Українці у Польщі все частіше стають об’єктом політичних маневрів: від обмеження виплат «800+» до боротьби з «ідеологією Бандери». За маскою популізму прихована реальна загроза – біженці залишаються у правовій невизначеності, а їхні права перетворюються на інструмент політичних суперечок. Яке значення для українців має вето Президента на спецзакон та до чого тут боротьба між главою держави і урядом?
Текст підготовлено для порталу Krytyka Polityczna та публікується з незначними змінами з дозволу правовласника.
25 серпня президент Кароль Навроцький наклав вето на поправки до трьох урядових законів, зокрема до спецзакону про допомогу громадянам України. Своє рішення глава держави пояснив тим, що нова версія закону не змінює умов отримання сімейної допомоги «800+» для українських біженців та залишає їм безумовний доступ до державної системи охорони здоров’я.
«Закон, запропонований 3,5 роки тому, сьогодні потребує корекції. Я переконаний, що всі великі політичні середовища чітко заявляють: 800+ має надаватися лише тим біженцям з України, які працюють. […] Закон про допомогу громадянам України, який я отримав на підпис, не містить цієї коректи […]. Те саме стосується охорони здоров’я […] Громадяни Польщі отримують гірше ставлення, ніж наші гості з України», – повідомив президент.
Навроцький водночас анонсував власний законопроєкт, який мав би ускладнити отримання польського громадянства, посилити покарання за незаконний перетин кордону та заборонити поширення «бандерівської ідеології».
Кароль Навроцький повідомив про своє рішення одразу після Дня Незалежності України. Вперше за багато років Президент Польщі публічно не привітав українців зі святом, обмежившись листом до Зеленського. Однак, залишимо символіку осторонь і розглянемо запропоновані зміни, які стосуються не влади в Києві, а конкретних мешканців Польщі.
Хто більше притисне українців?
Ще у 2023 році «Конфедерація» внесла в публічний дискурс ідею скасувати або суттєво обмежити сімейні виплати для біженців з України. Ідея увійшла в мейнстрім на початку президентської кампанії в січні 2025 року, отримавши підтримку як Кароля Навроцького, так і Рафала Тшасковського.
Відтоді аргументи у цій дискусії залишилися незмінними. Прихильники скасування вказують, що інші іноземці отримують «800+» лише за умови роботи в Польщі, тож немає підстав робити виняток для українців, тим більше що поляки вже надали їм достатньо допомоги. Противники нагадують: рівень зайнятості серед українських біженців перевищує 70%, а більшість тих, хто не працює, – це люди з інвалідністю чи особи, які доглядають дітей та літніх родичів. В умовах слабкої системи соцдопомоги, виплати «800+» для них – єдина підтримка. Її скасування є негуманним, а потенційна соціальна маргіналізація біженців призведе до більших витрат для держави, ніж поточні витрати.
Це особливо показово, адже за даними UNHCR та Deloitte, торік українські біженці згенерували 2,7% ВВП Польщі – тобто фактично «заробили» на всі програми підтримки і навіть більше.
Зловживання, тобто отримання допомоги на дітей, які більше не перебували у Польщі, відбувалися переважно у 2022–2023 роках. Відтоді більшою проблемою є позбавлення виплат «800+» жінок-мігранток, які виїхали з Польщі на менше ніж 30 днів, а після повернення довго борються за відновлення допомоги через ZUS.
Але раціональні аргументи марні. «Ми занадто допомагаємо Україні та українцям» у Польщі вже стала такою ж частиною суспільної міфології, як «ми найстражденніша нація в історії Європи», «смітник лише під раковиною» чи «третій матч – це матч за честь».
Варто наголосити, що поширення програми «800+» на українців, які прибули після 2022 року, було суверенним рішенням Польщі; цього не вимагала директива ЄС, яка регулює загальні принципи допомоги біженцям від війни. Важко сказати, що мотивувало Сейм (нижню палату парламенту, де ПіС мала більшість) схвалити цю зміну; можна припустити, що рішення було пов’язане з нерозвиненістю системи соціальної допомоги, яку надають біженцям багатші країни ЄС. Тому, намагаючись обмежити доступ до програми сьогодні, польська влада реалізовує своє право. Щоправда, таке рішення в першу чергу «вдарить» по найбільш вразливих групах та тих, хто прибув до Польщі нещодавно, адже, треба визнати, війна ще не закінчилася.
Але не варто думати, що лише Навроцькому бракувало емпатії, а Громадянська коаліція (КО) підтримувала цю ідею лише під час президентської кампанії. У квітні Міністерство внутрішніх справ та адміністрації зареєструвало законопроєкт, який скасував би доступ до програми «800+» для безробітних українців. Громадянська коаліція зробила візитною карткою своєї міграційної політики саме «ущільнення допомоги», а не, наприклад, залучення в країну лікарів чи ІТ-фахівців. Тож праведне обурення рішенням президента свідчить не про гуманізм лібералів, а про те, що Навроцький очолив перегони за обмеження прав українців.
Чергове зіткнення з ЄС
Наклавши вето на закон про допомогу громадянам України, президент оголосив про блокування безумовного доступу біженців до Національного фонду охорони здоров’я (NFZ). Цей крок, про який він також згадував під час президентської кампанії, прямо суперечить директиві ЄС про тимчасовий захист.
Наразі українські біженці мають безумовний доступ до державної охорони здоров’я у всьому ЄС. Як показує цьогорічне дослідження Краківського економічного університету, біженці не користуються послугами, що фінансуються NFZ, інтенсивніше, ніж поляки чи економічні мігранти.
За даними Центрального статистичного управління (GUS), у 2024 році громадяни України (тобто біженці та економічні мігранти) користувалися 3% послугами державної охорони здоров’я, коли їхня частка у популяції становить приблизно 4,5%.
Знову ж таки, йдеться не про боротьбу з шахрайством чи економію державних фінансів, а про змагання, хто може сильніше вдарити по тих, хто тікає від війни.
Суть запропонованої урядом поправки до закону про допомогу громадянам України полягає не в правах українців, а в продовженні терміну їхнього легального проживання. Президентське вето залишає сотні тисяч людей у юридичній невизначеності, оскільки термін дії їхніх дозволів на проживання закінчується 30 вересня 2025 року. Навіть тих, хто працює та сплачує податки. Польський бізнес, на який працюють українці, також постраждає.
Навіть якби гіпотетичний біженець, який «живе коштом польського соціального забезпечення», був готовий влаштуватися на роботу завтра, хто найме людину, чиє проживання легальне лише протягом наступного місяця? Неприязнь до мігрантів – це одне, але тут ми маємо справу з неприязню помноженою на невизначеність.
Зараз уряд міг би порушити питання законодавства ЄС, інтересів польських підприємців, Управління соціального страхування (ZUS) та податкової служби. Але вони або не зроблять цього, або не будуть переконливими. Бо коли справа доходить до мігрантів, правляча коаліція, рука об руку з партією «Право і справедливість», розігрує карту «Конфедерації» з початку цього року. Гублячи честь і не заробляючи ні гроша.
Бандера без паспорта
Серед ініціатив президента Навроцького – анонсована поправка до закону про польське громадянство, хоча її зв’язок із допомогою біженцям залишається неочевидним. Наразі, щоб отримати польське громадянство, особи без польського походження повинні спершу стати довгостроковими резидентами ЄС – це вимагає щонайменше п’яти років безперервного проживання та сплати податків, а після цього ще три роки перебування в Польщі. Тобто загалом щонайменше вісім років. Це не найшвидший шлях до паспорта ЄС (у Швеції – п’ять років, у Португалії – шість), але й не найдовший.
Та на практиці процес триває значно довше: мало хто одразу переїжджає з наміром постійно жити в Польщі, тож проживання може перериватися, а самі міграційні процедури тривають роками. Ті, хто отримує польський паспорт, фактично проживають у країні щонайменше 10-11 років. В останні роки Польща видає кілька тисяч нових паспортів щорічно (Франція та Німеччина – понад 100 000), а рівень натуралізації є одним з найнижчих у ЄС.
Незрозуміло, як продовження цього періоду на сім років – спочатку запропоноване депутатами ПіС із Люблінського регіону, а тепер підтримане президентом – має сприяти інтеграції іноземців. Крім того, роки, проведені в Польщі під тимчасовим захистом, не враховуються до «стажу» довгострокового резидента. Таким чином, запропонована зміна карає економічних мігрантів, які з самого початку працювали в Польщі та сплачували внески до Національного фонду охорони здоров’я.
Знову ж, справа не в державних витратах. Важко уявити, що майже двадцятирічне проживання в країні без можливості впливати на суспільні справи могло б зробити мігрантів більш лояльними. Швидше навпаки – це підштовхує шукати більш дружнє середовище.
Загалом з повідомлень президентського табору вимальовується специфічна картина міграції: з одного боку, вони зловживають польською підтримкою; з іншого, період, протягом якого вони позбавлені впливу на соціально-політичну ситуацію в країні, продовжується на невизначений термін, а їхня мовчазна слухняність додатково забезпечується депортаціями за кожне порушення закону, навіть за адміністративні правопорушення. Чи така політика насправді має на меті прищепити мігрантам більшу лояльність до держави?
Ще однією штучною проблемою є боротьба з «ідеологією Бандери». Подібного терміна навіть не існує в українському вжитку, хоча він існує у російській пропаганді.
Степан Бандера, лідер одного крила Організації українських націоналістів, сповідував ідеологію так званого інтегрального націоналізму, автором якої був Дмитро Донцов. Ця ідеологія полягає на створенні незалежної української держави, основою якої є «кров та земля». Сьогоднішня українська держава з президентом-євреєм, російськомовними солдатами та кримськими татарами в радах директорів державних компаній дуже далека від цього бачення.
УПА, збройне крило ОУН з 1942 року, розпочала боротьбу за цю незалежність. Деякі з її підрозділів безпосередньо брали участь у вбивствах польських мирних жителів на Волині та в Галичині. Бандера може нести відповідальність за ці злочини хіба що політичну – більшу частину війни він провів у німецькій в’язниці. Прославляючи Бандеру та УПА, українська держава натякає на антиросійську складову їхніх дій. Питанню антипольських дій несправедливо приділялося мало уваги, але це ніяк не пов’язано з ідеологічними причинами.
Якуб Кумох, впливовий чиновник в офісі президента Дуди, пише у своїх нещодавно опублікованих мемуарах, що у 2022 році було досягнуто неформальної згоди: «Бандера є предметом історичних суперечок, і розбіжності в його сприйнятті між поляками та українцями можна порівняти з розбіжностями в оцінках Романа Дмовського, але культ Шухевича та Клячківського, відповідальних за Волинську різанину, є неприйнятним для польської сторони».
Відтоді в Україні не з’явилося ані вулиць, ані пам’ятників на їхню честь. Не існує також підрозділів ЗСУ, названих їхнім ім’ям. Додайте до цього факт, що Київ нарешті розблокував процес ексгумації польських жертв на Волині. Виникає питання: чи відповідає оголошена боротьба з «бандерівцями» інтересам польської політики пам’яті в Україні, чи вона має на меті зробити Україну настільки ненависною для поляків, щоб партія «Право і справедливість» могла правити без «Конфедерації» у 2027 році?
Цей радикальний, заснований на ксенофобії популізм – це різновид «трампізму для бідних». Адже Трамп принаймні тисне на Київ, щоб отримати від України та ЄС більші контракти на американську зброю і при цьому заробити на розробці родовищ корисних копалин. Реалізація ідей Навроцького нічого не приносить полякам, окрім символічного удару по біженцях і поглиблення соціальних розбіжностей.
Результат? Біженці від війни змушені шукати притулку від політичної війни між ПіС та Громадянською коаліцією. Вони стали заручниками цієї конфронтації, і наразі жодна впливова партія не дбає про їхній захист. Замість розв’язання реальних проблем польська міграційна політика перетворюється на змагання, хто сильніше обмежить права іноземців.
Олена Бабакова
Текст підготовлено для порталу Krytyka Polityczna та публікується з незначними змінами з дозволу правовласника. Текст українською вперше опубліковано на сайті Європейська правда.