На початку травня у польському видавництві Libra вийшла книга польської волонтерки і науковиці Ольги Соляж «Дике поле. Воєнна історія» / «Dzikie pole. Wojenna opowieść». Це репортаж про перший рік повномасштабного російського вторгнення, який авторка провела разом зі 128-ю окремою бригадою територіальної оборони «Дике поле». У суботу та неділю, 17-18 травня, у Польщі відбудуться перші презентації книги – на міжнародному книжковому ярмарку у Варшаві та у Народному домі у Перемишлі відповідно. З цієї нагоди «Наш вибір» поспілкувався з Ольгою Соляж про те, як виникла ідея книжки, як тривала робота над нею та що найбільше зацікавило авторку в процесі написання.
Як би ви описали жанр своєї книги?
Найвлучніше це, мабуть, можна назвати репортажем, заснованим на залученому спостереженні. Оскільки я антропологиня, то природно, що, опинившись у певному середовищі, у конкретних обставинах чи місці, я завжди розглядаю реальність у кількох вимірах. Для мене це завжди культурна, культурно-історична та мовна реальність. І простір війни, простір бойових дій – це також простір із власною історією. Він не починається з 2022 року, а має глибше коріння, довшу передісторію.
Залучене спостереження означає, що ви безпосередньо брали участь в подіях, які описуєте. Де саме і з ким ви були?
Я опинилася на південному фронті – на стику трьох областей: Донецької, Дніпропетровської та Запорізької. Там почала допомагати 128-й окремій бригаді територіальної оборони «Дике поле», зокрема для 231-го окремого батальйону ТрО. Деяких солдатів я знала ще з 2014 року.
Хоча формально я приїжджала як волонтерка, моя роль цим не обмежувалась. Я була не просто спостерігачкою, а й учасницею подій. Хлопці не сприймали мене як чужу – я була своєю, навіть попри те, що приходила і йшла.
Саме завдяки такому ставленню я могла бути присутньою в багатьох ситуаціях – у повсякденному житті роти з усіма його відтінками: від трагічних моментів втрат, коли гинули побратими, до радісних подій – коли вдавалося відбити позицію, коли хтось одружувався або дізнавався про народження дитини.
Найкраще я знала роту вогневої підтримки, до якої була прикріплена. Саме з нею була найбільш тісно пов’язана.
То про що зрештою ваш репортаж?
Моя книга – про перебування. Про перебування серед солдатів. Це також спостереження за тим, якими є батальйони територіальної оборони, які, на мою думку, на початку 2022 року були найменш забезпеченими, найменш «розпещеними». Їм часто доводилося самостійно, завдяки власній мотивації та креативності, знаходити необхідне обладнання, зокрема й озброєння.
Для мене Війська територіальної оборони – це справжнє явище. Насправді ця книга – коротка історія ТрО. Можна було б написати про будь-який інший підрозділ, адже всі вони діяли на основі внутрішнього поклику. Хлопці стояли в довжелезних чергах до військкоматів 24, 25, 26 лютого і пізніше – тільки щоб потрапити до війська й боротися за свій дім.
Ця книга – про перший рік повномасштабної війни, про створення й поступове розширення коридору, який росіяни намагалися прокласти до Криму. І про те, як конкретний підрозділ зупиняв ворога, тримав передову, обороняв позиції. Про все, що можна назвати «фронтовою кухнею».
Що вас найбільше зацікавило як антрополога?
Я була повʼязана з підрозділом територіальної оборони, який був з Дніпра та з Дніпропетровської області. Мене вразило, що у хлопців не було зайвого пафосу – жодних гучних фраз про патріотизм чи високі ідеали. Вони просто керувалися якоюсь цілком природною потребою виконати свій чоловічий обовʼязок – піклуватися та боротися за свою сім’ю, захищати свій дім. І це були найбазовіші, фундаментальні мотиви для боротьби.
Я не торкаюся суто військових питань, бо вважаю, що для цього є багато фахових експертів, які проаналізують війну з різних поглядів. Мене ж передусім цікавили люди. На мою думку, підрозділи територіальної оборони складалися з особливих людей – про кожного з них можна було б написати окрему книгу.
Наприклад, випадково з’ясовується, що хтось із бійців до війни мав найбільший більярдний клуб у великому місті й виховав кількох європейських медалістів. Інший виявляється винятковим фахівцем із рідкісних типів двигунів. А людина, з якою ти п’єш ранкову каву, з дитинства захоплюється вишивкою хрестиком. Солдат, який просто вишиває. І таких історій – десятки. Я навела лише кілька прикладів
Насправді, коли починаєш спілкуватися з цими хлопцями, відкриваєш для себе їхню багату передісторію. Це не просто солдати у пікселі, яких ми бачимо тут і зараз. Кожен із них – це цілий мікрокосмос.
Я написала цю книгу передусім, щоб показати, що на цю війну пішли найкращі – справжні діаманти. Але водночас я хотіла віддати шану хлопцям, з якими дружила, але які загинули, щоб їхні імена не були забуті.
Крім цього, для мене дуже важливим було те, що все це відбувалося у степу. Степ мене приваблював і магнетизував. Для мене степ – це символ свободи і простору. Я вважаю, що українці, як люди, які живуть на цій землі, мають у своїх генах цей особливий вільний дух степу. І я тільки почала його відкривати для себе.
Я бачила там цілі фрагменти справжнього, неораного степу, спостерігала за рослинністю, різними комахами, які там живуть. Слідкувала за зміною пір року і помічала нові запахи і кольори. Там інший кут падіння сонячних променів, тому здається, що кольорова гама зовсім відмінна від тієї, до якої я звикла у Польщі.
Для мене степ схожий на палімпсест – з накладеними на нього скіфськими курганами, половецькими бабами. А потім на цих курганах ховали козаків.
А ще ці степові річки – такі, як кровотік степу, що зрештою впадають у Дніпро. Мене захоплює, що степ дуже різноманітний, хвилястий, що існує величезна кількість ярів та балок, водотоків та ставків.
Отож, ця війна має для мене ще один вимір. Я спостерігала, як москалі захоплювали степ шматок за шматком, і переживала за цю землю, за її природу. Пам’ятаю галявини квітучих ірисів – тепер вони опинилися під контролем росіян, і я розуміла, що ці квіти можуть просто зникнути назавжди.
Ви згадували про те, що теж враховуєте історію регіону, який описуєте. На що, в історичному контексті, ви звернули увагу?
Те, що для мене важливо – і що я певною мірою намагаюся показати у книзі – це дух Махна, махновщини та єдиної у світі анархістської держави, яка проіснувала три роки. Цей дух постійно витає над воєнними подіями, над самими хлопцями. Те, що навіть у нашому батальйоні був прапор Махна, свідчить про глибокі зв’язки з минулим, про елементи ідентичності, які не завжди помітні зовнішньому спостерігачу. Журналісти чи просто люди, які приїжджають до України, часто бачать лише війну – без її передісторії, без розуміння складного й багатошарового минулого цих земель. Здається, ніби щось раптово вибухнуло на «нічийній» землі, яка не має коріння. Але насправді тут завжди жив дух свободи – спершу козацький, а згодом і махновський. Для мене хлопці, солдати – це прямі спадкоємці тих, хто боровся за цю свободу. Вони несуть у собі той самий нескорений дух.
Тож книга – це такий опис буття, змін пір року, а також спостереження за воєнними діями, в яких я брала участь: як хлопці йшли в штурм, як я десь сиділа з ними в окопах.
У підсумку вийшов, з одного боку, фактичний запис того, що насправді сталося з цією конкретною бригадою. Думаю, що з часом він може стати важливим і цікавим джерелом для реконструкції окремих аспектів цієї війни – того, якою вона була зсередини, на невеликій, крихітній ділянці фронту. А з іншого боку, я намагалася показати ширший контекст цього світу. Недаремно розділи книги мають назви, пов’язані з природою: «Земля», «Трава», «Пшеничка», «Суховій», «Перекотиполе», «Багнюка». Таким чином я хотіла передати, що земля – як у буквальному, так і в образному сенсі – є основою всього, що там відбувається.
Назва книжки – «Дике поле» відсилає до історичного поняття чорноморських степів чи до назви батальйону, з яким ви співпрацюєте?
І до одного, і до другого. З одного боку, для мене цей степ увесь час був Диким Полем. Також сама бригада взяла собі назву «Дике Поле» ніби відчувала, що це те, що тече в їхній крові. І справді, у це можна вкласти дуже багато сенсів. Я посилаюся і на назву бригади, і на місце, де це все відбувалося.
Коли у Вас виникла ідея написати цю книгу? Чи була якась конкретна подія, яка вас підштовхнула?
Я відчувала, що потрібно архівувати все, що відбувається. Цим я займалась від самого початку, хоча спершу навіть не думала про книгу. Знімала багато маленьких відео, планувала зробити короткий фільм про цю конкретну роту.
Однак у роті з’явився мій друг Андрій «Монах». Я знала його ще з 2014 року. На жаль, він загинув. Андрій був письменником і написав історичний роман «Сіль землі», який так і не був опублікований. Ми багато говорили про те, що історичний роман – найкраща форма освіти молоді. Він вважав, що в Україні бракує якісних історичних фільмів і книжок.
Монах підкреслював, що є речі, які треба документувати, адже саме так формується ідентичність. Саме тому комуністична влада прагнула стерти пам’ять – основу цієї ідентичності. І саме з цих розмов у мене з’явилась ідея почати писати.
Яким був процес написання книги? Вона про 2022 рік, але вийшла тільки зараз, весною 2025.
Книгу я писала досить довго, бо завжди було мільйон інших справ. Знайти час було непросто. Я рада, що зрештою просто закрилася з хлопцями на шість тижнів в окопах і щодня писала. Вранці вставала, варила собі каву, сідала в укритті в бліндажі й працювала – виходила лише за потреби, на кілька хвилин. Це дало змогу повністю зосередитися. Крім того, я могла одразу консультуватися з хлопцями щодо різних деталей, бо пам’ять з часом затирається.
Чи плануєте переклад на українську?
Так, дуже хотіла б. По-перше, щоб хлопці могли це прочитати українською, по-друге – їхні родини. По-третє, вважаю, що це, так би мовити, теж запис історії, певних фактів з історії України, тож було б добре, щоб до цього був доступ. Тому я точно шукатиму видавництво, яке хотіло б взяти, перекласти й видати мою книгу.
А чи буде продовження?
Так, це моя мрія. Але питання, чи я знайду на це час. «Дике поле» описує 2022 рік – там дія закінчується в новорічну ніч з 2022 на 2023. А 2023 рік – це вже зовсім інший етап. Бо 2022 – це дуже сильна мотивація, віра, ентузіазм. А 2023 – це контрнаступ, який, можна сказати, виявився невдалим, і який я мала можливість спостерігати, бо він відбувався саме на моїй ділянці. А потім уже 2024, 2025 – це зовсім інші настрої, інша динаміка війни, зміна всього. Тому я маю такий задум – написати другу і третю частину. Ця історія почалась, але ще не закінчилася. І я б хотіла, звичайно, щоб вона закінчилася тим, що ми перемагаємо.
Ольга Соляж – польська дослідниця, етнологиня, перекладачка, кандидатка філологічних наук, а також волонтерка та засновниця фонду «Магія Карпат». Як розповіла в розмові для «Нова Польща», Ольга має «порозкидуване» коріння, зокрема, українське. «Одна бабуся походить із Сумщини, друга – з Литви, один дідо був з Кашубії, а другий – з Надсяння», – говорить волонтерка. Освіту Ольга Соляж здобула у Кракові та Львові, а вже понад 15 років живе у Перемишлі. Займалась також порятунком українських цвинтарів у Польщі. Нещодавно ми писали, що спільно з українськими військовими Ольга Соляж вивезла з Донеччини чотири половецькі баби XI-XII століття.
Презентації книги «Дике поле. Воєнна історія» відбудуться:
- у суботу, 17 травня, о 12:00 на Міжнародному книжковому ярмарку у Варшаві. Ярмарок проходить у Палаці культури і науки на площі Дефіляд, 1 / plac Defilad 1. Зустріч відбудеться на стенді видавництва Libra PL (стенд №50).
- у неділю, 18 травня, о 16:00 у Перемишлі. Захід відбудеться у Народному домі за адресою вул. Костюшка, 5 / ul. Kościuszki 5. Вхід вільний. Більше інформації за посиланням.
Анастасія Верховецька
