Фундація Ольги Токарчук оприлюднила повний текст лекції, яку нобелівська лауреатка виголосила 15 грудня у Валбжиху під час конгресу «Tu jest Polska». Виступ викликав значний резонанс і активно цитувався в публічному просторі, зокрема через роздуми письменниці про ідентичність, пам’ять і багатокультурне минуле та сучасність Польщі.
Публікуємо головні тези її промови.
У лекції Ольга Токарчук багато уваги приділяє темі різноманіття та спільного життя людей різного походження. Вона говорить про Польщу не як простір існування однорідної спільноти, а як співіснування поляків, українців, євреїв, литовців, німців, лемків, ромів та інших народів. Саме українців Токарчук неодноразово згадує як невіддільну частину історії Речі Посполитої – як громадян, які брали участь у війнах, повстаннях і спільному творенні держави.
Промову Токарчук розпочинає згадками про своє дитинство й дорослішання на прикордонні культур і мов. Вона народилася після війни на історичних землях Сілезії, жила в різних регіонах західної Польщі, а згодом навчалася у Варшаві. Її родина теж була різною за походженням – батько з пограниччя Галичини й Поділля, мати зі Свентокшиського краю.
Культурні відмінності між батьками були помітними і часом ставали джерелом непорозумінь, але саме це, за словами письменниці, стало для неї важливим життєвим уроком: «Я знала від самого початку, що люди різні, а попри це здатні любити одне одного».
У дитинстві поїздки до родичів здавалися їй мандрівками «за кордон» – через іншу мову, звичаї, архітектуру і навіть запах землі. Відтак Токарчук підкреслює свою багатошарову ідентичність: «Я є полькою, глибоко зануреною в польську мову і культуру, але водночас я – нижньосілезка».
Ольга Токарчук, посилаючись на історика Нормана Дейвіса, нагадує, що після Другої світової війни існували різні уявлення про те, якою має бути Польща. Одна з них – пов’язана з генералом Владиславом Андерсом – передбачала багатонаціональну Річ Посполиту, де рівноправними громадянами були не лише поляки, а й українці, литовці, євреї та німці.
Як підкреслює Дейвіс, «у війську польському 1939 року служили люди з дуже різними національними ідентичностями. Серед оборонців Вестерплатте було багато українців». Сам Андерс, за його словами, прагнув, аби до армії могли приєднатися всі громадяни Польщі – «незалежно від етнічного походження, мови чи релігії». Продовжуючи думку Дейвіса Токарчук наголошує, що громадяни Польщі з-поміж національних і етнічних меншин воювали не лише у всіх війнах, які вела Польща, а й брали участь у всіх повстаннях, які заведено називати «національними».
Натомість вона згадує і іншу концепцію, про яку говорить Дейвіс – національно однорідної держави, де поляком вважався лише польськомовний католик. Як пояснює історик, до цих ідей, які виголошував, зокрема, Роман Дмовський, совєти та польські комуністи «додали ідею панславістської солідарності та визнання братньої, провідної ролі Радянського Союзу». Після цього, за його словами, було переселено мільйони поляків, українців, білорусів і німців, а тих, хто залишився в Польщі, піддали примусовій полонізації, щоб створити гомогенну націю, якої раніше ніколи не існувало.
Дейвіс також зазначає, що історію згодом свідомо спотворили, аби переконати суспільство, нібито країна й народ «повернулися до свого природного, історичного стану».
Попри це, зауважує Токарчук, на західних і північних землях Польщі з часом сформувалася інша реальність – спільнота, що виросла з різноманіття. Тут разом жили переселені українці, а також євреї, роми, німці, греки, македонці та репатріанти з Заходу.
У результаті, підсумовує письменниця, з цієї «дивної суміші» постало відкрите суспільство людей, які почуваються «у себе, на своєму», і саме це дає підстави з обережним оптимізмом дивитися в майбутнє.
У фінальній частині лекції Ольга Токарчук говорить про формування нової, «трансгресивної» ідентичності – відкритої, ширшої за етнічне походження, заснованої на свідомому виборі, емпатії та прийнятті різноманіття. Саме така ідентичність, за її словами, дозволяє сучасному суспільству дивитися в майбутнє без страху й виключення.
«Сьогодні ми маємо нагоду зважено відповісти собі на запитання, чим були ці вісімдесят років новітньої історії, що ми збудували і що мусили втратити. І ким ми є», – такими словами Ольга Токарчук завершує свою промову.
Увесь текст промови можна прочитати на сторінці Fundacja Olgi Tokarczuk
Ред.
Джерело: Fundacja Olgi Tokarczuk
