З обранням Кароля Навроцького президентом Польщі можна було передбачити, що на польсько-українські відносини чекають непрості часи. Адже у своїй передвиборчій кампанії він досить часто звертався до теми України чи українців у Польщі, використовуючи антиукраїнські наративи. Вже як глава держави Навроцький реалізовує те, що він називає «твердою» політикою щодо України – тобто, якщо Київ хоче отримати допомогу, повинен мати, що дати в замін. Як політика президента Польщі щодо України проявляється у його небажанні відвідати Київ – у колонці Ольги Попович.
Текст написано для тижневика «Наше слово» і публікується з дозволу правовласника з незначними змінами.
Хоч стосунки між Польщею та Україною почали погіршуватись ще у 2023 році, та на рівні президентів до середини 2025 року вони були цілком робочі. Проте зараз, видається, добросусідський діалог і вибудовування партнерства з українським колегою Кароля Навроцького не цікавлять. Натомість у його канцелярії формується політика, ключовим елементом якої стає «твердий курс щодо України» під гаслом «захищаємо свій інтерес». І тут не дивує те, що польський президент дбає про польський інтерес; питання в тому, чи справді президент Навроцький та його команда усвідомлюють, що в інтересах Польщі – добросусідські відносини з Україною, а не політика жорсткого тиску. Адже «твердий курс» щодо країни, яка бореться за своє виживання й водночас захищає Європу, зокрема й Польщу, послаблюючи імперські можливості Росії, може зашкодити польським інтересам значно більше, ніж їх зміцнити. На жаль, такого розуміння в самого польського президента та його найближчого оточення поки не бачимо.
Після інавгурації Кароля Навроцького та формування президентської канцелярії у медіа з’явилися перші повідомлення про можливі закордонні візити нового глави держави. Згодом про такі плани заговорили й у самій канцелярії.
Цілком логічно, що першим таким візитом стала поїздка Навроцького до Вашингтона. У польського президента дуже добрі відносини з господарем Білого дому, а під час передвиборчої кампанії Дональд Трамп абсолютно не приховував, що симпатизує Навроцькому, а не його конкурентові Тшасковському. Своїм першим закордонним візитом польський президент чітко демонстрував, що для нього США залишаються найбільшим партнером та союзником.
Та цей візит також чітко показав, що жодної партнерської співпраці між чинним польським урядом і новим президентом не буде. Адже перша поїздка до США новообраного президента у вересні, а згодом і друга вже на засідання Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку відбувались на тлі його конфлікту з міністром закордонних справ Радославом Сікорським.
Наступні візити до Франції, а також до Італії та Ватикану мали не лише практичний вимір, але й символічний.
Станом на початок грудня поточного року Кароль Навроцький здійснив вже з десяток візитів. Якщо подивитись на карту країн, які мають безпосередній кордон з Польщею, то польський президент відвідав усі сусідні країни у складі ЄС, а це Німеччина, Словаччина, Литва та Чехія.
Зрозуміло, що зараз не може йтися про візити до Білорусі чи Росії, які також мають безпосередній кордон із Польщею. Постановою Сейму від 14 грудня 2022 року Росію визнано державою, що підтримує тероризм і використовує терористичні методи. Щодо Білорусі – постановою Сейму та Сенату з 2025 року президентські вибори там не визнаються вільними та демократичними.
Однак факт, що не передбачається візиту до країни, з якою Польща має 535 км спільного кордону і яка вже одинадцятий рік веде оборонну війну проти Росії, виглядає щонайменше дивно.
Якщо зважати на заяви Кароля Навроцького про пріоритет безпеки Польщі та на те, що президент є верховним головнокомандувачем Збройних сил, то небажання відвідати державу, що воює, і на власні очі оцінити наслідки російської агресії, видається ще менш зрозумілим.
Політика – це постійна боротьба за виборця та зміцнення власних позицій. Хоча глава держави мав би максимально демонструвати аполітичність і бути президентом «усіх поляків», на практиці це, на жаль, не так. Президент міг би стати тією фігурою у владі, яка намагається зблизити «дві Польщі» і об’єднати їх принаймні у питаннях національної безпеки та постійної зовнішньої загрози з боку Росії. Тим паче, що під час передвиборчої кампанії Кароль Навроцький обіцяв бути президентом усієї Польщі. Однак від самого початку каденції, включно з інавгураційною промовою, він досить виразно демонструє свої ідеологічні симпатії.
Польща вже кільканадцять років залишається виразно поділеною, і цей розкол лише загострюється. Боротьба за посаду президента традиційно відбувається між двома найбільшими політичними силами, але цього року до неї додалися й радикальні середовища. Саме голоси виборців, які в першому турі підтримали радикальних кандидатів, забезпечили Навроцькому перемогу в другому турі. Тепер, уже на посаді президента, Кароль Навроцький чітко демонструє свою ідеологічну близькість до цих сил.
Саме вони – радикальні сили, такі як «Нова Надія» Славоміра Менцена та «Конфедерація Корони Польської» Гжегожа Брауна – є найбільш антиукраїнськими, а часто їхні представники безпосередньо поширюють російські наративи. Саме радикали закликають до «твердої політики з Україною» і навіть виступають проти допомоги Україні. Схоже, Кароль Навроцький прислуховується до їхніх голосів, але, на жаль, не чує тих, хто говорить, що добросусідські відносини з Україною та допомога Україні – це теж національний інтерес Польщі.
Після інавгурації Кароля Навроцького українська дипломатія активно працювала над тим, щоб канцелярія нового президента прийняла запрошення відвідати Київ. Візит мав би підтвердити незмінність добросусідського союзу між обома країнами. Кулуарні та відкриті переговори українських дипломатів і урядовців із оточення президента були досить інтенсивними, і, як свідчать заяви української сторони, були вже навіть сигнали про досягнуту домовленість щодо візиту. Українська сторона вирішила озвучити ці сигнали через медіа. Після чого Кароль Навроцький та його оточення розпочали власну медійну кампанію під гаслом: «якщо Зеленський хоче зустрітися з Навроцьким, нехай приїздить до Варшави».
Тож польський президент наразі не розглядає можливості приїхати в Україну. Таке рішення Навроцького найбільше підтримують уже згадані радикали, а також політики «Права і Справедливості» – партії, яка підтримала його на виборах. Публіцисти та коментатори, близькі до цієї політичної сили, також підтримали медійну кампанію, аргументуючи, що зараз немає сенсу для президента відвідувати Україну. Основні причини – «невирішені історичні питання», «невдячність України» та образа на Зеленського, який під час президентської кампанії зустрічався з політичним опонентом Тшасковським 15 січня 2025 року і вручив йому відзнаку «Варшава – місто рятівник»).
Кароль Навроцький під час своєї виборчої кампанії та у перші місяці президентства дуже багато говорив про історію. Саме історія польсько-українських відносин у період II Світової війни є тим наріжним каменем, який радикально розділяє дві країни. Попри те, що польська сторона роками говорить про злочини «українських націоналістів на Волині», до сьогодні вона так і не змогла провести ретельних досліджень тих подій. У польській історіографії без ґрунтовних пошуків та досліджень визначили кількість польських жертв, і ці цифри з роками лиш зростають. І це при тому, комплексних досліджень не проводиться, а співпраця з українськими колегами майже припинилась. Історична тема фактично перестала бути темою нових історичних опрацювань, а стала топовою темою політики.
Останні заяви президента Навроцького, представників його канцелярії та виконувача обов’язків голови польського Інституту національної пам’яті закріплюють кількість жертв на рівні понад 130 тисяч. З одного боку, президент підкреслює, що важливі не стільки цифри, скільки сам факт «нелюдського злочину» та пам’ять про вбитих. З іншого боку, ці цифри постійно намагаються роздути, і щоразу вони безпідставно зростають. Психологічно збільшення кількості жертв впливає на суспільство, адже демонструє масштаб трагедії. Чим більше зазначено жертв, тим легше виправдовувати «тверду політику» та ультиматуми. Саме це ми і спостерігаємо у підході канцелярії президента Навроцького до України.
Медійна кампанія канцелярії президента Польщі щодо його відмови від поїздки в Україну спрямована на підсилення образу глави держави як сильного лідера, який таким чином відстоює національні інтереси. Зрештою, Володимир Зеленський як український президент від початку повномасштабної війни також виступає у подібному образі. Схоже, Каролю Навроцькому важко сприйняти факт популярності та впливовості українського колеги на міжнародній арені, адже сам він не позбавлений таких амбіцій. Це припущення підтверджують численні висловлювання Навроцького про нібито невдячність Зеленського Польщі. Через свою «тверду» політику Кароль Навроцький прагне показати, що тепер Польща не буде беззастережно допомагати Україні, а символіка добросусідства вже не має першорядного значення. Відмова від відвідування Києва має стати сигналом для українського президента: щоб отримати підтримку Польщі, Зеленському тепер доведеться не лише просити, але й пропонувати щось натомість.
Те, що хоче польський президент (тут також і питання сільського господарства та європейських ринків), Зеленський дати не може, отже, канцелярія Навроцького і не бачить сенсу у його візиті до Києва. Бо такий візит має бути тріумфом, а не символізмом. До цього ще й додається той факт, що Володимир Зеленський має набагато кращі відносини з Дональдом Туском і його кабінетом, ніж з Каролем Навроцьким. Туск – політичний та ідеологічний супротивник Навроцького, тож ці польські внутрішні протистояння також мають вплив і на зовнішню політику.
Щоправда, запрошення Зеленського до Варшави, якщо той хоче зустрічі з Каролем Навроцьким, якраз варто розглядати у символічному ключі. Бо такий візит мав би свідчити, що тепер президентський палац з Варшави, а не Київ, диктує свої умови. «Реальна політика» чи «тверда політика», яку реалізовує Кароль Навроцький, найкраще має проявитись у відносинах з тими, кого вважають слабшим та залежним, а саме так польський президент дивиться на Київ.
Ольга Попович