Черговий акт вандалізму щодо українського місця пам’яті в урочищі Білосток поблизу села Ліски знову привернув увагу до історії цього місця. Меморіал на братській могилі українських повстанців, який неодноразово було спаплюжено, є лише одним зі свідчень значно довшої історії урочища. До війни Білосток був відомим греко-католицьким місцем паломництва, а Ліски – великим українським селом, долю якого визначили Друга світова війна, польсько-український конфлікт і депортації українців.
Що це за місце, чому тут поховані вояки УПА та як склалася доля села – розповідаємо в матеріалі.
Посольство України в Польщі повідомило про черговий акт вандалізму щодо українського місця пам’яті в урочищі Білосток поблизу села Ліски на Люблінщині. Дипломати закликали польську владу встановити винних, притягнути їх до відповідальності та відновити пошкоджений меморіал.
Це вже не перший випадок наруги над цим місцем поховання воїнів УПА. Меморіал був пошкоджений також близько 2014 року, а у 2025 році невідомі залишили на ньому антиукраїнські написи.
Що відомо про урочище Білосток і село Ліски
Греко-католицький центр Холмщини
Ліски, неподалік яких розташована братська могила воїнів УПА, польський історик Маріуш Сава називає символом трагізму українського села та страждання українського народу. На його думку, це село, яке зберігало українську національну свідомість, плекало власні традиції, було пов’язане з греко-католицькою церквою, але водночас пережило насильство й терор 1940-х років, є прикладом того, що він називає «Ukraina dolorosa» – «стражденною Україною».
За описом історика, задовго до того, як урочище Білосток стало місцем поховання вояків УПА, воно було одним із найважливіших греко-католицьких місць паломництва на Холмщині. Біля джерела, де, за переказами, колись з’явилася Богородиця, за ініціативою місцевого пароха Мирослава Ріпецького спорудили дві каплиці, одну з яких використовували для богослужінь під час великих відпустів. Комплекс оточували стації Хресної дороги, а на щорічне свято Матері Божої Стражденної сюди приходили прочани з навколишніх сіл. Відпусти були не лише релігійною подією – тут продавали ікони й хрестики, виступали лірники, працювали каруселі, приїздив цирк, а в самому селі навіть проводили реконструкції козацько-татарських боїв.
Греко-католицький священник Мирослав Ріпецький – колишній капелан Української галицької армії – відігравав особливу роль у житті Лісок. Він не лише відбудовував парафію, а й підтримував розвиток українського громадського життя: опікувався кооперативом, заснував бібліотеку й читальню, сприяв роботі театру. Дружина отця Євгенія заснувала товариство «Союз українок», яке стало осередком жіночої освіти й громадської діяльності. Тут проводили куховарські курси, курси для молодих матерів і заняття з рукоділля. Після операції «Вісла» священника разом із парафіянами виселили на північ Польщі. Попри депортацію, місцем останнього спочинку отця Мирослава Ріпецького став цвинтар у Лісках, де він похований поруч із дружиною.
На початку 1930-х років, за словами Маріуша Сави, до Лісок доходили відлуння пацифікації в Галичині та гучних судових процесів над членами Організації українських націоналістів, однак тривалий час це не ставало джерелом гострих конфліктів у самому селі. Ситуація змінилася після 1936 року, коли місцевий учитель почав активно впроваджувати полонізацію школи. На тлі цього виник конфлікт, під час якого українці зрубали дуб, висаджений поляками на честь відновлення незалежності Польщі, а кількох учасників засудили до ув’язнення в Бріґідках і Березі Картузькій.
Водночас історик зазначає, що осередок Організації українських націоналістів у Лісках існував ще з початку 1930-х років. Через репресії польської влади частина його членів емігрувала до США, а серед тих, хто залишився, дехто під час Другої світової війни спочатку вступив до Української допоміжної поліції під німецьким командуванням, а згодом – до лав УПА. Сава також пише, що непростими були взаємини між місцевими українцями та комуністами, через що в другій половині 1930-х років між ними неодноразово виникали сутички.
За даними Володимира Кубійовича, напередодні Другої світової війни в Лісках проживало близько 1000 осіб. Із них 870 становили українці, 30 – поляки, 25 – євреї, а ще 75 – так звані латинники. Так Кубійович називає українців, які належали до Римо-католицької церкви, але зберігали українську національну ідентичність.
Ліски між двома тоталітарними режимами. Ескалація насильства
Друга світова війна принесла Ліскам нові випробування. Після приходу радянської влади розпочалися реквізиції та перерозподіл майна. Згодом село зайняли німці. Як зазначає Сава, попри початкові сподівання частини українського населення, окупаційна влада швидко запровадила контингенти, реквізувала майно, проводила арешти, а частину місцевих жителів відправили до концтабору Майданек.
Навесні 1944 року Ліски опинилися в центрі польсько-українського протистояння. Під час акції Армії Крайової, спрямованої проти українського населення Грубешівського повіту, село зазнало нападу.
Історик із посиланням на дослідження Ігоря Галагіди пише, що тоді загинули щонайменше 62 людини, серед яких 16 жінок та 9 дітей. Близько двадцяти жертв становили православні втікачі з Холмщини, чиїх імен встановити не вдалося. Частину загиблих поховали біля місцевої церкви.
Чому біля Лісок поховані вояки УПА
У другій половині 1944 року частина молодих чоловіків із Лісок вступила до лав УПА, а в наступні роки околиці села неодноразово ставали місцем діяльності українського підпілля. Як пише Сава, саме поблизу Лісок або в лісах біля Угринова, ймовірно, було вбито Станіслава Басая («Рися») – одного з командирів польських сил, які у березні 1944 року брали участь у нападі на село. Після нападу на польські села Радків, Лахівці та Жеплин сюди відійшла сотня «Вовки».
У 1944–1945 роках Ліски були одним із постійних місць відпочинку повстанських підрозділів. Тут вони отримували харчі, зустрічалися з місцевими жителями, брали участь у релігійних святах, а в навколишньому лісі облаштовували землянки. Згодом саме тут поховали частину з них.
Як пише Сава, у цей період головним противником українського підпілля були радянські силові структури та їхні співробітники. Саме в протистоянні з радянськими військами 26 лютого 1946 року в лісі Чепич поблизу Лісок відбувся вирішальний бій. За описом історика, 58 бійців УПА із сотень «Вовки II», «Вовки III» та «Галайда II» потрапили в засідку підрозділу 64-ї дивізії внутрішніх військ МВС СРСР, який був приблизно утричі чисельнішим. Шестигодинний бій завершився загибеллю 41 повстанця.
Атмосферу тієї ночі передають спогади мешканки Лісок Анни Мартинюк, які цитує Сава. Вона згадувала, як батько одного із загиблих, Івася Думки, виніс із лісу тіло сина й, плачучи, ніс його до могили зі словами: «Сину мій, надіє моя!». Після того, як усіх загиблих партизанів поховали в братській могилі, люди оточили її, а отець Мирослав Ріпецький відслужив панахиду. «Вже світало, коли всі роз’їхалися».
Саме це поховання стало братською могилою, яка існує донині. За даними, які наводить історик з посиланням на дослідження Євгена Місила, більшість похованих були зовсім молодими людьми із селянських родин Холмщини, Волині та Східної Галичини. Серед них були хлібороби, слюсар, молочник і вчитель. Більшість народилася у першій половині 1920-х років, мала лише початкову освіту, хоча окремі здобули середню, а один із повстанців навчався у Львівській політехніці. За словами Сави, лише небагато хто мав військовий досвід до вступу в УПА. Переважна більшість вступила до лав українських повстанців у 1944 році.
Історик Маріуш Зайончковський, якого цитує Сава, називає поразку під Лісками одним із найтяжчих ударів по українському підпіллю на території південно-східної Польщі.
Кінець українських Лісок
Як зазначає Сава, до 1947 року через успішні облави радянських сил, яким сприяла агентура в лавах УПА, українське підпілля вже не могло забезпечити захист місцевого населення. Після депортації українців у межах операції «Вісла» в другій половині липня 1947 року повстанці спалили Ліски, щоб господарства виселених родин не дісталися польським переселенцям. Подібна доля спіткала сотні інших українських сіл.
Спогади Павла Синиці
У другому томі серії «Спогади» бібліотеки Об’єднання українців «Закерзоння» – «Кров українська, кров польська… Трагедія Холмщини та Підляшшя в роках 1938–1948 у спогадах» – опубліковані спогади уродженця села Ліски Павла Синиці. Вони показують історію села очима людини, яка пережила ці події.
Синиця згадує, що до 1936–1937 років українці й поляки в Лісках жили поруч без гострих конфліктів. Молодь разом ходила до церкви, читальні, на весілля та молодіжні забави. За його словами, ситуація почала змінюватися наприкінці 1930-х років, коли посилилася політика полонізації.
Особливе місце у спогадах займає Друга світова війна. Автор описує, як після польської влади до села прийшли спочатку радянські війська, а потім німці. Виснажені міжвоєнною дискримінацією та радянською окупацією, місцеві зустрічали німців із українськими прапорами та хлібом-сіллю, сподіваючись на зміни. Проте дуже швидко стало зрозуміло, що нова влада не принесе свободи. Реквізиції, примусові роботи, арешти та насильство остаточно зруйнували довоєнний порядок життя. Синиця пише, що саме війна й окупація озлобили людей і стали одним із чинників подальшого міжнаціонального насильства.
«Колоніяльна політика гітлеризму провокує міжнаціональні загострення, незгоди та вбивства. Виникають рухи опору і міжусобиць», – розповідає Синиця. Саме після цього він переходить до розповіді про ескалацію польсько-українського конфлікту на Холмщині та напад загонів АК на Ліски, під час якого загинули мирні жителі.
Через історії односельців автор показує, наскільки по-різному складалися людські долі. Серед мешканців Лісок були й ті, кого перед початком Другої світової війни мобілізували до польської армії. Одну з таких історій Синиця описує детально. Після приходу радянських військ Степан Лисейко потрапив до полону. Коли групу полонених польських офіцерів розмістили у стодолі родини Синиці, радянський військовий сказав господині, що їм «уже нічого не треба», даючи зрозуміти, що всіх полонених мають убити. Серед них був і поранений Лисейко. За спогадами автора, його врятувало лише те, що маленький син Богдан «вчепився до нього і кричав: “Тато!”»
Синиця також згадує про мобілізацію до УПА в серпні 1944 року. Із Лісок зголосилися вісім юнаків, однак після відбору залишили лише трьох, серед яких був і сам автор. Після понад тижня підготовки вони нічними переходами дісталися бродівських лісів. Біля села Спас група потрапила під артилерійський обстріл, після чого почала повертатися на Холмщину. До Лісок, згадує Синиця, вони повернулися лише на Покрову. Згодом, після зради курінного «Юрченка», багатьох мобілізованих відпустили. Синиця також пише, що діяльність підпілля ускладнювали агентура й зради, через які радянські спецслужби виходили на криївки та підпільників.
Однією з найзворушливіших історій у спогадах є доля Марії Лисейко-Козак. Під час нападу на Ліски вона втратила чоловіка й маленьку доньку, а після операції «Вісла» була депортована на захід Польщі. Попри це, усе життя прагнула повернутися до рідного села. Уже після падіння комуністичного режиму вона оселилася в Лісках і власним коштом профінансувала спорудження пам’ятника мирним жителям, убитим у березні 1944 року. Роботи завершили лише за тиждень до її смерті.
Як з’явився сучасний пам’ятник
Після війни греко-католицьке місце паломництва Білосток поступово занепало. За словами Маріуша Сави, від колишнього комплексу сьогодні залишилися лише криниця та фрагменти фігури Богородиці. Найпомітнішою пам’яткою урочища стала братська могила повстанців, які загинули в бою під Лісками.
Спочатку на могилі стояв дерев’яний хрест. На початку 1990-х років ветерани визвольного руху з України встановили тут новий пам’ятник із металу та каменю. На меморіальній таблиці були викарбувані імена, прізвища та псевдоніми загиблих.
Згодом земельна ділянка, на якій розташована могила, перейшла у приватну власність. На місці попереднього меморіалу встановили кам’яний валун, використавши частину металевих елементів старого пам’ятника. Сава звертає увагу й на історичні неточності самого меморіалу: за результатами досліджень Євгена Місила, на ньому помилково вшановано кількох повстанців, які загинули за інших обставин і поховані в інших місцях, тоді як окремі учасники бою під Лісками взагалі не згадані. На думку історика, майбутнє впорядкування або ексгумації могли уточнити список похованих, щоб напис на меморіалі повністю відповідав історичним фактам.
Близько 2014 року місце пам’яті стало об’єктом масштабного акту вандалізму: невідомі спершу зафарбували текст, а після очищення пам’ятника збили зубилом псевдоніми загиблих і слова про те, що вони «полягли за волю України», а також нанесли червоною фарбою дати, пов’язані з Волинською трагедією.
Наруга над меморіалом в урочищі Білосток не була поодиноким випадком. Вона стала частиною хвилі актів вандалізму щодо українських місць пам’яті в Польщі, яка розгорнулася після 2014 року й супроводжувалася антиукраїнською пропагандою, підтримуваною Росією. Попри часткове відновлення, меморіал так і не вдалося повністю повернути до попереднього вигляду. У 2025 році його знову сплюндрували, а тепер пам’ятник став об’єктом вандалізму вже втретє.
О.К.
Матеріал підготовлено за статтею польського історика Маріуша Сави Historia. Rozryta mohyła та спогадами Павла Синиці «Про село, якого нема», що увійшли до збірки «Кров українська, кров польська… Трагедія Холмщини та Підляшшя в роках 1938–1948 у спогадах» (упорядник – Мирослав Іваник).
