Останній рік у польсько-українських відносинах був непростим. Хоч Польща і надалі продовжує підтримувати Україну у війні, яку розпочала Росія, та з 2023 року з’явилось чимало проблем у двосторонніх відносинах, які накладали і продовжують накладати тінь на цю підтримку. Запроваджене Польщею ембарго на українську сільгосппродукцію, блокада кордону, зволікання з підписанням «безпекової угоди» та політичні ультиматуми на історичні теми не сповнюють оптимізмом щодо побудови партнерських стосунків між обома країнами.
І в Польщі, і в Україні добре пам’ятають безпрецедентну підтримку і допомогу для українців з боку офіційної Варшави та польського суспільства у перший рік повномасштабної російської агресії. Та війна затягується, створюючи економічні проблеми не лише для України. Керівні кола у кожній країні намагаються захистити свою економіку, часто нехтуючи загальними для всіх принципами – стійкого захисту свободи та демократії в регіоні. І з точки зору політики, це абсолютно зрозуміло. Політики залежать від своїх виборців. Те, що переживає Україна за останні три роки, для пересічного європейця є менш зрозумілим, ніж власні побутові негаразди, на які впливає війна. Хоч у Польщі і розуміють, яку загрозу несе Росія, та зацікавлені у перемозі України, але не завжди це розуміння йшло/йде у парі з вчинками. Популізм у політиці став нормою.
Без української перемоги не буде стабільного миру в Європі. Росія не задовольниться лиш Україною, бо для самої Росії демократія та стабільність у Європі несумісні з її інтересами. Ці прості істини варто постійно озвучувати, але найважливіше, щоб вони були не лише гаслами, а підґрунтям для конкретних політик щодо постійної підтримки України, не ослаблюючи її сили у цій війні. На жаль, але популізм шкодить цій підтримці.
До реальності звикають і розуміння головної загрози, яке загострюється в кризових ситуаціях, дещо маргіналізується, коли ці кризові ситуації стають перманентними. 2022 рік, на тлі початку повномасштабної війни і постійних бомбардувань росіянами України, без перебільшення став найкращим роком у польсько-українській співпраці та відносинах. Польща надзвичайно гостро відчула небезпеку, яку несе регіонові Росія і беззастережно почала на різних площинах підтримувати Україну. Своєю чергою Україна стримала російську агресію, здійснила кілька успішних наступальних операцій, завдяки яким вдалось звільнити Харківщину та частину Херсонщини, росіяни відступили з півночі України і почався етап української оборони.
«Невдячність українців»
Здавалось, що саме 2022 рік був найважчим. Але росіяни швидко почали змінювати тактику і у 2023 році почали відтісняти українську лінію оборони. Україні вкрай бракувало озброєння. Сполучені Штати зволікали зі своїм пакетом допомоги, а тим часом Росія знищувала українські об’єкти енергетичної інфраструктури і поволі просувала лінію фронту. На цьому тлі починають виникати перші напружені нотки у польсько-українських відносинах.
Першою такою ноткою стали заяви польських експертів та політиків після візиту Володимира Зеленського до Варшави про «невдячність українців за допомогу, яку надали поляки». Хоч для багатьох не лише в Україні, але й самій Польщі було незрозуміло, якою ж мала бути ця «вдячність»? Адже і український президент, і українські урядовці, парламентарі та й суспільство постійно виражало свою вдячність за польську підтримку і транслювало це інформаційно теж для країн Заходу. Симпатія до поляків та польської держави в Україні помітно зросла, на що вказували соціологічні опитування. Верховна Рада ухвалила спеціальний закон «Про встановлення додаткових правових та соціальних гарантій для громадян Польщі, які перебувають на території України». Варто підкреслити, що для громадян жодної іншої держави такого закону не приймалось.
Також Україна надала дозвіл польським фахівцям на пошукові роботи, вбитих УПА поляків в 1945 році, в колишньому селі Пужники на Поділлі (з 2017 року діяла заборона на такі роботи, як відповідь на знищення місць пам’яті українців на території Польщі. Щоправда, ще у 2019 році було надано один з дозволів, після домовленостей між обома президентами). Польща досить довго вимагала зняти заборону на пошукові роботи, хоч і не виконала своєї обіцянки повністю відновити могильну таблицю з прізвищами українських вояків на могилі на горі Монастир, яку вандали розбили ще у 2015 році, а потім знищили повністю у 2020 році. У жовтні 2020 року, перед візитом польського президента до України, таблицю було відновлено, але без прізвищ та напису «Полягли за вільну Україну». Тоді польська сторона заявляла, що прізвища можуть повернути на могильну плиту, але тільки після проведення ексгумаційних робіт, які мали б встановити факт похованих вояків УПА. Заява так і залишилась заявою. Натомість популістична теза про «невдячність України» почала доволі стрімко поширюватись у Польщі. Зрозумілим було те, чому цю тезу розкручувала крайньоправа політична сила Конфедерація, яка поширювала часто проросійські наративи про Україну. Але те, що тоді, ще чинний уряд Права і справедливості, теж підхопив цю тезу, спочатку сильно здивував українську сторону.
Ембарго на сільськогосподарську продукцію та блокада кордону
Далі криза у відносинах посилилась впровадженням польського ембарго на українську сільськогосподарську продукцію. З блокуванням росіянами українських портів, перед Україною постала проблема з експортом зернової продукції. Тоді Європейський Союз підтримав Київ і українські експортери розпочали транзит своїх зернових через країни ЄС, відправляючи їх до Африки. Також для української продукції впровадили безмитну торгівлю та скасували лімітовані дозволи на перевезення для українських транспортних компаній. Всі ці преференції для України викликали обурення в польських фермерів та перевізників. Польща впровадила ембарго на українське зерно, висунувши Україні звинувачення у тому, що українські підприємці не здійснюють транзит через Польщу, а фактично нелегально продають свій товар у Польщі. До цього ще й звинувачували українську сторону у постачанні до Польщі так званого технічного зерна (неякісного), що значно здешевлювало вартість на ринку вітчизняної продукції і приносило «шкоду польським споживачам». Хоч ці твердження не підкріплювались фактами, але вони почали масово ширитись у медіа. За ними слідували твердження, «що українська продукція (сільгосппродукція) залила польський ринок».
На фоні економічних суперечностей почали з’являтись заяви політиків, в яких часто теж були лиш голослівні звинувачення без подачі фактів та контексту. Українська владна верхівка і собі додала: на конференції ООН у США Володимир Зеленський досить недипломатично натякнув на те, що Польща підіграє Росії. Фактично звинувачуючи Польщу у підіграванні Росії, звісно ж, український президент збурив не лише польський політикум, але й польське суспільство. Польський прем’єр у відповідь заявив, що польська військова допомога Україні призупиняється, бо Польща вже віддала багато, а тепер і сама потребує посилити свою армію.
Варто підкреслити, що 2023 рік у Польщі був роком виборів до парламенту, після яких уряд ПіС був замінений коаліцією опозиційних партій, які сформували парламентську більшість. Україна, як це вже було не раз в наших двосторонніх відносинах (варто пригадати, як свого часу Польща реагувала на програш Порошенка і перемогу Зеленського, очікуючи «вирішення історичної суперечки з Україною»), сподівалась, що зміна влади у Польщі залагодить кризу у відносинах. Це відбувалось вже тоді, коли у Польщі проходили страйки польських перевізників і блокування кордону для в’їзду на польську територію українських вантажівок.
Однак, проблеми так і не вирішились. За страйком перевізників розпочався страйк фермерів і подальше блокування польсько-українського кордону. Українська економіка втрачала великі надходження через блокаду кордону. На жаль, але блокування кордону негативно позначилось і на постачанні Україні волонтерської допомоги для військових, затримуючи його. Польська влада фактично виправдовувала злочинне нищення українського майна – незаконне висипання зернових з вагонів та вантажівок.
Проблему з блокуванням кордону розв’язали лиш у березні цього року. Якщо подивитись на статистику польського експорту до України, то з неї чітко можна побачити, як впав цей експорт під час страйку фермерів та блокування кордону. Фактично від блокади втратили не лише українці, перебуваючи під постійними обстрілами росіян, але й польські підприємці, продукція яких дійсно таки залила український ринок. Найбільш вражаюче у цій всій історії з блокадою кордону через популярність у Польщі тези про «українські товари залили польський ринок», що факти абсолютно заперечували цю тезу. Але голосів, які б саме фактами змогли її знівелювати, було вкрай мало. А більшість політиків, утім і урядуща коаліція, абсолютно безапеляційно цю тезу підтримували.
Хоч Польща серед країн Європейського Союзу не пасла задніх у підтримці України, але 2023 рік теж повпливав і на зволікання зі сторони Польщі у підписанні так званої безпекової угоди з Україною. Зрештою, нова урядуща коаліція, яка отримала владу у кінці минулого року теж не спішила з її підписанням. Узгодження тривали аж до цьогорічного саміту НАТО у Варшаві, де таки угоду було підписано.
(Не)заборонена ексгумація та інші історичні питання
У 2022 році липень, як місяць, коли у Польщі вшановують польських жертв волинських подій часів Другої світової війни (у Польщі офіційно визнано ці події «геноцидом польського народу, вчиненого українськими націоналістами») був доволі стонованим у заявах під час вшанувань, враховуючи тодішні відносини з Україною та перший рік повномасштабної війни. Жертв вшановували, але не було гучних політичних звинувачень у бік України. Та вже у 2023 році ситуація кардинально змінилась. Власне як «вдячність» з боку України, у Польщі багато хто очікував, що Україна безапеляційно має прийняти польський наратив історичних взаємовідносин, відмовитись від вшанувань УПА та ОУН та офіційно їх засудити. А також повністю зняти будь-які перешкоди у наданні дозволів на пошукові роботи польським організаціям, які займаються встановленням місць загибелі поляків на території України. Схоже, що такі очікування у Польщі абсолютно були відірвані від українських реалій та розуміння чим є партнерські відносини.
Історична тематика – одна з найбільш вразливих сторін польсько-українських стосунків. Минуле вже давно перестало бути темою для фахівців і стало інструментом у руках політиків. Цей рік, від початку повномасштабної війни, став найбільш плідним на різного роду заяви про Україну польських політиків на історичну тематику. І ці заяви та політичні кроки (наприклад, остання постанова польського Сейму про 81-ту річницю вшанування польських жертв волинських подій) далекі від діалогу з Україною. Вони абсолютно у руслі диктату та монологу, за яким польська сторона очікує, що Україна має безапеляційно прийняти польську версію історичних подій, які стосуються обох народів. А ще вони містять маніпулятивні тези, наприклад постійне повторення польською стороною твердження, що Україна запровадила офіційну заборону проводити ексгумації останків жертв волинських подій. Насправді нема жодної офіційної заборони на ексгумації. Є питання щодо видачі дозволів на пошукові роботи, за якими може йти ексгумація, якщо людські останки будуть знайдені. Питання ексгумацій регулюється окремою процедурою в Україні, тому не варто їх підміняти поняттям «пошукові роботи». Польська сторона ж часто саме так і робить, маніпулюючи цим і говорячи, що в Україні існує «заборона на ексгумації». Якщо буде дотримана процедура подання запиту на проведення ексгумаційних робіт та перепоховання, то такий запит має бути задоволений.
Восени минулого року, тодішній польський міністр канцелярії прем’єра Міхал Дворчик, заявляв, що польські фахівці разом з українськими колегами у колишніх Пужниках Тернопільської області знайшли масове поховання з 1945 року. Чинний тоді міністр культури Пьотр Глінський поінформував, що польська сторона звернулась до відповідних українських органів за дозволом на проведення ексгумацій знайдених останків. Офіційно проведення пошукових та ексгумаційних робіт на території України мають відбуватись у співпраці з українським підприємством, яке має дозвіл на такі роботи. Після пошукових робіт, саме українське підприємство подає клопотання про дозвіл на ексгумацію знайдених останків. Відомо, що польська сторона (фонд «Свобода і демократія») співпрацювала з таким підприємством з Волині. І запит від українського підприємства про ексгумацію до Державної міжвідомчої комісії був поданий. Але чи було офіційне звернення польських урядовців до українських колег, а якщо було, то, чи воно десь «застрягло/загубилось» в українських кабінетах, публічно невідомо. Відомо, що немає жодної офіційної відмови.
Сама процедура отримання дозволу на проведення ексгумацій досить бюрократична. І жодні публічні заяви, особливо ті, які викликають сильні емоції і далеко не позитивного характеру, не розв’яжуть проблему. Її мають вирішити лиш системні міжурядові зустрічі та виконання зобов’язань, які кожна зі сторін бере/взяла на себе. У червні 2022 року український міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко і його тодішній колега міністр культури та національної спадщини Республіки Польща Пьотр Глінський підписали спільний Меморандум про співпрацю у сфері національної пам’яті, в якому зазначається, що його виконання має розпочатись після тримісячного періоду після скасування воєнного стану по всій Україні. У меморандумі йдеться про «співробітництво держав в розшуку, ексгумації, похованні, відзначенні, легалізації, реконструкції та правової охорони місць вшанування та поховань. Для цього планується створення українсько-польської робочої групи, яка виконуватиме спільні домовленості». Варто нагадати, що воєнний стан в Україні триває, оскільки війна проти Росії не завершилась. Щобільше, особи, які безпосередньо заангажовані у ці питання, є зараз у ЗСУ.
Помилково в Україні очікували, що урядуща коаліція буде менш активна в історичних суперечках з Україною, але ця помилка береться із нерозуміння чим є тема «Волині» у Польщі і загалом історична тематика. І в суспільстві, і в політикумі утворився консенсус щодо спільного бачення волинських подій часів Другої світової війни, тому в Києві варто бути готовими, що зміна влади у Польщі не допроваджує до зміни волинського дискурсу. Він може бути більш голосним, а може бути менш голосним, але він нікуди не зникне. Вибори у Польщі дійсно можуть підсилювати історичний дискурс, адже він, як бачимо з опитувань, частину електорату таки цікавить. У 2025 році у Польщі відбудуться президентські вибори, тож слід очікувати на збільшення політичних виступів, в яких буде звучати тема історії в руслі польсько-українських відносин. Націоналістичний історичний дискурс у Польщі загострюється під кожні вибори, зрештою, праві та крайньоправі політичні сили надзвичайно активно використовують історичні теми у своїх політичних виступах. Але й бачимо, що ліберальні сили не бажають від них відставати, борючись за симпатії електорату, якому тема історії не є байдужою. Тож, виступи у стилі «захистимо свою правду» чи «Польща встає з колін і не дозволить себе принижувати» стають все більш популярними серед різних політичних сил. Останні події якраз на це вказують. На невдалі та абсолютно недипломатичні слова українського міністра закордонних справ Дмитра Кулеби про «українські території», польські політики відповідають часто агресивно та ультимативно.
Український міністр, на заході в Ольштині, відповідаючи на питання: «Коли Польща зможе здійснити ексгумацію жертв волинського злочину?», – почав говорити про операцію «Вісла» і те, що: «…внаслідок цієї операції українці примусово були виселені з українських територій». Саме окреслення південно-східних регіонів Польщі як «українських територій» викликало велике обурення серед польського політикуму, як опозиції, так і урядущої коаліції. Польські політики та урядовці зробили кілька гострих заяв та коментарів у бік України, попри спробу українського МЗС злагодити та виправити слова свого очільника. Спіраль звинувачень та емоційно-агресивних випадів накручується і це не сприяє розв’язанню реальних проблем, які стоять перед Польщею та Україною.
Якщо Польща і Україна хочуть справді будувати партнерські відносини, в яких диктати чи ультиматуми відійдуть на маргінес, то кожна зі сторін зможе почути одна одну. Партнерські відносини будуються на виконанні взятих обіцянок та повазі, а поки ми бачимо, що образи і комплекси (з обох сторін, хоч таки частіше вони артикулюються польською стороною) перманентно домінують у наших стосунках. Україна, стримуючи російські війська, боронить не лише себе, але і Польщу. Бо якщо впаде Україна, то і Польща постане перед такою ж загрозою. Без міцної партнерської співпраці між Польщею та Україною, Росія матиме більше шансів на своє панування у нашому регіоні. Сильні і самодостатні держави мають вміти, захищаючи власний інтерес, робити це так, аби не послаблювати свою безпеку. У цій патовій ситуації, яка складається, обидві сторони повинні знайти сміливість і зробити крок назад у своїх суперечках: Польща має усвідомити, що в історії з Україною вона допускалась до злочинних дій, і не боятись про це говорити вголос, так само як і Україна має прийняти факт, що в українські історії українці були не лише жертвами, але й злочинцями. Якщо таку сміливість дві країни зуміють проявити, то це значно послабить вплив спільного ворога Росії на наші двосторонні відносини.
Історія не має перешкоджати теперішньому і майбутньому. І найважливіше, коли тема історії потрапляє в політичний дискурс, то часто мова йде не про факти, а про популізм, маніпуляції та бажання сподобатись електоратові. Для цього варто продовжувати фахівцям займатись найбільш болючішими темами, бо політики більше підіймають градус ненависті, ніж сприяють вирішенню суперечок. Роблячи крок назад, варто пам’ятати, що не все в історичних дослідженнях вже зроблене фахівцями. Щоправда, через війну Росії проти України, багато українських істориків не можуть займатись своєю роботою, адже виконують свій обов’язок у лавах ЗСУ. Тож, як бачимо, війна таки є перешкодою для вирішення історичних суперечок і було б добре, якби у Польщі теж було це розуміння.
Ольга Попович
