Історія Варшави символічно відображена в сучасному просторі столиці: слідами куль на будинках, меморіалами чи музеями, які оповідають про минуле. Жителі Варшави відчули на собі, чим є нацистський та комуністичний режими, їх злочинна діяльність. Сьогодні гості та мешканці міста можуть пересвідчуватися в цьому, відвідуючи численні місця пам’яті, які розповідають про трагічні сторінки історії польської столиці.
Пав’як — в’язниця на варшавському Муранові
У варшавському районі Муранув на вулиці Дзєльна / Dzielna 24/25 розташований Музей в’язниці Пав’як / Muzeum Więzienia Pawiak, що є одним з численних відділів Музею Незалежності. Сам Музей в’язниці Пав’як постав у листопаді 1965 року і є символом пам’яті про в’язничний комплекс, який під час Другої світової війни використовували нацисти. З листопада 1940 року Пав’як опинився на території Варшавського гетто. За приблизними підрахунками у в’язниці загинуло близько 37 000 людей. Близько 60 000 вʼязнів Пав’яку, було відіслано до нацистських концтаборів, зокрема таборів примусової праці.
Сама в’язниця була відкрита в 1836 році, коли Варшава була під контролем Російської імперії. З 1863 року (тоді ж розпочалось Січневе повстання у Польщі проти російської влади) Пав’як було перетворено на в’язницю для політв’язнів з чоловічим та жіночим відділеннями. Жіноче відділення, яке розташовувалося в окремій будівлі, отримало згодом побутову назву Сербія. Назва з’явилася під час російсько-турецької війни 1877-78 років (бойові дії відбувалися на Балканах, зокрема, на території Сербії), коли тут розміщувався військовий шпиталь.
Одним з в’язнів Пав’яка, під час німецької окупації Варшави у 1939-44 роках, був польський письменник єврейського походження Тадеуш Боровський. Звідти його було згодом відправлено до концтабору Аушвіц. Боровський написав оповідання, в яких описує досвід перебування в нацистському концтаборі. Окрім Аушвіца він ще перебував у двох інших німецьких концтаборах, з яких йому вдається вийти живим. У комуністичній Польщі Боровський приймає панівну ідеологію. 3 липня 1951 року у віці 28 років він помирає за дивних обставин (підозрювали самогубство від отруєння газом) у варшавському помешканні на Охоті. В оповіданні U nas w Auschwitzu / «У нас, в Аушвіці» письменник подумки вимірює концтабір в Аушвіці розмірами в’язниці Пав’як: «Уявіть собі, чим є Аушвіц. Візьми Пав’як, ту жахливу буду, додай Сербію, помнож все на двадцять вісім і постав все так близько біля себе, аби між Пав’яками було лише трохи місця, все оточи подвійним дротом навколо, з трьох сторін бетонним муром… (…)».
Підходячи до музею, відвідувачі можуть побачити фрагмент вʼязничної брами, яка вціліла після підриву нацистами 21 серпня 1944 року. Ліворуч є пам’ятний знак – бронзове дерево темного кольору. Його можна сплутати зі справжнім висохлим деревом. Воно є інсталяцією пам’яті про в’яз, який також вцілів після підриву Пав’яка. Це дерево росло тут – на нього закріплювали таблиці з іменами загиблих у вʼязниці людей. Згодом дерево засохло. У 2005 році в пам’ять про пав’яцьке дерево було відлито його копію з бронзи – на ньому як і на справжньому закріплено таблиці з іменами тих, хто тут загинув.
Пам’ятні таблиці авторства Кароля Тхорка
Цілковито знищена під час війни, Варшава відбудовувалася. Існувала потреба пам’яті про те, що сталося з містом та його жителями. Відтак постала ідея створення меморіальних таблиць на місцях, які були пов’язані з трагічними подіями війни. Їх ціллю було постійно нагадувати про тих, хто був вбитий нацистами та їх прибічниками.
Перші спроби меморіалізації минулого на руїнах міста було здійснено, створеним у 1945 році Громадянським комітетом охорони пам’яток боротьби і мучеництва при Президії столичної національної ради Варшави. Було встановлено перші пам’ятні таблиці із зображенням хреста та літерами Ś. P. (Świętej Pamięci – святої пам’яті). Унизу було розміщено напис: «Miejsce uświęcone męczeńską krwią Polaków walczących o wolność» / «Місце освячене мученицькою кров’ю поляків, які боролися за свободу» і напис, який описував історію місця, на якому розміщувався пам’ятник знак.
У 1948 році Відділ музеїв і пам’ятників польської мартирології при Міністерстві культури й мистецтва Польщі оголосив другий етап конкурсу на створення меморіальних таблиць (перший етап стосувався змісту і символів таблиці). Результати конкурсу оголосили в 1949 році, у ньому переміг проєкт польського скульптора Кароля Тхорка. Таблиця мала бути із пісковику: більшу частину займав Хрест Хоробрих / Krzyż Walecznych, як на польській військовій нагороді, а внизу розміщувався напис: «Це місце освячене кров’ю поляків, які боролись за свободу вітчизни». Унизу, під хрестом, мало бути вказано число загиблих. Якщо загиблими були, наприклад, євреї або радянські військовополонені – то замість хреста був зображений лише щит. Більшість таких таблиць пам’яті у Варшаві та околицях було встановлено в 1963-65 рр. на замовлення Ради охорони пам’ятників мучеництва (була у відомчій залежності Міністерства культури та мистецтва). Остання була встановлена в 1985 році. Загалом їх кількість мала становити близько 400, проте до сьогоднішнього дня залишилося лише понад 160.
У 2021 року варшавський клуб Gazety Połskej / «Газети Польської» на хвилі антинімецької риторики владної партії організував заклеювання напису «гітлерівці» написом «німці». Столичний консерватор пам’яток зголосив цю справу до поліції. Згодом заклеєні написи з меморіальних таблиць було усунуто (як виявилося, деякі з таблиць зазнали пошкоджень через надто міцний клей), проте поліція так і не покарала винних.
Пам’ятники жертв масових страт на Волі
Варшавський район Воля є місцем пам’яті про одну з найбільших трагедій цивільного населення Варшави під час Другої світової війни. У перші дні Варшавського повстання на початку серпня 1944 року нацисти систематично вбивали цивільне населення району, аби зламати волю повстанців до боротьби.
Наслідком цього стало вбивство понад 50 тисяч цивільних поляків, які проживали на варшавській Волі. Сьогодні про ці трагічні події, які відбулися майже 80 років том, свідчать пам’ятні таблиці та меморіали.
У 1973 році на терені цвинтаря Повстанців Варшави, де поховано, зокрема, цивільних, було встановлено пам’ятник Полеглі непокорені / Polegli Niepokonani. Пам’ятник поставлено на кургані, який є місцем масового поховання. На ньому ми бачимо образ людини, яка, напівлежачи, захищається щитом. Автором є польський скульптор Густав Земла. За пам’ятником встановлено таблицю з написом: «У цьому місці спочиває прах понад 50 тисяч поляків, цивільних мешканців Варшави й солдатів Армії Крайової, полеглих за свободу Батьківщини, вбитих німцями під час Варшавського повстання в серпні й вересні 1944 року».
Одним з сучасних пам’ятників, який зберігає пам’ять про жертв масових страт на Волі, є пам’ятник встановлений в рамах 60 роковин Варшавського повстання у 2004 році на розі Алеї Солідарності та вулиці Лєшно. Він має вигляд посіченої гранітової стіни, на якій видніються силуети людей, пронизані кулями. Автором пам’ятника є польський скульптор Ришард Стриєцький (у співпраці з архітектором Олафом Хмєлєвським і скульптором Мєчиславом Сипошем). Стриєцький відомий, зокрема, як автор скульптур, розміщених на території університетської бібліотеки у Варшаві.
Інший меморіал, присвячений пам’яті жертв нацистських злочинів на Волі, розташований на вулиці Гурчевській. Меморіал знаходиться на місці розстрілу 12 тисяч польських цивільних (чоловіків, жінок та дітей). Створений за проєктом польського скульптора Марка Модерау. Меморіал містить плити з іменами та прізвищами, вбитих тут (на 18 плитах написано імена та прізвища 1085 встановлених жертв). Над меморіалом височіє хрест, на якому зображено розп’яття.
Сліди пам’яті про війну
Простір Варшави посічений кулями. Їх сліди помітні на стінах варшавських будинків, брамах, огорожах, нагробках. Найбільше таких слідів містять будівлі у тих районах Варшави, на теренах яких відбувалися запеклі бої з нацистами під час Варшавського повстання 1944 року – Мокотув, Жолібож, Середмістя.
Однією з найвідоміших будівель, посічених кулями під час Варшавського повстання, є колишня будівля польського банку на вулиці Бєляньській, 10, на Середмісті. Неподалік звідси на Мазовецькій, 11А, знаходиться брама, за якою зараз розташований Дім художника / Dom Artysty Plastyka – брама усіяна слідами від куль.
Сліди від куль можна побачити на мості Понятовського, який був важлим об’єктом для повстанців Варшави. На Муранові, що був цілковито знищений під час повстання в гетто в 1943 році, сліди від куль можна побачити на брамі Парку Красинських. На Жолібожі, на Чарнєцкєго, 49, кулями посічена будівля, яка перед війною була школою для дітей військових, а під час війни використовувалася спершу як пункт для переховування євреїв, а згодом – під час Варшавського повстання – як лікарня. На Старому місті, відбудованому майже з передвоєнною достовірністю після війни за проєктом польського архітектора Яна Захватовича, на Новомєйській, 7 збережений портал XVIII століття також посічений кулями .
Інсталяція місця знайдення архіву Рінґельблюма на Новоліпках
19 квітня 2021 року, у 78-у річницю повстання у Варшавському гетто 1943 року, у сквері між будинками на вулиці Новоліпкі 28 та 30, відкрито пам’ятний знак у формі скляного прямокутника, в якому заховано лист. Підійшовши ближче, ступаючи таблицями з написами (англійською, польською, івритом), відвідувачі можуть побачити отвір у землі. Це інсталяція встановлена на місці, де було знайдено дві частини архіву Рінґельблюма.
Авторами пам’ятного знаку є Лукаш Мєшковський і Марічн Урбанек. Ініціаторами встановлення пам’ятника були Єврейський історичний інститут та громадська організація Stacja Muranów / «Станція Муранув».
Автори меморіалу пояснили свій задум: «Ми хотіли, щоб меморіал мав модерністську та мінімалістичну форму, а також абстрактну, але водночас чітку символіку. Куб структурного скла спирається на скляну кришку, яка закриває отвір у стелі камери. Камера з архітектурного бетону покликана символізувати інтер’єр підвалу, але її сучасний вигляд не створює хибного враження, що ми взаємодіємо з оригінальним, історичним простором. Кришка дозволяє безпечно дивитися всередину камери, і водночас утримує куб, створюючи враження, що він підіймається по осі, утвореній темною шахтою в підлозі, з камери на денне світло. Куб також є місцем, де ми пропонуємо розмістити фотокопію заповіту Грабера – матеріального артефакту, який символізує машинописи, листівки та плакати, що вціліли з Підпільного архіву (…)».
Архів Варшавського гетто було зібрано за допомогою підпільної єврейської групи «Онег Шабат» (що перекладається з ідиш як «Радість Суботи») на чолі з польським істориком єврейського походження Емануелем Рінґельблюмом. «Онег Шабат» було створено в 1940 році, щоб документувати життя єврейської громади під час нацистської окупації Варшави. Із групи, яка складалася з близько 50-60 осіб, пережило війну лише троє: Рахель Ауербах та Герш і Блума Вассери. В окупованій Варшаві загинув і сам Рінґельблюм.
Давид Грабер був одним з тих, хто закопував першу частину архіву в цьому місці. Найімовірніше, 19-річний Давид загинув під час першої ліквідаційної акції у гетто влітку 1942 року. У своєму заповіті, знайденому згодом у відкопаному архіві, він написав: «3 серпня 1942 року. Пишу свій заповіт під час депортації варшавських євреїв. Вона безперервно триває з 20 липня. Зараз, поки я це пишу, носа на вулицю не висунеш. У квартирах теж не почуваєшся безпечно. Ось уже 14-й день цього жахіття. Ми майже втратили зв’язок з іншими товаришами. Кожен працює сам по собі. Кожен рятується як може. Нас залишилося троє: товариш Ліхтенштайн, Гживач і я. Ми вирішили написати заповіти, зібрати матеріал з акції депортації й закопати. Ми повинні поспішати, тому що ми не впевнені в часі… Учора ми працювали над цим до пізньої ночі. (…) Те, що ми не могли викрикнути світові, ми закопали в землю(…) Нехай той скарб потрапить в добрі руки, нехай дочекається кращих часів, нехай просигналізує світові, який згубився в ХХ столітті (…). Хотів би дочекатися моменту, коли скарби, заховані нами, будуть відкопані й світ дізнається всю правду».
Архів було закопано в підвалі будинку, який колись знаходився за адресою Новоліпкі, 68, неподалік костелу святого Августина, під час першої депортаційної акції в гетто на початку серпня 1942 року в 10 бляшаних скриньках. Другу частину, збирану від липня 1942 року і покладену у два бідони з-під молока, було закопано там само, найімовірніше, в лютому 1943 року. Першу частину архіву було знайдено у вересні 1946 року, а другу – випадково у грудні 1950 року. Незнайденою до сьогодні залишається третя частина архіву, яка мала бути закопаною на терені так званої фабрики щіткарів (зараз – терен китайського посольства). 19 квітня 1943 року – у день єврейського свята Пейсах, коли нацисти розпочали остаточну ліквідацію Варшавського гетто, євреї, які залишалися за мурами гетто, розпочали чинити опір.
Зараз архів зберігається в Єврейському історичному інституті імені Емануеля Рінґельблюма у Варшаві на вул. Тлумацькій, 3/5. Архів налічує понад 35 тисяч сторінок і складається з документів, щоденникових записів, листів, фотографій, малюнків тощо.
Більше почитати про місця пам’яті варшавського Муранова можна в тексті «Стертий з лиця землі і відбудований по-новому. Історія і сучасність варшавського району Муранув».
«Міст пам’яті» над Хлодною
У 2011 році під час реконструкції вулиці Хлодної на варшавському Мірові було встановлено інсталяцію «Міст памʼяті» / Kładka pamięci. Під нею пролягають фрагменти давніх трамвайних колій, але трамвай тут більше не їздить. Автором проєкту є Томаш Лец.
Ця інсталяція стала уособленням пам’яті про дерев’яний міст, який було встановлено у січні 1942 року у варшавському і гетто, в якому опинилися ув’язнені близько 450 тисяч євреїв. Вулиця Хлодна була винесена за межі гетто і спершу, аби євреями дістатися з однією частини гетто до іншої, варто було пройти через спеціальний пропускний пункт. Згодом нацисти об’єднали дві частини гетта – так званого великого та малого – спеціальним містком.
Міст зображений у фільмі американсько-французько-польського режисера єврейського походження Романа Поланського «Піаніст» (2002) – екранізації спогадів відомого польського композитора та музиканта єврейського походження Владислава Шпільмана, який пережив Другу світову війну у Варшаві.
Оригінальний міст перестав функціонувати після депортаційної акції влітку 1942 року, коли близько 300 тисяч євреїв з Варшавського гетто було відправлено залізницею до концтабору у Треблінці, а саму територію гетто зменшено.
Музей в’язниці на Раковецькій
В’язницю в районі Мокотув на вулиці Раковецькій було збудовано в 1902-04 роках, коли Варшава перебувала у складі Російської імперії.
У період нацистської окупації Гестапо використовувало цю в’язницю як допоміжну до Пав’яку. Під час Варшавського повстання на початку серпня 1944 року нацисти стратили тут близько 600 в’язнів.
Після війни комуністична влада створила тут слідчий ізолятор для політичних в’язнів. Саме сюди потрапив арештований у серпні 1945 року капітан Армії Крайової, учасник вересневої кампанії 1939 року (зокрема оборони Варшави) й Варшавського повстання 1944 року Казімєж Мочарський. Проти нього було сфабриковано звинувачення в державній зраді та співпраці з нацистами. Під час слідства щодо нього було застосовано 49 різновидів тортур – як фізичних, так і психологічних. Одним з них було фальшиве повідомлення про смерть дружини, яке, за словами Мочарського, перетворило його на людину, якій більше немає чого втрачати й нічого боятись.
З 2 березня по 11 листопада 1949 року Мочарського утримували в одній камері з генералом СС Юрґеном Штроопом – німецьким військовим злочинцем. Штрооп був відповідальним, зокрема, за ліквідацію Варшавського гетто, кривавого придушення повстання у гетто в 1943 році. Згодом Штроопа було засуджено до смертної кари, яку виконано у мокотівській в’язниці 6 березня 1952 року. До смертної кари було засуджено і Мочарського, проте вирок так і не виконали, а в 1956 році Мочарського звільнили та реабілітували. Згодом він описав свій досвід перебування в мокотівській в’язниці (зокрема, перебування в одній камеріз Юрґеном Штроопом) в книжці-репортажі Rozmowy z katem / «Розмови з катом», яку було опубліковано з цензурними обмеженнями в часописі Odra / «Одра» у Вроцлаві в 1972-74 роках. На сцені варшавського Театру Повшехного 22 грудня 1977 року відбулася прем’єра вистави за мотивами книги Мочарського, режисером якої став відомий польський режисер Анджей Вайда. Повне видання книгиопублікували лише в 1993 році – її переклали майже на всі європейські мови, включили до польської шкільної програми. У 2006 році книгу екранізував польський режисер Мачєй Енглер.
У книзі Мочарського, зокрема, йдеться і про Україну. Штрооп, який мав досвід роботи на різних посадах на території окупованої нацистами України, ділиться з Мочарським, яким чином нацистам планували упокорити українців: дати їм можливість купувати дешеву горілку в обмін на макулатуру газет й книжок. Доступ до літератури рідною мовою, за словами Штроопа, нацисти обмежили б до «нечисельних газет, пісенників, молитовників та розважальної літератури».
Інший в’язень слідчого ізолятора на Раковецькій, заарештований в травні 1947 року, ротмістр Армії Крайової Вітольд Пілецький – ветеран польсько-більшовицької війни 1920 року, учасник оборони Варшави 1920 року та вересневої кампанії 1939 року. У окупованій Варшаві Пілецький був членом польської підпільної військової організації. Добровільно потрапив до концтабору в Аушвіц, де займався організацією руху опору. Пілецький створив низку рапортів, названих потім його іменем – першого документального звіту, який засвідчує злочини нацистів проти євреїв в Аушвіці. У квітні 1943 року Пілецькому вдасться втекти з концтабору. У 1944 році він бере участь у Варшавському повстанні. Згодом буде арештований нацистами й ув’язнений у нацистських таборах для військовополонених у селі Ламбіновиці (сьогодні – Опольське воєводство) та в Мурнау-ам-Штаффельзе у Баварії .
Після закінчення війни Пілецький долучився до 2 польського корпусу в Італії, яким командував генерал Владислав Андерс. Виконуючи наказ Андерса, Пілецький повернувся до Польщі. Виконував розвідницьке завдання, таємно збирав матеріали, зокрема, щодо діяльності радянського НКВС та польської Служби безпеки й здійснення ними репресій щодо військових Армії Крайової. Ігнорує пропозицію Андерса щодо виїзду з Польщі через загрозу арешту. 8 травня 1947 року Пілецького арештовують комуністичні спецслужби. Його засудили до смертної кари за сфабрикованими звинуваченнями – вирок виконали у мокотівській в’язниці 25 травня 1948 року. У 1990 році Пілецького реабілітують посмертно, а у 2006 році він отримає найвищу державну нагороду Польщі – Орден Білого Орла. У 2023 році вийшов ігровий фільм Raport Pileckiego / «Рапорт Пілецького», автором якого є польський режисер Кшиштоф Лукашевич.
29 лютого 2016 року міністр внутрішніх справ Польщі Збігнев Зьобро підписав розпорядження про створення в одній з частин слідчого ізолятора на Раковецькій, 37, Музею проклятих солдатівПроклятими солдатами називали тих військових, які після встановлення в Польщі комуністичного режиму, боролися з комуністичною владою Польщі та політв’язнів Польської Народної Республіки / Muzeum Żołnierzy Wyklętych i Więźniów Politycznych PRL.
Мавзолей боротьби й мучеництва на алеї Шуха
Після зайняття Варшави нацистами у вересні 1939 року, у будівлі тодішнього Міністерства релігійних визнань та громадської просвіти за адресою ал. Шуха, 25 розміщувалося головне управління Гестапо. Підвали будівлі використовувалася як слідчий ізолятор. У червні 1946 року Окружна комісія дослідження нацистських злочинів нарахувала понад 1700 людських тіл у підвалах колишнього головного управління Гестапо, лише 400 вдалося розпізнати.
Після війни до будівлі люди приносили лампадки та квіти, аби вшанувати закатованих тут. 25 липня 1946 року Рада міністрів Польщі визнала підвали колишньої катівні Гестапо у Варшаві місцем мартирології, свідченням мук та героїзму поляків. 18 квітня 1952 року тут було створено Мавзолей боротьби та мучеництва / Mauzoleum Walki i Męczeństwa.
Експозиція Мавзолею була сформована, зокрема, з предметів катування, які використовували нацисти. Камери залишили або відтворили у такому вигляді, якими вони були під час війни, перетворивши їх на експозиційний простір. Вестибюль було зроблено у формі крипти, в якій розміщено три вітражі польського художника Генрика Мусяловича. Символи лампадки та мечів були виконані польським скульптором Адамом Процьким.
У 1964 році було відкрито нову експозицію. Вестибюль перероблено і перед входом було вміщено напис, який залишив в ізоляційній камері №6 хтось з ув’язнених тут. Цей напис став одним найвідоміших свідчень трагізму тих днів:
«Легко говорити про Польщу
Складніше для неї працювати
Ще складніше помирати
А найскладніше страждати».
Євген Яковенко