Останньою панельною дискусією Польсько-українського конгресу істориків стала розмова «Академічна історія, шкільні підручники та колективна пам’ять». Історики, викладачі, учасники комісій із підручників та представники академічного середовища говорили не лише про минуле, а передусім про те, як історія працює сьогодні – під час війни, в епоху YouTube, штучного інтелекту та кризи довіри до знань.
У центрі дискусії опинилися кілька ключових тем: роль істориків у публічному просторі, проблема шкільних підручників, питання спільної польсько-української пам’яті, вплив війни на викладання історії та виклики, які створюють цифрові медіа.
Від YouTube до шкільного класу: чому історики більше не можуть залишатися «у вежі зі слонової кістки»
Однією з наскрізних тез стало переконання, що академічна історія більше не може залишатися «у вежі зі слонової кістки»Вежа із слонової кістки – метафора духовного місця усамітнення і недоторканості світу. Фразеологізм означає відокремленість від суспільства, заглибленість у внутрішній світ. Перебування «у вежі із слонової кістки» характеризує інтелектуала, який живе виключно для своєї справи і не дбає про соціальні наслідки своєї діяльності, а лише шукає наукової і художньої правди. Звідси негативна конотація терміна «слонова кістка»: благородний, але непрактичний будівельний матеріал.. Учасники дискусії неодноразово говорили про необхідність виходу істориків у публічний простір – у музеї, документальне кіно, YouTube, Wikipedia та соціальні мережі.
Професор Анджей Новак представив результати одного з найбільших досліджень історичної пам’яті, проведених у Польщі за останні десятиліття. Його виступ став важливою розмовою про те, чому традиційні форми історичної освіти дедалі більше програють цифровим платформам – і що це означає для істориків, шкіл та суспільства.
За словами Новака, дослідження було проведене близько трьох років тому з ініціативи польського Інституту національної пам’яті. Воно охопило шість тисяч респондентів і порівнювало три групи – дорослих поляків, учнів та вчителів. Сам історик наголосив, що це було одне з наймасштабніших досліджень колективної пам’яті в Польщі за останні 30 років.
Результати, які він навів, демонструють серйозну трансформацію способів сприйняття історії – особливо серед молоді. Згідно з дослідженням, книжки мають порівняно невеликий вплив на формування історичної уяви. Лише 14% дорослих поляків назвали книжки важливим джерелом історичних знань. Серед учнів цей показник ще нижчий – лише 10%.
Натомість ключову роль для молодого покоління відіграє інтернет та комп’ютерні ігри. Саме їх як головне джерело історичної інформації назвали близько 60% учнів. Для порівняння – серед дорослих цей показник становив лише 15%.
Окремо Новак звернув увагу на роль відеоконтенту та масової культури. Фільми, телебачення та радіо залишаються важливими каналами формування історичної пам’яті – приблизно для 45% дорослих. Водночас значний вплив мають також музеї, місця пам’яті та історичні реконструкції.
Особливо важливим історик назвав те, що молодь дедалі рідше сприймає історію через традиційні академічні форми. На його думку, це означає, що історики більше не можуть обмежуватися лише написанням книжок чи наукових статей.
«Найважливішим полем, у якому ми можемо себе знайти, є інтернет», – сказав Новак, наголосивши, що саме там сьогодні точиться боротьба за історичну пам’ять.
Він наголосив, що присутність істориків у цифровому просторі не повинна означати спрощення чи відмову від науковості. Навпаки – професійні історики мають навчитися говорити зрозуміло, але без втрати академічної якості.
Історик прямо говорив про небезпеку того, що публічний простір залишиться або аматорам, або політичній пропаганді.
Саме тому, наголошували інші учасники, історики повинні навчитися говорити мовою сучасної аудиторії – без надмірної термінології та академічної замкненості. Олександр Алфьоров зауважив, що академічні знання повинні шукати «кротові нори» до широкої аудиторії – через фільми, музеї, художню літературу, шкільні підручники та YouTube.
Водночас учасники неодноразово застерігали від перетворення популяризації історії на пропаганду чи спрощення. Йшлося радше про необхідність пояснювати не тільки «що сталося», а й «як історик приходить до висновків». Професорка Наталія Старченко закликала істориків розповідати про свою роботу як про детектив – показувати логіку дослідження, роботу з джерелами та методологію, а не лише готові відповіді.
Шкільна історія між спрощенням і критичним мисленням
Окремим великим блоком стала тема шкільних підручників. Майже всі учасники погоджувалися, що нинішні моделі викладання історії – як в Україні, так і в Польщі – переживають кризу.
У кількох виступах пролунала критика українських підручників історії як таких, що досі значною мірою базуються на концепціях 1990-х років. Причиною цього називали закритість системи, тривале домінування одних і тих самих авторів та повільність державних процедур оновлення навчальних програм.
Особливо гостро звучала теза про те, що сучасний підручник не може бути інструментом «готових відповідей». Владислав Сасін наголосив, що школа повинна виховувати не виконавця, а людину, здатну до діалогу та критичного мислення. На його думку, підручник має стати радше запрошенням до дискусії, ніж збірником остаточних істин.
Критики зазнав і сам шкільний курс історії. Олександр Алфьоров зауважив, що українські учні вивчають Київську Русь у ранньому віці – через максимально спрощені й «казкові» формули – а до складних тем ХХ століття доходять уже наприкінці школи. У результаті одна з ключових тем української державницької традиції перетворюється для дітей на «казкову Русь», позбавлену глибини й сенсів.
Польсько-українська комісія експертів і претензії до українських і польських підручників
Професор Мирослав Шумилo значну частину свого виступу присвятив роботі польсько-української комісії експертів з удосконалення змісту шкільних підручників з історії та географії, членом якої він був протягом певного часу. Він нагадав, що комісію створили ще у 1993 році, а одним із її головних завдань було «унеможливити формування образу сусіднього народу як ворога».
Шумило пояснив, що комісія працює за принципом взаємного аналізу: польські історики читають і рецензують українські підручники, а українські – польські. Після цього готуються рекомендації для міністерств освіти та авторів підручників. Водночас історик визнав, що реальний вплив цих рекомендацій на остаточний зміст підручників залишається обмеженим.
Окремо він звернув увагу на зміни, які відбулися після реформи української шкільної програми 2016 року. За його словами, саме тоді в українських підручниках значно ширше почали з’являтися теми польсько-українських відносин ХХ століття – зокрема постать Симона Петлюри та союз Польщі й УНР 1920 року. Шумило назвав це позитивною зміною, яка відбулася паралельно і в польських, і в українських програмах.
Разом з тим він наголосив, що польська сторона й далі бачить у українських підручниках низку проблемних моментів. Зокрема, за словами історика, міжвоєнна Польща часто подається переважно як держава утисків щодо українців, тоді як майже не показане повсякденне життя української громади, її економічна, культурна та політична активність у ІІ Речі Посполитій. Як приклад він навів те, що в багатьох підручниках майже немає інформації про українське парламентське представництво та участь українців у політичному житті Польщі.
Найбільше уваги Шумило приділив темі Волині та польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни. На його думку, в українських підручниках досі помітна тенденція до симетричного представлення відповідальності сторін – як «взаємного польсько-українського конфлікту», що, з польського погляду, є хибним підходом.
Він також нагадав про резонанс навколо українського підручника для 10 класу, який у 2025 році розкритикувало польське Міністерство освіти. У підручнику йшлося, що причиною загострення польсько-українських відносин стали масові вбивства українців, здійснені Армією Крайовою, а сам конфлікт був описаний як «кривава польсько-українська війна». Саме цей фрагмент став приводом для офіційного листа польської міністерки освіти Барбари Новацької до українського міністра освіти Оксена Лісового з вимогою переглянути зміст підручників.
Попри критику, Шумило наголошував, що сама комісія залишається важливим майданчиком для постійного діалогу між польськими та українськими істориками, навіть якщо результати цієї роботи не завжди швидко відображаються у шкільних програмах чи суспільних дискусіях.
Також у дискусії прозвучала й критика польських підручників. У своєму коментарі професор Богдан Гудь нагадав про скандал навколо польського підручника географії, де Україна була представлена як «відстала країна», а російська агресія після 2014 року трактувалася як внутрішній конфлікт. Інший учасник зауважив, що в польських підручниках УПА часто подається винятково як структура, спрямована на вбивства поляків, без ширшого контексту боротьби за українську державність.
Спільний польсько-український підручник: утопія чи шанс на нову модель пам’яті?
Чи можливий спільний польсько-український підручник – стало однією з центральних тем дискусії. Учасники панелі погоджувалися, що сама ідея виглядає привабливою як символ порозуміння між двома суспільствами, однак оцінювали її перспективи дуже по-різному.
Частина істориків висловлювала скепсис щодо можливості створення єдиного підручника. Головний аргумент полягав у тому, що шкільний підручник ніколи не є нейтральним текстом – він завжди формується в межах конкретної національної традиції, освітньої системи та суспільного досвіду, а тому не може однаково говорити до обох аудиторій. У цьому сенсі історія в школі виконує не лише освітню, а й виховну функцію – формує уявлення про власну державу, спільноту та історичний досвід.
Скептики також звертали увагу, що польська й українська історичні пам’яті досі містять багато конфліктних тем – насамперед пов’язаних із Другою світовою війною, Волинню, діяльністю УПА чи політикою ІІ Речі Посполитої щодо українців. Через це спроба створити спільний текст може або завершитися нескінченними суперечками, або призвести до надмірно компромісної й «стерильної» версії історії, яка втратить навчальну цінність.
Під час дискусії навіть пролунала думка, що прагнення «задовольнити всіх» може зробити підручник нечутливим до складних і болючих тем. Автор підручників з історії Мар’ян Мудрий застерігав, що зведення всього до спільного знаменника ризикує перетворити історію на набір обережних формулювань, які нікого не образять, але й нічого важливого не пояснять.
Проте в дискусії прозвучала й інша думка прихильниками якої були зокрема історики Томаш Стриєк і Наталія Старченко.
Стриєк наголошував, що сенс такого підручника полягає не у стиранні відмінностей між польським і українським баченням історії, а у створенні простору для взаємного пояснення різних історичних досвідів і чутливостей. На його думку, спільний підручник не повинен бути компромісним текстом, де всі конфлікти згладжені або зведені до нейтральних формулювань. Натомість він мав би показувати складність історії, співіснування різних перспектив та вчити розуміти логіку іншої сторони.
У цьому контексті Наталія Старченко зауважила, що основою такого підходу могли б стати не однакові оцінки минулого, а спільні цінності – гідність, повага до права, самоврядування, активна громадянська позиція та відповідальність. На її думку, саме історія дає можливість говорити про ці речі через конкретний людський досвід і складні історичні ситуації, а не через абстрактні декларації.
Інші учасники пропонували компромісний варіант – не спільний підручник для учнів, а спільний посібник для вчителів. На думку одного з промовців, саме вчитель є ключовою фігурою у викладанні історії, а не сам текст підручника. Саме тому важливіше навчити педагогів працювати зі складними темами та суперечливими сюжетами, ніж створити «ідеальний» підручник.
Історія під час війни
Дуже важливою частиною розмови стала тема сучасної російсько-української війни та її вплив на історичну освіту в Україні.
Професор Олексій Сокирко говорив про те, що після 2022 року Україна фактично опинилася перед необхідністю повністю переглянути концепцію шкільної історії. Він навів приклад концептуальної рамки, де ще у 2022 році серед основних завдань історичної освіти називали екологічну свідомість та мультикультуралізм – у момент, коли країна вже жила в умовах повномасштабної війни.
Сокирко поставив ключове питання: кого саме повинна виховувати історія під час війни? Чи має вона ставати мілітаризованою? Чи допустимо повертатися до моделі «drum and trumpet history» – історії битв, героїв і ворогів, характерної для ХІХ – першої половини ХХ століття?
Він також говорив про етичну межу розмови про насильство в освіті: наскільки допустимо під час війни будувати історичну освіту навколо тем боротьби, жертви та ворога – і якими можуть бути наслідки такого підходу для майбутнього суспільства.
У цьому ж контексті професор Анджей Новак говорив про те, що сучасна війна радикально змінює спосіб сприйняття історії українським суспільством.
«Українці беруть участь в історії», – сказав Новак, пояснюючи, що досвід війни впливає на історичну пам’ять сильніше, ніж підручники чи академічні дискусії. На його думку, саме нинішня війна з Росією поступово стає центральним історичним досвідом нового покоління українців. У цьому сенсі багато старих польсько-українських суперечок – зокрема навколо Волині чи міжвоєнного періоду – втрачають гостроту. Не тому, що вони перестануть бути важливими, а тому, що їх витісняє досвід сучасної війни. Новак наголошував, що це неминуче змінюватиме і сам контекст польсько-українських розмов про минуле.
Ще радикальніше ця тема прозвучала у виступі одного з учасників із залу – письменника та перекладача Остапа Українця, який викладає історію для мобілізованих військових. Він прямо сказав, що сьогодні в Україні головними «студентами історії» є не школярі, а військові, які вивчають історію як частину мотивації до війни.
За його словами, історія фактично стала інструментом оборонної війни й способом пояснити людині, «чому і в кого ми повинні стріляти».
Разом з тим він говорив і про кризу довіри до самої історії: військові часто запитують, звідки знати, що історія правдива, якщо її постійно «переписують». Це, на його думку, ставить перед істориками абсолютно новий виклик – як за кілька годин пояснити людям не лише факти, а й саму методологію історичної науки.
Штучний інтелект: нова криза знань?
Наприкінці дискусії дедалі частіше звучала тема штучного інтелекту. Учасники говорили про те, що традиційна суперечка про підручники може швидко втратити сенс, якщо учні масово користуватимуться ШІ для створення текстів, рефератів та відповідей. Марек Войнар прямо назвав це «гігантським викликом» для освіти.
Водночас інші учасники наголошували, що жодна технологія не скасовує потреби у критичному мисленні. Саме його – а не заучування дат – історія повинна навчати насамперед.
«Ми взаємно творимо одне одного»: яким учасники конгресу бачать майбутнє польсько-українського діалогу про минуле
У фіналі дискусії професор Анджей Новак підсумував, що історія повинна навчати двох речей: розуміти мінливість світу і вміти відрізняти правду від брехні. Він також запропонував бачити польсько-українську історію не лише як історію конфліктів, а як процес взаємного творення одне одного – культурного, політичного й суспільного.
А завершуючи панель, Мирослав Шумило сформулював три головні висновки дискусії: історики повинні активніше популяризувати свою роботу, система підготовки вчителів потребує змін, а учнів і студентів необхідно вчити критично працювати з інформацією – від YouTube і Wikipedia до штучного інтелекту.
О.К.
