Навіть під час війни польські службовці поводяться з українками й українцями агресивно та з погордою. І ніхто за це не несе відповідальності.
Текст підготовлено для порталу Krytyka Politycznа та публікується з незначними змінами з дозволу авторки.
Коли під час численних дискусій про польсько-українські відносини я чую запитання, що потребує першочергового покращення, без вагань відповідаю – ситуація на кордоні.
Я регулярно спілкуюся з українцями – родиною, друзями, героями репортажів і професійними партнерами, які перетинають польсько-український кордон. І майже щоразу чую історії про хамство та приниження з боку працівників Прикордонної служби.
Особливо прикро це усвідомлювати на тлі того, що протягом останніх двох десятиліть стандарти адміністративних послуг у Польщі помітно зросли. Чиновники в податковій, Національному фонді здоров’я, у ґмінних та повітових управліннях, навіть коли не можуть допомогти, принаймні поводяться чемно.
Та зовсім інша картина постає там, де йдеться про інфраструктуру польської держави, призначену для іноземців.
Що відбувається на кордоні з Україною?
Систематичне звертання на «ти», часто російською, лайка, глузування з пасажирів, навмисно повільне обслуговування, демонстративна перерва саме тоді, коли під’їжджає повний автобус, і не менш демонстративне зачинення туалету на пункті пропуску після того, як пасажирів вивели з автобуса. Це поширені досвіди українських мандрівників, які перетинають українсько-польський кордон.
«Чому ці службовці так із нами поводяться? Вважають, що в нас і так недостатньо хрінове життя під російськими обстрілами?» – запитала мене місяць тому сестра після понад десяти годин, проведених на кордоні.
А ось дві історії за останню добу. Першу написала українська письменниця Люба Якимчук:
«Прикордонниця (під час перевірки у спальному вагоні – ред.) хоче зробити в нашому купе яскравіше світло, але досягає протилежного ефекту – стає темно:
– О, куррва! Що сталося? – вигукує. Вони з нами завжди говорять польською мовою з матюками.
Вмикає. Потім “тикає” до мене, наче ми з нею дітей хрестили:
– Давай твій паспорт.
Тут щось стається з тримачем її планшету, і вона материться на весь вагон. Її колеги це бачать і теж додають своє співчутливе тихе “курва”. <…> Колись їхала з дитиною, яка вночі заснула, бо на кожному з двох кордонів поїзд стоїть півтори години і не знаєш, коли станеться та перевірка, так вони почали тормосити мені дитину, лементувати та погрожувати, що нас більше не випустять. Навіть під час війни.
Я хочу, щоб ворожнечі з тими, хто є нашими союзниками, було менше <…> Чи є механізми вплинути на це хамство іноземних держслужбовців, від яких ми ситуативно залежимо?»
Чергова історія – від юристки та підприємиці Лани Синічкіної:
«Потяг Хелм-Київ, польський кордон. Опівночі. Я сиджу на полиці слідкую під час чергової атаки рашистів за тривогою та вибухами поблизу дома, чекаю на паспортний контроль. Тут у дверях зʼявляється польська прикордонниця років 25 і починає командним тоном мені казати польською: “Встати! Навушники з вух прибрати! Світло включити! Контроль!”
Я аж своїм очам та вухам не повірила, що це вона до мене так звертається…Я їй кажу: ”Може мені ще струнко встати?” Вона відповідає: “Так”.
Я в неї питаю: “А чому Ви зі мною так розмовляєте?” На що отримую відповідь: “Це контроль! Чого ти тут лежиш з навушниками у вухах і вимкненим світлом?” (і це вона мене питає о 12 ночі в спальному вагоні потягу). 
На що я їй відповідаю: “А чому ви мене на ти називаєте? І чому таким тоном?”
На що вона закотила очі та вліпила мені в паспорт відмітку та зникла. <…>
Навіть “російські погранці”, щодо яких я не могла втримати своє обурення у 2014 році в потязі на Севастополь, відповідали мені з більшою повагою порівняно із цією панянкою. При чому в цьому напрямку я їду вперше за останні три роки. Тобто ймовірність потрапляння в таку ситуацію у мене була дуже низька. Але це тільки доводить, що такі історії далеко не поодинокі.
Не думала, що доведеться із цим стикнутись. Я звичайно не з тих, хто буде це терпіти і вона зрештою це зрозуміла. Але наскільки я розумію, це стандартна практика стала тепер – так себе поводити із українцями з боку польських посадових осіб. Не знаю, навіщо я це тут пишу, бо розумію, що це результат багатьох факторів та політичних процесів, що відбуваються сьогодні в Польщі.»
Кордон є проблемою вже багато років
Спад солідарності з Україною та поширення антиукраїнського хейту, звісно, мають значення, але сама проблема не нова. Вона існувала ще тоді, коли кількість українців у Польщі не перевищувала статистичної похибки. На моєму профілі у Facebook журналіст і університетський викладач Ростислав Крамар нагадав, як у 2005 році, обурений поведінкою польських силовиків, звернувся до колег із TVN із проханням розслідувати цю тему. Репортаж із кордону вийшов у ефір – і нічого не змінилося.
Проблема потрапила в поле уваги уряду на початку 2010-х, коли Варшава та Київ спільно готувалися до чемпіонату Європи з футболу. Тоді пообіцяли збільшити кількість пунктів пропуску – автомобільних і пішохідних – та підвищити стандарти обслуговування пасажирів. Під час Євро-2012 атмосфера на кордоні дещо розрядилася. Кращою вона була й навесні 2022 року, коли сотні тисяч біженців шукали прихистку в Польщі. Та згодом усе повернулося до реалій, які радше нагадують ситуацію на польсько-німецькому кордоні дев’яностих.
Причини проблеми давно відомі: нестача кадрів у силових структурах, формальний характер навчання, слабкий розвиток прикордонної та прифронтової інфраструктури. Але також – зневага до іноземців з-поза ЄС.
Тільки в четвертому кварталі 2024 року польські кордони перетнули 66 мільйонів людей. Три чверті цього потоку припадає на кордони з іншими країнами ЄС, а решта – переважно на кордон з Україною. У 2023 році (останній рік, за який доступні дані) зафіксовано 17,5 мільйона перетинів польсько-українського кордону, і 94% тих, хто подорожував, були громадянами України.
Варто звернути увагу, про яких саме українців ідеться. До 2022 року проблема черг і принизливого поводження на кордоні була знайома насамперед українським працівникам у Польщі. Так, їх було понад мільйон, але вони не належали до тієї частини суспільства, чию думку політики особливо беруть до уваги. Ба більше, наприкінці 2010-х в Україні стрімко розвинулися лоукостери, що дало змогу фактично «викупитися» з принижень на кордоні – адже в аеропортах поляки ставляться до українців помітно краще.
Сьогодні ж на зневагу польської Прикордонної служби на наземному кордоні приречені всі: українці, що мешкають у Польщі, Німеччині, Канаді чи США, а також ті, хто живе в Україні й їздить до Польщі, аби дістатися найближчого аеропорту – наприклад, письменники, власники стартапів чи дипломати на закордонних місіях.
Ці люди ніколи не користувалися і не користуватимуться послугами NFZ, не отримають 800+, не зустрінуть привітну пані з податкової чи пана з KRS. Часто це їхній єдиний контакт із польською державою – і саме такі спогади залишаться з ними на роки.
До слова: мій знайомий – поліглот і працівник українського МЗС – був настільки захоплений Польщею у 2022 році, що сам вивчив польську, аби «можна було поговорити з сусідами». Іронія в тому, що вже за рік, дорогою на місію до Перемишля, саме цією мовою він почув, що має «в***ти з Польщі».
Чому українці не скаржаться?
Це запитання виникає щоразу, коли йдеться про ксенофобію та її більш-менш помітні прояви. Українці кажуть, що відчувають антиукраїнські настрої, а до поліції надходить лише кількасот заяв на рік! Несерйозно. Їм погано на кордоні? А скільки ж насправді подано скарг?
Наприклад, 2020 році до всіх підрозділів Прикордонної служби скарг різного роду надійшло… 318. З них тільки 223 були взяті в роботу.
Почнімо з того, що подати скаргу до установи в чужій країні – завдання непросте: воно потребує рішучості, знання того, куди і як скаржитися, а також володіння мовою. Навряд чи когось здивує, що інформація про те, як подати скаргу на дії співробітників Прикордонної служби, доступна лише польською. Скарги приймають тільки польською мовою, надіслані «Поштою Польською» або через ePUAP, яким українці, що перебувають у Польщі транзитом чи туристично, користуватися не можуть.
По-друге, це займає час і емоційні зусилля: описати всю ситуацію, відправити листа, тоді як виснажлива подорож щойно закінчилася… Чи змінить це щось? Тим більше що знайти докази на користь своєї версії подій складно: польське законодавство забороняє записувати дії службовців, особливо під час контролю.
«Ви дослідниця? Їдете до університету? Знаю я такі університети – з українськими жінками по дві сотні за годину», – нещодавно почула моя колега, відома дослідниця, яка за дорученням університету однієї з країн ЄС проводить дослідження в Польщі. Вона розповіла, що ця ситуація була для неї подвійно принизливою. «Одне – слухати все це, а друге – ніби я могла б різко відповісти, викликати його керівника, влаштувати скандал, адже я знаю польську… Але я злякалася, що прикордонник у відповідь анулює мою візу, заборонить в’їзд до ЄС, і мене виженуть не лише з вагона, а й із мого наукового життя».
Ті, хто намагається применшити проблему, часто зауважують, що українські силовики теж інколи бувають грубими. Бувають – не заперечую. І це теж потрібно засуджувати та повідомляти про такі випадки. Проблема в тому, що українські прикордонники проявляють агресію здебільшого до власних співвітчизників. Натомість їхні польські колеги з іншого боку ставляться з повагою до поляків, інших громадян ЄС і американців. Ці стандарти ввічливості вони економлять коштом українців та інших «гірших» за себе.
Зневага – це сталий елемент системи
Нещодавно Уповноважений із прав людини Марцін Вйонзек звернувся до Головного коменданта Прикордонної служби з питанням, чи і як навчають службовців працювати з вразливими групами – жертвами насильства, тортур, вагітними жінками та людьми з маленькими дітьми. Запитання прозвучало в контексті призупинення права на притулок на кордоні з Білоруссю, але безсумнівно є важливим і для мандрівників з України.
Ось відповідь генерал-лейтенанта SG Роберта Багана: «Досвід та багаторічна практика Прикордонної служби у здійсненні заходів щодо іноземців, зокрема тих, хто належить до вразливих груп, підтримується розробленими алгоритмами, які надають службовцям практичні інструменти для ідентифікації осіб, що потребують особливого поводження, а також інформацію про їхні профілі та потреби. […] Питання особливої чутливості службовців Прикордонної служби до вразливих осіб перебуває на дуже високому рівні завдяки впровадженим програмам навчання у навчальних центрах Прикордонної служби, на платформі e-learning, а також на спеціалізованих місцевих тренінгах. Наявна навчальна база та організація освітнього процесу передбачають низку курсів підвищення кваліфікації щодо дій в стосунку до іноземців, які враховують питання основних прав та міжкультурної комунікації
При аналізі соціально-політичних процесів дуже корисним видається класичне питання айтішників: is it a bug or a feature?«Помилка чи задумка?» Риторичне запитання, що ставить під сумнів, чи явище є випадковою помилкою (баг), чи свідомо закладеною особливістю системи (фіча). Після багаторічних спостережень сумних практик на кордоні важко не дійти висновку, що нинішній стан речей – це feature польсько-українських відносин, їхнє занедбання на найпервиннішому рівні. Не дивно, що напруження з’являються також у більш нюансованих і складних вимірах.
Олена Бабакова
