Пандемія COVID-19 погіршила ситуацію із захистом прав жінок навіть у західних країнах. Польські організації, що допомагають жертвам домашнього насильства, під час локдауну зафіксували втричі більше звернень, ніж минулого року. Пандемія також загострила старі проблеми жінок-мігранток, серед яких розтягнута в часі легалізація перебування, обмежений доступ до якісної медичної допомоги, інтеграція в новій країні.
Ще навесні 2020 року ООН попереджала: пандемія коронавірусу й пов’язані з нею зміни в географічній мобільності, соціальному житті та на ринку праці більш болісно позначаються на ситуації жінок, ніж чоловіків. Так, жінки частіше втрачають роботу: локдаун найміцніше вдарив по сфері послуг, де саме вони найчастіше виконують контактну працю перукарок, візажисток, прибиральниць, опікунок над дітьми, – а з іншого боку працюють без офіційного оформлення або на підставі цивільно-правових умов, що повністю позбавляє джерел утримання у випадку втрати роботи.
Але міжнародні експерти швидко зрозуміли: поза падінням рівня економічного добробуту та зниженням соціального статусу, пандемія має для жінок куди більш руйнівні, у буквальному сенсі смертельні наслідки – за закритими дверима помешкань, в оточенні страхів та непевності, розквітло домашнє насильство. «Amnesty International» назвало цю ситуацію «прихованою пандемією». У 2019 році 65 тисяч польок звернулися до поліції зі скаргами на агресію вдома. Як переконують правозахисники, цього року офіційних скарг може бути менше, але реальних випадків – набагато більше. Ізоляція захищає від інфекції, але поглиблює змову мовчання.
Бути жінкою під час локдауну
Від середини березня усі мешканки Польщі зіткнулися з трьома викликами: як, залишаючись вдома, зберегти роботу та професійну позицію, організувати навчання й працю інших домашніх і подбати про дім як такий. Жонглювання трьома кульками, кожна з яких весь час випадає.
Насамперед під вогонь потрапила кар’єра. Академічні працівниці з усіх країн швидко зауважили, що перехід на home office значно знизив їхню продуктивність праці. Із закритими магазинами, кафе та школами їхнє життя протягом тижнів перетворилося на страшний сон родом із 1950-х.
Хоча польське суспільство поволі приймає західну модель партнерських стосунків, до рівності ще дуже далеко. Пересічний поляк щодня присвячує виконанню домашніх обов’язків 2 години 35 хвилин, тоді як пересічна полька – 4 години 46 хвилин. Понад половина польських чоловіків декларує, що взагалі не має улюблених домашніх обов’язків. Якщо готувати любить «навіть» кожен шостий, то прибирати ванну – лише кожен 25-й.
Ще гірше виглядає ситуація, коли йдеться про опіку над дітьми. Якщо дитячі садки восени відновили роботу, то школи більшість часу працюють виключно в онлайн-режимі. Якість польської онлайн-освіти багато разів ставала предметом критики: доступ до комп’ютерів, якість навчальних програм, необхідність друкувати матеріали, – де-факто батьки в Польщі цього року змушені замінити дітям педагогів. Ці обов’язки знову ж таки частіше лягають на жінок.
У ситуації, коли на одного мешканця Польщі припадає 28 кв. м житлової поверхні, що є четвертим найгіршим результатом у ЄС, польські жінки мусили протягом лічених днів розгорнути офіс, ресторан та школу з режимом роботи 24/7. Не дивно, що понад мільйон польок змагається з депресією або тривожним розладом.
Наскільки непевно жінки почуваються під час локдауну, свідчить зміна репродукційних планів. Від 68 до 88% мешканок Західної Європи, які у січні 2020-го декларували бажання цього року народити дитину, у червні заявляли, що планують або зробити це пізніше, або взагалі відмовитися від цієї ідеї. У Польщі аналогічне дослідження не проводилося, але можна припустити, що результати були б ще гіршими – рішення Конституційного трибуналу заборонити переривання вагітності з ембріопаталогічних причин може підштовхувати польок до відмови від материнства через страх за особисту безпеку.
Подвійна дискримінація
Навіть у ковідний рік близько мільйона українців перебували в Польщі як працівники, студенти чи члени родин мешканців країни. Серед них – 44% жінок. Жінки-мігрантки, порівняно з польськими сусідками, під час пандемії відчули додатковий тягар.
По-перше, крім вищезгаданих проблем, мігрантки мусять легалізувати своє перебування за кордоном. А тут справи погіршилися: від середини березня до кінця травня воєводські управління припинили безпосереднє обслуговування іноземців, після відновлення роботи почали вимагати додаткові документи – наприклад, довідки про заборгованості роботодавця перед ZUS, видавати відмови у випадку ненадіслання документів протягом 14 днів, хоча причина могла бути в послугах пошти. Аплікантки на статус довготермінового резидента ЄС залишилися без необхідних державних мовних іспитів, що для тих, хто приїхав до Польщі в 2014–2015 роках, відкладає можливість подання документів принаймні на рік. Це ускладнює зміну роботи.
По-друге, закриття кордонів та карантин для мігранток стали перепоною в контактах із родиною. Хтось не зміг побачити батьків, хтось – дітей, яких уже не можна по безвізу привезти до Польщі. Спершу двотижневий, потім 10-денний карантин за паспортною ознакою призвів до того, що мігрантки цього року нерідко були змушені відмовитися від поїздки додому.
По-третє, постраждала їхня інтеграція в польському суспільстві. І до пандемії більшість українок мали проблеми з комунікацією поза роботою – мало хто має друзів та знайомих серед поляків. Кращою була ситуація тих, чиї діти ходять до польської школи, де до кола спілкування потрапляють батьки інших учнів. Принаймні у великих містах громадські організації відкривали світлиці та клуби, у яких можна було познайомитися з новими людьми та отримати знання про те, як у Польщі діє система охорони здоров’я, освіти чи податкова.
Пандемія зруйнувала й ці можливості. Обмеження контактів плюс великий рівень стресу для мігрантських родин зробили українських жінок особливо вразливими до проявів домашнього насильства.
Ніхто не почує?
Протягом перших тижнів весняного локдауну на польський телефон довіри «Блакитна лінія», призначений для жертв насильства в родині, звернулося втричі більше осіб, ніж протягом аналогічного періоду минулого року. У квітні-травні до Центру прав жінок, який також надає онлайн-консультації постраждалим, замість 100 осіб, як раніше, щомісяця зверталися 200–300. Пенсіонери, діти, але переважно – жінки.
Хоча Польща є членом ЄС та 5 років тому ратифікувала Стамбульську конвенцію щодо протидії насильству в родині, експерти досі оцінюють дії польської влади у сфері протидії насильству в родині та захисту жертв як недостатні, а механізми допомоги жертвам – неефективні. Навіть у великих містах поліція рідко доводить до кінця процедуру «Блакитної карти», шкільним курсам бракує інформації про права людини, дискримінацію за гендерною ознакою, політики та зірки дозволяють собі малосмішні жарти на тему жіночого тіла. Наприклад, кандидат польських ультраправих та аграріїв на посаду омбудсмена Роберт Гвяздовський, коментуючи право жінок на переривання вагітності, сказав: «Свободу жінка мала тоді, коли знімала труси».
Усі ці фактори призводять до того, що лише кожна десята полька звертається до державних органів у випадку домашньої агресії або зґвалтування.
Жінок-мігранток у випадку зіткнення з агресором більш вразливими роблять кілька обставин: часто погане знання мови, неможливість ясно пояснити ситуацію поліції чи правозахисникам, нерідко залежність від чоловіка в плані легалізації перебування, брак родини та друзів по сусідству. Навіть маючи намір піти від чоловіка та засоби для самостійного життя, знайти місце проживання на перші кілька днів за умови закриття готелів не так просто. До того ж в українських родинах уявлення про домашнє насильство часто є спотвореним: «пару разів вдарив – не привід іти в поліцію», «кричить і принижує, але не б’є».
З кінця листопада в Польщі діє новий закон, згідно з яким у випадку звернення щодо насильства в родині не жертва має залишати помешкання, а агресор буде ізолюватися. Запровадження такої процедури було б великим кроком у напрямку до захисту прав жінок і дітей, але поліція – саме вона вирішує, чи ізолювати кривдника і коли, – поки не має відповідних формулярів та не пройшла тренінгів. У ситуації, коли міністр юстиції Збігнєв Зьобро говорить про можливість денонсації Стамбульської конвенції, а прем’єр Матеуш Моравецький його підтримує, природно, що поліцейські не поспішають діяти.
У такій ситуації доля українських жінок залежить від реакції польського суспільства, насамперед – кооперації з польськими жінками. Саме для молодих польок питання солідарності останнім часом стало особливо актуальним.
Важливим досвідом для всіх мешканок Польщі стали осінні чорні протести проти рішення Конституційного трибуналу. Хоча українці загалом не дуже активно цікавляться польською політикою, тема сколихнула мігрантські спільноти в соцмережах. Стала тим питанням, яке стосується кожного й кожної. Чимало українок разом із польками виходили на вулиці польських міст, а ті, хто не брав участі у вуличних протестах, розміщували їхню символіку на вікнах або в соцмережах. Посеред пандемічної ізоляції і байдужості до чужих справ цей досвід дає надію, що мігрантки не залишаться сам на сам зі своїми проблемами.
Олена Бабакова