргументів, ніж влада в Києві? Або, як сказали б деякі, більш лояльними до Польщі? На емоційному рівні така вимога, безумовно, зрозуміла. Однак я побоююся, що довіра українських середовищ до польської держави останнім часом помітно постраждала.
Чи хтось узагалі питав їхню думку під час роботи над законом, який поступово припиняє дію тимчасового захисту? Адже йдеться саме про легальність перебування, доступ до праці та соціальних виплат – тобто, повторю ще раз, про питання, які об’єктивно є найважливішими для мігрантів і біженців.
Так само анонсоване вже багато місяців – не лише представниками «Конфедерації» та «Права і справедливості», а й урядовцями – посилення вимог до набуття громадянства виглядає як черговий жест у бік антиімміграційних та антиукраїнських настроїв. Для погляду самих мігрантів та їхньої чутливості тут залишається небагато місця.
Діаспорні середовища, на жаль, сьогодні не є впливовими учасниками польсько-українського діалогу. Вони радше стали заручниками погіршення відносин між Варшавою та Києвом.
І що з того, що, за оцінками Deloitte та UNHCR, присутність українців сприяла зростанню польського ВВП на 2,7 %, а податки та соціальні внески, які сплачують громадяни України, з надлишком покривають витрати держави на підтримку біженців? Українців, які живуть у Польщі, оцінюватимуть радше через призму зернової кризи, інциденту в Пшеводові чи підрозділу «героїв УПА», ніж через сумлінну працю та сплачені внески до системи охорони здоров’я.
Чи повинні українці виїхати, щоб поляки їх прийняли?
Те, що в Польщі питання зовнішньої політики та міграції так тісно переплелися, зовсім не є чимось очевидним. Адже ні обґрунтована критика політики Берліна, ні відверто антинімецькі висловлювання політиків попереднього польського уряду не вплинули на становище польської громади в Німеччині.
Тож виникає питання: чому в Польщі ЯсьонкаЯсьонка – логістичний хаб біля Жешува, через який проходить значна частина західної військової допомоги Україні., програма «800 плюс» та УПА так часто з’являються в публічній дискусії як елементи однієї історії – і вже не лише в риториці правих політиків?
Цікавим прикладом для порівняння може бути польська громада у Великій Британії. Антиміграційні настрої, які нерідко набували форми неприязні до поляків, почали там посилюватися напередодні Brexit, попри дуже добрі політичні відносини між Варшавою та Лондоном.
Що зрештою принесло британським полякам полегшення? Не демонстративне підкреслення своєї британськості, а масовий відтік польських працівників та їхніх сімей із Великої Британії після її виходу з ЄС. Поляк, який виїжджав, переставав сприйматися як нав’язливий конкурент чи вимогливий іммігрант і починав асоціюватися з потрібним працівником та добре інтегрованим членом суспільства.
Я побоююся, що єдиним шляхом до радикального покращення становища української громади в Польщі є не активніша участь у польсько-українських суперечках і не надія на те, що польський чи український уряд нарешті згадають, що їхні рішення та заяви впливають на життя конкретних людей.
Набагато ймовірнішим сценарієм видається відчутна рееміграція українців – або до власної країни після завершення бойових дій, або далі на Захід.
У нинішньому глухому куті вони залишаються заручниками як української політики пам’яті, так і польських виборчих кампаній.
Олена Бабакова