Ośrodek Karta опублікував друге польсько-українське комюніке, в якому історики з України та Польщі дають спільну оцінку конфліктам між українцями та поляками у 40-х роках XX століття. Йдеться, зокрема, про антипольські акції ОУН (Б) та УПА, трагедію на Волині у 1943 році та антиукраїнські акції з боку польського підпілля, а також операцію «Вісла» 1947 року. Підписанти комюніке закликають до випрацювання спільного підходу щодо дослідження цих подій та вшанування памʼяті жертв цього конфлікту, без поділу на українців та поляків. Одночасно з цим як сам текст заяви, так і вибір підписантів викликали критику.
II Польсько-українське комюніке
11 грудня Ośrodek Karta / «Центр Карта» – польська неурядова організація, яка з 1982 року займається дослідженням новітньої історії Польщі та країн Східної Європи, – опублікував на своїй сторінці II Польсько-українське комюніке щодо оцінки польсько-українського конфлікту 1940-х років. Попереднє комюніке, також за ініціативи «Центру Карта», було ухвалене ще у 1994 році.
Як зазначають на сайті центру, приводом для «повторення спроби ініціювати комплексне порозуміння» між Україною та Польщею стали 80-ті роковини злочинів УПА та ОУН (Б) проти польського населення Волині у 1943 році. Сам документ було підписано 22 листопада 2024 року. Роботу над документом співфінансували Міністерство науки та вищої освіти Польщі та Центру ім. Юліуша МєрошевськогоЦентру діалогу ім. Юліуша Мєрошевського (до 2022 року Центр польсько-російського діалогу та порозуміння) є державною установою, яка діє на основі закону Сейму та під наглядом Міністра культури та національної спадщини Республіки Польща. Її головна мета полягає у розбудові діалогу між поляками та народами Східної Європи: українцями, білорусами, грузинами, молдованами, росіянами, а також іншими народами Російської Федерації..
Комюніке підписали 24 історики з України та Польщі: проф. Ян Яцек Бруський (Краків), проф. Рафал Внук (Люблін/Гданськ), проф. Ігор Гирич (Київ) підпис відкликаноТак подає Україна модерна, де було передруковано комюніке. https://uamoderna.com/blogy/ii-polsko-ukrayinske-komyunike/, проф. Ярослав Грицак (Львів), проф. Ґжеґож Грицюк (Вроцлав), д-р Маріуш Зайончковський (Варшава), проф. Олександр Зайцев (Львів), проф. Леонід Зашкільняк (Львів), проф. Ігор Ільюшин (Київ), проф. Збіґнєв Карпус (Торунь), проф. Міхал Клімецький (Торунь), проф. Станіслав Кульчицький (Київ), проф. Микола Кучерепа (Луцьк), проф. Олександр Лисенко (Київ), проф. Ґжеґож Мазур (Краків), д-р габ. Даміан Марковський (Варшава), проф. Влодзімєж Менджецький (Варшава), проф. Ґжеґож Мотика (Варшава), проф. Ян Пісулінський (Ряшів), проф. Андрій Портнов (Франкфурт-на-Одері), проф. Станіслав Стемпєнь (Перемишль), проф. Томаш Стриєк (Варшава), проф. Володимир Трофимович (Острог) та проф. Юрій Шаповал (Київ).
Підписанти «після тридцяти років безперервних досліджень і отриманих в результаті знань <…>, а також із невпинного упродовж цього часу діалогу різної інтенсивності між істориками, який часто супроводжували гострі суперечки», погоджуються щодо оцінки польсько-українського конфлікту 1940-х років.
Про причини і перебіг польсько-українського конфлікту 1940-х років
Як зазначається в тексті комюніке, «суть польсько-українського конфлікту стосувалася спору про землю; боротьби за панування над територією, яку різною мірою заселяли обидва народи. Це був також релігійний і соціальний антагонізм. Основою майбутніх зіткнень стало питання кордонів, які вважалися несправедливими спочатку поляками, після Берестейського миру (1918), згодом українцями після Ризького миру (1921)».
Описуючи ситуацію українців у міжвоєнній Польщі, в комюніке згадується, що тогочасна польська влада «трактувала більшість українців як спільноту без усталеної національної ідентичності, і тому значною мірою придатну до полонізації». «Цим польські політичні еліти відмовляли українському національному руху в праві на суб’єктність. У взаємовідносинах почав домінувати аргумент сили. Українські націонал-радикали з Української військової організації (УВО), а згодом з Організації українських націоналістів (ОУН) почали застосовувати індивідуальний політичний терор, спрямований як на представників державної влади, так і на прибічників польсько-українського порозуміння, а також проти українців, звинувачених у “колабораціонізмі”. Також вони почали проводити акти диверсій та саботажу. Це, своєю чергою, посилило жорстоку реакцію польської влади та дискримінаційну політику щодо українців, що лише розпалювало спіраль взаємної ворожнечі. Проте більша частина українського суспільства була проти застосування терору в боротьбі за незалежність», – йдеться в тексті.
Пацифікацію у Галичині в 1930 році – репресії польського уряду проти українського населення цього регіону із застосуванням армії та поліції, які супроводжувались масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, закриттям і руйнуванням українських установ у Галичині – у комюніке назвали «застосуванням принципу колективної відповідальності як реакції на акти тероризму ОУН».
Далі в тексті заяви перераховані також інші антиукраїнські заходи тогочасної польської влади, без надання цим подіям оцінки: «репресії проти українських діячів, ув’язнення членів ОУН – разом з комуністами, націоналістами, соціалістами, членами селянських партій, громадянами II Речі Посполитої інших, ніж українська, національностей – без вироку в таборі Береза-Картуська; польські військові (Волинь) та цивільні (Східна Галичина) поселення на теренах, де в більшості проживало українське населення; зрештою, жорстока національна політика з кінця 1930-х рр. (включно з руйнуванням православних храмів і випадками примусового покатоличення вірних православної церкви на Волині і Люблінщині в 1938 р.) – все це сприяло посиленню ворожості українців до Польської держави напередодні вибуху Другої світової війни».
Період Другої світової війни в комюніке описується таким чином: «Незважаючи на загалом неприязні щодо Польщі настрої серед українців, під час польської кампанії 1939 року понад 100 тисяч солдатів української національності воювали в лавах Війська Польського та виконали свій солдатський обов’язок. Водночас через посилення ворожого ставлення з боку українських націоналістів і комуністів із початком війни, серед польського суспільства та членів незалежницького підпілля зміцнилося переконання в українській зраді, численних диверсіях та саботажах, а також у прислужуванні ворогам поляків – німцям і радянському режиму. Події пізнішого періоду війни та окупації лише зміцнювали серед поляків переконання, що українці є небезпечним внутрішнім ворогом <…> ОУН-Б, випереджаючи фактичний стан речей, вирішила на зламі 1942/1943 рр. створити військові частини і підняти на Волині всенародне повстання проти всіх ворогів – головним чином поляків та радянських партизанів, меншою мірою – німців».
Антипольська акція, проведена ОУН (Б) та УПА мала місце у 1943-1944 роках на Волині та Східній Галичині, а також на південно-східній Люблінщині. «Апогей терору проти польського населення Волині припав на липень-серпень 1943 року», – йдеться в комюніке. Підписанти далі зазначають, що «у відповідь на ці злочини польське підпілля розпочало терор проти українського населення, опираючись на принцип колективної відповідальності». «Жахливі події на Волині та в Східній Галичині 1943–1945 рр., під час яких відбулися масові злочини проти польського населення, а у відповідь на них — нищення українського населення за принципом колективної відповідальності, стали величезною трагедією у польсько-українських відносинах», – підсумовують у тексті заяви.
Автори комюніке також навели цифри щодо кількості жертв польсько-українського конфлікту в роки Другої світової. Хоча «загальні оцінки жертв до сьогодні все ще є неповними і підлягають уточненню, вважається, що так звана антипольська акція ОУН-Б і УПА від зими 1942/1943 р. до весни 1945 року призвела до загибелі близько 80-100 тисяч поляків <…> Внаслідок антиукраїнських дій польського підпілля до весни 1945 року загинуло не менше ніж близько десятка тисяч українців».
У наступній частині комюніке описується закінчення Другої світової та перші повоєнні роки, що супроводжувались примусовими масованим переселенням українського та польського населення – з Польщі до УРСР танавпаки, а також в межах самої Польщі – йдеться про операцію «Вісла» навесні і влітку 1947 року. Тоді польська комуністична влада примусово переселила близько 140 тисяч осіб української національності на північ та захід країни.
Головне положення комюніке – «Всі жертви – наші»
«Ми, підписанти Другого комюніке, вважаємо за необхідне для обох суспільств прийняти парадигму “всі жертви – наші” щодо спільного минулого, що відтепер унеможливить своєрідне “протистояння жертв”, тобто ділення їх на “своїх” та “чужих”, численні маніпуляції та торгування їх кількістю», – йдеться наприкінці тексту комюніке.
Підписанти також погоджуються, що практична реалізація цього парадигму «всі жертви – наші» має означати:
- ексгумацію безіменних братських могил, з метою створення цвинтарів/некрополів;
- поповнення поіменних даних у базах жертв взаємного конфлікту з урахуванням давніх місцевостей, з яких вони походили;
- розміщення при дорогах інформаційних таблиць з історичними назвами місцевостей, які були стерті з простору та з мап внаслідок їх повної пацифікації;
- рішуче засудження та ефективну протидію актам вандалізму проти пам’яток другої сторони, у тому числі могил на кладовищах інших релігій, а також російської дезінформації у сфері історичної пам’яті про важке польсько-українське минуле;
- відновлення первісної форми пам’ятних знаків за згодою обидвох сторін, та остаточне розв’язання питань щодо проведення пам’ятних заходів по обидва боки кордону;
- повернення до формули предметного діалогу з найскладніших для обох народів питань, що стосуються подій 1939–1947 років, в рамах експертного форуму істориків;
Повний текст комюніке доступний на сайті «Осередку Карта» польською та українською мовами.
Оцінка та критика комюніке
Публікація комюніке викликала дискусію – переважно серед українських істориків та експертів, які займаються сучасними польсько-українськими відносинами. Серед основних зауважень: політичний, а не науковий характер заяви; фактологічні помилки та неточності, і прийняття українською стороною позиції Польщі; відсутність серед підписантів тих українських істориків, які безпосередньо займаються темою польсько-українського конфлікту 1940-х років, і які зараз не можуть брати участь у науковій дискусії через свою службу в ЗСУ.
Як зазначила в коментарі для Еспресо, а також на своїй сторінці у Facebook політична оглядачка, експертка з українсько-польських відносин Ольга Попович, комюніке більше має вигляд політичного маніфесту, а не заяви, написаної науковцями. «Насамперед основна увага в цьому комюніке звернена на те, що це буде діалог між істориками – що польські та українські історики між собою дійшли порозуміння, щоб політики як з польської, так, зрештою, і з української сторони не використовували цю тему. Також варто звернути увагу на те, що на сторінці “Центра Карта”, де опубліковане першоджерело є приписка, що робота над цим проєктом фінансувались Міністерством науки і вищої освіти Польщі і польським Центром Мєрошевського», – зазначає Ольга Попович.
На політичний характер комюніке звернув увагу також історик, проф. Віталій Яремчук. «Вважаю, що цей документ – це політична декларація, а не науковий текст, хоча задекларований як результат тривалого осмислення історії українсько-польських відносин провідними українськими і польськими істориками. В мене немає сумнівів, що мотиви більшості Авторів з обох боків благородні. Проте диявол захований в непомітній деталі – в політичних деклараціях присутня лише політична логіка й такі ж методи. А політична логіка або суперечить, або не корелює з науковою. Наукова логіка спрямована на пошук істини. Політична – на пошук (в кращому разі) загального блага, в гіршому – захист чиїхось інтересів», – зазначає Віталій Яремчук у дописі на Facebook. Далі історик пояснює, що в науці кожна обґрунтована і доведена позиція має право на існування і в польсько-українському історичному діалозі варто прагнути не до консенсусу, а до «права на власний погляд, який не буде перекреслений жодним рішенням жодного політика і постановою жодного Сейму».
На фактологічні помилки та неточності звертають увагу у своєму коментарі до комюніке український історик, колишній очільник Інституту національної памʼяті Володимир Вʼятрович, історик та публіцист Роман Кабачій та колишній голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима.
«Деякі вимоги істориків слушні, але запізнілі, а документ грішить полоноцентризмом. Кілька фактів: зараз відомо, що українських жертв було більше, приблизно 30 тисяч; деякі дії польської сторони можна вважати геноцидом, польські історики не беруть до уваги нові висновки щодо важливих історичних подій, що сприяли ворожнечі, зокрема, пацифікації 1930 років і того, що слід говорити про три пацифікації, та не звернення уваги на роль вояків Винищувальних батальйонів НКВД (до речі, визнаних учасниками бойових дій в 1990-ті роки). Члени цього формування, за дослідженнями українських істориків, несуть відповідальність за значну кількість убитих мирних українців у 1940-х роках», – написав на своїй сторінці у Facebook Петро Тима.
Роман Кабачій розповів, що був залучений у процес роботи над комюніке, але відійшов від цієї справи, оскільки, на його думку, воно готувалося поспіхом і неретельно, «до ювілею від першого спільного комюніке (1994)». «З купою помилок в термінах і топонімах українською мовою, перекрученнях і недомовках. Тому, я не розумію, як українські підписанти це зробили, залишаючи польській стороні стільки поля до бою», – зазначив Кабачій.
На однобокий – польський – характер документа вказує також Ольга Попович: «Варто окремо подати аналіз тексту Другого польсько-українського Комюніке, підписаного 24 польськими та українськими істориками, але поки зупинюсь на одному з формулювань: “.. під час яких відбулися масові злочини проти польського населення, а у відповідь на них – нищення українського населення за принципом колективної відповідальності, стали величезною трагедією у польсько-українських відносинах.” Що тут не так? Власне форма подачі, підбір слів. Бо вбивства мирного польського населення – це “злочин”, а от вбивства українського – “нищення”. Емоційне навантаження цих слів є різним, адже слово “злочин” завжди викликатиме більше емоційне сприймання, ніж загальне “нищення”. Незважаючи, що ідея створення цього Комюніке абсолютно благородна, то виконання (сам текст, підбір слів та аргументація), на жаль, дуже однобоке».
Ще одне зауваження щодо комюніке, про яке згадують і Ольга Попович, і Володимир Вʼятрович, це те, що серед підписантів бракує українських істориків, які фахово займаються темою ОУН і УПА та польсько-українським конфліктом 1940-х років, і які зараз служать у Збройних Силах України.
«Розвиток досліджень теми мав би тривати й зараз, але їх перервала війна. Вік багатьох дослідників УПА (близько 40 і менше) та їх громадянська позиція, стали причиною того, що багато з них зараз на війні – Іван Патриляк, Володимир Мороз, Володимир Бірчак, Ігор Марчук, Руслан Забілий, Сергій Волянюк, Сергій Рябенко, Олександр Дарованець, Олександр Пагіря, Марина Мірзаєва (це лише ті кого я знаю особисто). Декого на жаль вже нема в живих саме через війну (місяць тому не стало Владислава Сапи – 32 роки)», – написав на своїй сторінці у Facebook Володимир Вʼятрович.
Однак не бракує з українського боку також голосів, які також бачать позитив у польсько-українському комюніке.
Як написав на своїй сторінці у Facebook філософ, громадський діяч, провідний науковий співробітник НВО «Дух і Літера» Олексій Панич, «критикувати текст цього документу, певна річ, можна, і треба, і є за що. Але критикувати, не вказуючи водночас, що в цьому документі доброго і слушного (я навів лише один приклад, є й інші) – нерозумно і контрпродуктивно». Серед позитивних елементів комюніке Панич виділяє принцип «всі жертви – наші» щодо спільного минулого, який, на сподівання авторів документу, відтепер унеможливить своєрідне «протистояння жертв», тобто ділення їх на «своїх» та «чужих», численні маніпуляції та торгування їх кількістю.
«Цей принцип, певна річ, не скасовує спроб підрахувати кількість жертв з польської та української сторони. Цілком ймовірно, тут критики документа мають рацію, вказуючи на вказані в ньому разюче скромні цифри жертв з української сторони (хоч і з ремаркою “не менше ніж”) на тлі дуже великих цифр жертв з польської сторони. Але якщо “всі жертви – наші”, значення цього підрахунку все ж таки є принципово обмеженим. А табу на “торгування їхньою кількістю” мало би стати нормою для всіх українських та польських політиків», – зазначає Олексій Панич.
Зрештою, у своєму дописі Ольга Попович також зазначає, що попри однобоке виконання, «ідея створення цього комюніке абсолютно благородна».
Нагадаємо, що тема Волинської трагедії 1943 року є однією з найбільш складних та суперечливих в українсько-польських відносинах. У 2016 році у Польщі на законодавчому рівні події 1943 року визнано «геноцидом, вчиненим українськими націоналістами, проти громадян Речі Посполитої», а днем пам’яті визнано 11 липня. Також на початку грудня до Сейму Польщі надійшов законопроєкт, який передбачає впровадження кримінальної відповідальності для осіб, які будуть «пропагувати ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН-б) та Української повстанської армії», як організацій, що відповідальні за вбивства польського населення на Волині та прилеглих територіях у 1943-1944 роках.
Анастасія Верховецька
