У короткостроковій перспективі трампізм є найбільш небезпечним для України. Однак, якщо ситуація з безпекою в Європі радикально погіршиться, то для поляків прощання зі звичним комфортом буде більш болісним, ніж для їхніх східних сусідів. У той момент, коли польсько-українське партнерство було б особливо цінним, політики у Варшаві готові пожертвувати попередніми досягненнями заради електоральних результатів.
Завжди могло бути гірше. Адже могло, правда? Три роки тому Україна та Європа зіткнулися з повномасштабною агресією з боку Росії. Після хвилі солідарності та захоплення українцями, по обидва боки Атлантики запанували втома і розчарування. Сьогодні новий господар Білого дому Дональд Трамп звинувачує президента Володимира Зеленського в тому, що це сама Україна спровокувала напад, а його міністр оборони Піт Гегсет, відповідаючи на пряме запитання, хто кого атакував, говорить: «це складно».
У Києві точно не очікували, що Трамп допомагатиме Україні з більшим ентузіазмом за свого попередника, але сподівалися на пожвавлення міжнародних відносин після політики «ні перемоги, ні поразки» часів Байдена. Реальність перевершила всі очікування: Вашингтон змушує «диктатора» Зеленського підписати неоколоніальну угоду про експлуатацію мінеральних ресурсів і інфраструктури, яка має компенсувати США, нібито витрачені на військову допомогу, 350 мільярдів доларів. Віцепрезидент Дж. Д. Венс не згадує про російську загрозу для Європи, його Америка бореться тепер у Європі з політкоректністю та Гретою Тунберг, а X Маска засіває європейських користувачів ультраправою та проросійською пропагандою.
Можна скільки завгодно сперечатися, що Європа заслуговує на такий холодний душ за свою ледачу інфантильність у питаннях безпеки, що Україна могла ефективніше використати надану допомогу, і що Китай із новим штучним інтелектом становить таку загрозу для США, що Трамп і його команда просто не мають іншого виходу, як діяти жорстко. Однак російсько-американська зустріч в Ер-Ріяді та телефонна розмова між Трампом і Путіним під кінець лютого показують, що: 1) погляди Трампа на Україну та Європу значною мірою формуються російською пропагандою; 2) він не має реалістичного плану завершення війни в Україні; 3) навіть якщо європейці збільшать витрати на оборону і самі організують стабілізаційну місію, це не означає, що у критичній ситуації США виконають свої зобов’язання за статтею 5 Статуту НАТО.
Немає цінностей поза грошима, а якщо хочеш вижити — будь цинічним і безжальним. Після Путіна Трамп намагається продати цю логіку всій планеті. І, як і Путіну, на цьому шляху йому найбільше заважають українці.
Бідні невдячні родичі
У короткостроковій перспективі трампізм — радикальне відкидання ліберальної демократії та мультилатеральної моделі міжнародних відносин — безумовно, найбільш небезпечний саме для України. Проте українці вже пережили свій «кінець світу» 24 лютого 2022 року. І живуть далі. І платять за це. Навіть ті, хто став біженцями й залишив країну у перший день повномасштабної війни, заплатили ціну у вигляді втрати дому, самотності, розірваних дружніх зв’язків та зруйнованих мрій.
Для європейців, а передусім для мешканців країн Балтії та поляків, тепер події теж розгортаються за нецікавим сценарієм. Однак Польща, яка у 2022 році відіграла провідну роль у наданні Україні військової допомоги та мобілізації Заходу для протистояння Росії, сьогодні категорично відмовляється відправити миротворчий контингент в Україну. Бо у 2025 не можна виграти вибори, використовуючи проукраїнську риторику.
Опитування громадської думки не залишають сумнівів: хоча більшість поляків досі підтримує надання військової допомоги Україні, роздратування через затяжну війну дається взнаки. За даними Центру дослідження громадської думки, у 2025 році вперше за декілька років кількість поляків, які мають негативне ставлення до українців, перевищила кількість тих, хто відчуває до них симпатію.
Причини цієї зміни можна шукати у тривалому блокуванні владою України ексгумації польських жертв Волині. Можна дошукуватись «у дорогих автомобілях на українських номерах», на які міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш нарікає раз на місяць. А можна – у залякуванні «отруєним» українським зерном.
Але є й ширший контекст: польсько-українські відносини найкращими є тоді, коли між двома народами існує радикальна асиметрія суб’єктності. Поляки охоче допомагають, а українці, як бідні родичі, вдячно приймають допомогу. Проблеми починаються тоді, коли українці, окрім покори та вдячності, починають заявляти про свою суб’єктивність і рівне партнерство.
Допомога має свою ціну
Уже влітку 2022 року в польських публічних дебатах почали з’являтися голоси про надмірний альтруїзм у допомозі Києву. Так звані політичні реалісти, здебільшого прихильники крайніх правих, вимагали, щоб президент Анджей Дуда і тодішній прем’єр Матеуш Моравецький спочатку розвʼязали питання ексгумації на Волині. Пізніше до цього додався економічний аспект – гарантії для польських компаній у майбутньому відновленні України. Бо інакше, мовляв, «просто» воюючи з російською армією, але без широких жестів на адресу Варшави, українці «використовують» поляків.
Образ надзвичайно хитрої, цинічної та ефективної української дипломатії закріпився у 2023 році, коли на полиці книгарень потрапила книга Збіґнєва Парафяновича «Польща на війні». Хоча цей текст не претендував на всеосяжну оцінку польсько-українських відносин (крім вступу, у книзі немає оцінок автора, а анонімні цитати походять від польських дипломатів, офіцерів, співробітників Дуди та Канцелярії прем’єр-міністра, тобто навіть не відображають усього політичного спектра Польщі), він закріпив образ польсько-українських відносин як таких, у яких українці отримують те, що хочуть, а поляки безплатно дають себе використати, часом навіть без слова «дякую».
У цьому контексті знаковим є те, що ембарго на українську сільськогосподарську продукцію у 2023 році, яке суперечить законодавству ЄС, підтримали не лише ПіС і «Конфедерація», а й Громадянська коаліція, аграрії та «Польща 2050». Той факт, що українці намагалися оскаржити ембарго в ЄС і СОТ, був сприйнятий у Польщі як невдячність, небажання визнати польські заслуги під час війни.
Тому не дивно, що у 2025 році, за президентства Трампа, польські політики також почали говорити про повернення коштів, витрачених на військову та гуманітарну допомогу Києву. Якщо виступ на цю тему євродепутатки Анни Брилки з «Конфедерації» не став несподіванкою, то заяви Януша Ковальського з ПіС викликали більший резонанс. Ба, правий кандидат у президенти Кароль Навроцький вже готується сісти за стіл переговорів із Путіним, попутно розповідаючи як українці погано поводяться у чергах до польських лікарів.
Згадані діячі пояснюють свій запал турботою про кишені польських платників податків. Однак не зовсім зрозуміло, чи вважають вони, що якби Україна припинила боротьбу, то присутність російської армії вздовж усього східного кордону Польщі коштувала б полякам менше грошей.
11 хвилин протверезіння
Члени урядущої коаліції критикують Навроцького. У третю річницю повномасштабного російського вторгнення ключові політики – Дональд Туск, Владислав Косіняк-Камиш, Шимон Головня – підтвердили свою підтримку України. Та проте Дональда Туска забракло серед європейських політиків, які прибули до Києва, хоча це Польща зараз головує в Раді ЄС.
24 лютого до Львова поїхав Славомір Менцен, кандидат у президенти від «Конфедерації», але не для того, щоб висловити підтримку сусідам, а щоб покритикувати пам’ятник Степану Бандері. І підтвердити, що жодних польських солдатів в Україні не буде.
Погіршення ситуації з безпекою в Європі здавалося б ідеальним моментом для надання нового імпульсу польсько-українському партнерству, хоча б у політично-військовому вимірі. Польща має потужну економіку і розуміє загрозу з боку Росії. Україна має найбільшу армію в Європі та активне громадянське суспільство. Але поки що ми не бачимо жодної польської ініціативи, хоча б на рівні чеського проєкту зі збору боєприпасів для України.
Громадянська коаліція вперто продовжує стратегію ПіС: зберігаючи проукраїнську позицію у зовнішній політиці, водночас використовує антиукраїнську риторику у внутрішній для мобілізації електорату. Після 16 місяців урядування Туску та його союзникам не вдалося придумати проривний проєкт на зразок ПіСівських «500+» або ж ефективно притягнути до відповідальності попередників за неправові дії прокуратури чи фінансові махінації. Але їм вдалося зібрати 88% підтримки навколо ідеї обмеження родинних виплат для українських біженок, що не працюють, серед яких часто є особи з інвалідністю або доглядальниці літніх родичів. Розмови про жертви заради безпеки країни, особливо якщо в них звучатиме слово «Україна», точно не дадуть такого результату в опитуваннях.
Візит Дуди до США 22 лютого, де йому обіцяли годинну розмову з Трампом, мав зміцнити серед поляків переконання, що міжнародна ситуація не така вже й погана. Адже Польща – важливий союзник Вашингтона. Трамп знайшов для Дуди час – 11 хвилин. І стандартні фрази про те, як добре, що Польща багато витрачає на оборону. І все.
Можна мати багато претензій до Зеленського, але зараз саме з ним і з українцями поляки в одному човні, а не з Трампом. Стати більш цинічним і безжальним у цих умовах, як пропонує американський президент – це не політичний реалізм, а рецепт для ще швидшої і болючішої поразки. Адже в такій грі Росія і Китай не мають собі рівних.
Українські лідери думок останніми тижнями одностайні: більше не буде світового шерифа і європейських цінностей, які продають самі себе. Дорослі в цій кімнаті – тепер ми.
І добре, щоб у цій кімнаті знайшлося місце для справжнього, без спектакулярних емоційних піднесень, але сповненого взаємної поваги та визнання українсько-польського партнерства.
Олена Бабакова