Нове опитування польського центру CBOS показало перевагу негативного ставлення до українців – 43% проти 29%. Журналістка Олена Бабакова аналізує причини цієї тенденції – від внутрішньої політики Польщі та соціальної конкуренції до впливу пропаганди й історичних суперечок – і пояснює, чому погіршення настроїв не можна зводити лише до «втоми від війни».
Польський державний центр дослідження суспільної думки CBOS опублікував дані щорічного опитування «Ставлення поляків до інших народів». У ньому – доволі відчутна (43% до 29%) перевага негативного ставлення до українців. Якщо підсумувати позитивне та нейтральне ставлення, то виявиться, що поляки краще ставляться навіть до палестинців, не згадуючи вже про сусідів по ЄС чи американців.
Водночас цікаві не лише абсолютні цифри (тут ще треба розбиратися, що для кого означає «позитивне ставлення», бо іноді воно підшите таким патерналізмом, що краще б уже ненавиділи), а й динаміка. Виходить, що попри все пережите разом останніми роками, ставлення поляків до українців повернулося до рівня часів перед Помаранчевою революцією, коли присутність українців у Польщі була набагато менш помітною, а Україна сприймалася як абстрактна бідна пострадянська країна. Або ж до рівня гострого протистояння у політиці пам’яті 2018–2019 років.
Чому все так погано – і чи могло бути краще? Є багато голосів, які пояснюють ситуацію «природною» втомою від війни та біженців. Але, здається, все складніше.
Передумова
Польща є дуже поляризованим суспільством – значною мірою як наслідок гострої неоліберальної трансформації 1990-х. Вона зробила головними чеснотами «успішний успіх», консюмеризм і часто зневажливе ставлення до бідніших та менш захищених, принципи «моя хата з краю» і переконання, що на всіх хорошого не вистачить.
Українці сьогодні водночас асоціюються із жертовністю та з потребою допомоги і підтримки. Але також – із потребою визнання суб’єктності, права говорити й бути почутими. У цій точці й виникає напруження, яке є радше класово-психологічним, ніж національним.
Показово, що ставлення до самих поляків, які потребують підтримки, часто буває не менш негативним. Достатньо згадати феномен суспільного хейту щодо самотніх матерів, які отримують державну допомогу на дітей.
Причина
Україна остаточно стала темою і зовнішньої, і внутрішньої політики Польщі. Претензії, що існували до 2022 року щодо української влади – у сфері політики пам’яті, торгівлі чи контактів із Брюсселем – почали перекладатися на конкретних людей: українців, які працювали в Польщі або приїхали як воєнні біженці.
До цього додалася реальна (рідко) й вигадана (часто) конкуренція за ресурси соціальної держави – медицину, освіту, виплати на дітей.«Хочеш отримати 800+? Спочатку змусь Зеленського провести ексгумації наших убитих на Волині» – дуже спрощено, але приблизно так виглядає сьогодні суспільна «пропозиція» для українців у Польщі.
Те, що українці сплачують до бюджету більше податків і внесків, ніж отримують допомоги, а рівень злочинності серед них нижчий за середній у популяції, часто не має жодного значення. Волинь усе з’їдає.
Контекст
Можемо звернутися до останнього звіту Центру Мєрошевського щодо ставлення поляків до українців. Він містить більше вимірів, ніж просто «подобається / не подобається»: йдеться і про характер соціальних контактів, і про оцінку політики щодо України. Показово, що Волинь і трудову міграцію автори розглядають в одному блоці запитань – уже сама ця логіка багато говорить про рамку, у якій пропонується думати про українців.
Що привертає увагу: 31% опитаних не має у своєму оточенні жодного українця, але лише 10–15% відповідають «важко сказати» або «не маю думки». Тобто чимало людей, які українців особисто не знають, усе ж мають про них доволі тверді переконання.
Пояснення багатьох цифр у звіті іноді виглядають як надінтерпретація – мовляв, «погане ставлення» насправді свідчить лише про потребу більш організованої соціальної політики. Можливо, частково це й так, однак зі звіту не завжди зрозуміло, як саме дослідники дійшли таких висновків.
Як частина поляків звинувачувала у Brexit інших поляків, так і частина українців звинувачує у погіршенні ставлення «інших українців». Їм скажу так: українська міграція до Польщі інтенсивно зростала у 2014–2019 роках, але такого напруження не генерувала. І не тому, що тоді приїжджала «аристократія», а тепер – «люмпени». Радше навпаки: біженська міграція більш освічена й часто з дітьми, що загалом зменшує ймовірність п’яних дебошів.
Головне інше: тоді українці не були «страшилкою» у польській внутрішній політиці. Перші особи держави не розповідали про «невдячних ледарів», для яких «ми все, а вони нам нічого».
А що ж російська пропаганда?
Російська пропаганда послідовно працює, намагаючись зробити українську державу та українців остогидлими для поляків. До зернової кризи 2023 року її вкиди привертали увагу частини користувачів соцмереж, але рідко виходили за їхні межі.
Фейки з’являються постійно. Але жоден із них не вплинув на ставлення до українців так, як «дискусія» про 800+ під час президентської кампанії та розмови довкола президентського вето щодо закону про допомогу українцям восени минулого року. І це говорили не російський посол у Варшаві й не анонімні блогери.
Є польський політичний мейнстрим, який послідовно підтримує Україну і дуже багато робить для її перемоги у війні (а водночас спекулює на темі біженців, послаблюючи суспільну підтримку військової допомоги). Є десятки тисяч поляків, які допомагають українцям і в Україні, і в Польщі, і добре, що українські медіа згадують про це, зокрема під час акції «Тепло з Польщі до України». Є багато людей, для яких претензії до української влади чи неприємний досвід із українським таксистом – не привід погано ставитися до українців загалом.
Але ці факти не скасовують загального контексту – і, зокрема, 9% підтримки партії Гжегожа Брауна, для якої антиукраїнізм є не частиною пакета, а віссю ідеології.
Усе вищесказане не знімає відповідальності й з української влади за часто нечутливу поведінку щодо Польщі: відсутність співпраці щодо інциденту у Пшеводуві, гальмування до 2025 року процесу ексгумацій на Волині, прагнення іноді демонстративно домовлятися з Брюсселем в обхід Польщі.
Але те, що ці речі почали настільки сильно впливати на ставлення до конкретних українців, які живуть у Польщі, – це вже відповідальність польських політиків і суспільства. Адже відверто германофобські заяви польських VIPів про німців та Німеччину чи патрулі ультраправих на кордоні якось не призводять до рекордного зростання антипольських настроїв у Німеччині.
Підсумовуючи: так, є природна втома від війни й роздратування інтенсивнішими соціальними контактами. Але без використання України та українців як електоральної теми настільки різкого погіршення ставлення, найімовірніше, не було б.
Олена Бабакова
