20 травня 2024 року в Українському домі у Варшаві відбулася зустріч-розмова представників національних меншин у Польщі – української та білоруської. Учасники розмови: Петро Тима – співавтор з польською публіцисткою Ізою Хруслінською книги-розмови «Плетиво – про українців з Польщі» – та Анета Примака-Онішк – авторка книги «Каміння мусило полетіти. Стерте минуле Підляшшя». Модерував зустріч Адам Бальцер – директор програм Колегіуму Східної Європи, викладач Студій Східної Європи Варшавського університету. Говорили про проблеми, з якими стикаються національні меншини у Польщі, про минуле і теперішнє польсько-українського та польсько-білоруського прикордоння, про історичні наративи та «білі плями», а також, як замовчана історія впливає на сьогодення.
Розмова про дві книги
«Плетиво – про українців з Польщі» / «Sploty. O Ukraińcach z Polski» Петра Тими – це книга розмов з польською публіцисткою Ізою Хруслінською, видана польською мовою у 2023 році видавництвом фундації Terytoria Książki. Український переклад авторства Андрія Павлишина з’явився у 2024 році у видавництві «Дух і літера». У книзі багато уваги присвячується особистій історії Петра Тими – він належить до родини, яка була депортована комуністичною владою Польської Народної Республіки з сучасного польського Підкарпаття. Петро Тима оповідає історію своєї родини, говорить про формування української ідентичності та активну участь у польському русі «Солідарність» у 1980-х, і, зрештою, відповідає на запитання: як це бути українцем з Польщі.
З лютого 2006 року по червень 2021 року Петро Тима був головою Об’єднання українців у Польщі. Він є членом Комісії з прав людини Світового конгресу українців та Спільної комісії уряду Польщі та національних і етнічних меншин. Входить до редакційної ради українського тижневика в Польщі «Наше Слово» та є членом головної управи Об’єднання українців у Польщі.
Іза Хруслінська є авторкою серії книг-діалогів з діячами української культури – зокрема, з письменницею Оксаною Забужко або істориком Ярославом Грицаком. Це вже третя книга, написана польською публіцисткою спільно з Петром Тимою. Перші дві: «Багатоликість України» (2005) та «Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини» (2010). Книга «Плетиво» поставала протягом 2020-22 років, і була, за словами авторів, реакцією на знищення українських місць пам’яті в Польщі протягом 2014-2020 років.
Як розповідала Іза Хруслінська, задум створення такої книжки з’явився у конкретній ситуації у 2017 році. Тоді до 70-х роковин операції «Вісла» польський уряд вперше з 1989 року відмовився від дотації на організацію меморіальних заходів для Організації українців у Польщі. Тодішній міністр внутрішніх справ та адміністрації Польщі Маріуш Блащак з трибуни польського Сейму 21 квітня 2017 року звинуватив Петра Тиму, що той скаржиться на відсутність фінансування, однак досі не засудив дії ОУН на Волині у 1943 році. Згодом представники влади відмовилися брати участь у вшануванні жертв операції «Вісла». Це відбулося на хвилі використання теми Волинської трагедії 1943 року представниками польських правих і, зокрема, урядущою партією «Право і справедливість» у політичних цілях.
До польського видання книги передмову написав польський журналіст та репортер Павел Смоленський, активний учасник українсько-польського діалогу. «Починаємо в Молодичі, у Ярославському повіті, де мешкала мама Петра, із села Завіз у Бескидах, де в бойківській родині народився батько. У кожному з цих сіл більшість мешканців складали українці, свідомі своєї ідентичності й греко-католицької віри. У селах було дуже багато ініціатив, які слугували спільноті: вчили мову, будували бібліотеки, закладали спілки, передплачували українську пресу», – пише в передмові польський репортер.
«Каміння мусило полетіти. Стерте минуле Підляшшя» / «Kamienie musiały polecieć. Wymazywana przeszłość Podlasia» польської журналістки та публіцистки білоруського походження Анети Примаки-Онішк, присвячена родинній історії та Підляшшю, на польсько-білоруському прикордонні, де в деяких місцевостях більшість складають білоруси. У вступі до «Каміння» авторка пише про те, що темою родинної історії вирішила зайнятися у 2015 році під час написання своєї першої книги – «Біженство 1915», яка оповідає про історію вимушеної міграції з території сучасного Підляшшя білоруського населення під час Першої світової війни.
Родина Анети Примаки-Онішк походить з Підляшшя – її дідуся, двадцятип’ятирічного Олександра Курила, було вбито у травні 1945 відділом Ромуальда Райса «Бурого». «Коли багато років по тому вирішила більше дізнатися про цю історію, довго блукала навколо. Чула: “Не роздряпуй старих ран”. Але минуле часто використовують для обігрування сьогодення, навішують ярлики героїв і зрадників, іноді вважають те, що когось убили, доказом провини», – пише Примака-Онішк у передмові.
«Каміння мусило полетіти» – це книга, зокрема, про подолання травми ідентичності, про стирання пам’яті в комуністичній Польщі й відновлення цієї пам’яті в сучасній Польщі, про сплетіння родинних історій та доль. У своїй книзі авторка звертається до теорії механізмів символічного насилля французького філософа П’єра Бурдьє. «Французький вчений у своїх працях описує форми символічного насилля – м’який, ледь помітний вплив культури, який відбувається за допомогою міфів та схем, які роблять так, що підпорядковані (національні меншини, жінки, “нижчі” суспільні верстви) дивляться на самих себе очима панівної більшості, а не своїми. За такого розкладу невигідні елементи реальності, між іншим, не надто хвалебні та стидливі моменти історії, зникають з поля зору, а те, що зміцнює домінацію, виявляється перебільшеним або взагалі вигаданим. Таку витворену історію оповідають школи, музеї, пам’ятники й назви вулиць. Занурена в неї меншинна група відчуває свою гіршість, а домінацію більшості відчуває як щось природне», – пише Анета Примака-Онішк.
У часи ПНР історію національних меншин воліли замовчувати, а в сучасній Польщі ця історія стала об’єктом маніпуляцій як деяких політиків, так й істориків правих поглядів. Обидві публікації постали з метою виправити цю несправедливість.
Непам’ять
На початку самої зустрічі Адам Бальцер звернув увагу на те, що польське суспільство має низький рівень розуміння історії національних меншин. Науковець підкреслив: найважливіше, що показують ці книги – мікроісторія земель, в яких жили або живуть національні меншини. Він також звертає увагу на багатоетнічність польського минулого: присутність не лише українців і білорусів, а також євреїв, татар, ромів та інших. «Понад половина сучасної Польщі протягом століть була заселена здебільшого неполяками – часом у переважній більшості. І якби ви подивилися на шкільні підручники з перспективи дітей, які живуть у Щецині, Вроцлаві й так далі – то їхня історія присутня дуже обмежено», – говорить Бальцер.
Висловлену Бальцером тезу про «стирання» пам’яті про історію цих земель підтримує Анета Примака-Онішк. Вона продовжує думку і говорить про «неіснування офіційної нарації, офіційної пам’яті, пов’язаної з минулим спільноти», з якої походить – тобто білоруської. Публіцистка зауважує, що пам’ять про білоруську меншину тільки тепер повертається: «Довгий час все, що було пов’язано з долею цих людей, не існувало. Було спрощено до кількох або одного абзацу про селянина на панщині». Анета Примака-Онішк говорить, зокрема, про затирання пам’яті про рух біженства з територій Підляшшя, Холмщини чи угоду про обмін населенням між СРСР та Польщею. На думку авторки, ця пам’ять була стигматизуючою і навіть сама «належність до національної меншини теж протягом довгого часу була певним стигматом». Вона також зауважує, що питання біженства довгий час було виключено не лише з офіційної нарації, але і з локальної. Люди воліли не згадувати ці події і не ототожнювати себе з ними. Лише останніми роками з’являється рефлексія на те, яке значення для сучасності мали події минулого.
Петро Тима розповів про те, як історія українців виключається з офіційної нарації в місцях проживання українців, які були депортовані під час обміну населенням та операції «Вісла». Як приклад він поділився історією про відвідини Любачова, де екскурсовод розповів, що там була греко-католицька церква, однак не знайшов у собі сміливості сказати, що вона належала українській громаді.
Ще одним фактором стирання пам’яті було перейменування назв населених пунктів. У «Плетиві» Петро Тима говорить також про перейменування владою Польської Народної Республіки назв українських сіл у південно-східних воєводствах Польщі в 1970-х роках: «Що цікаво, під кінець сімдесятих років влада ПНР на теренах прикордоння масово змінювала назви на більш польські: Млодич було названо Млоджіцамі. Це теж був елемент тодішньої історичної політики й стирання слідів депортованих звідси українців».
Іза Хруслінська, яка долучилась до розмови, підкреслила, що «коли ми говоримо про вимазування або неіснування, то треба ще додати одну важливу річ, а саме маніпулювання і фальшування історії тих меншин». І це, на її думку, теж ж надзвичайно дуже важливим.
Подібність і відмінність досвідів
«Я під враженнями того, наскільки багато моментів, про які пише Анета у своїй книзі, можна прикласти до історії українців з Польщі», – підкреслив під час розмови Петро Тима. Страх і травма, те ці речі, які залишились у спадок нащадкам білоруської та української меншини у Польщі.
Важливим аспектом, про який говорять обоє авторів, є ставлення влади Польщі до білоруської та української національних меншин у контексті примусу до зміни релігії, а як наслідок полонізації.
Обидвоє згадують ситуацію Холмщини та південного Підляшшя. За часів панування Російської імперії на цих теренах греко-католицькі храми часто віддавали православним. А після 1921 року, коли ці території перейшли до Польщі, польська влада поступово обмежувала в правах непольськомовне населення, але, крім того, фізично знищила, віддала римо-католикам або просто закрила більшість православних храмів. Пік цього процесу припав на 1938 рік. Руйнування православних храмів на Холмщині та південному Підляшші у 1938 році називають безпрецедентними подіями в історії християнства.
Інший приклад, що наводить Петро Тима – Галичина, де багато українців мали греко-католицьке визнання і добре розбудовані інституції релігійного і національного життя. Дії держави, що були покликані змінити національні і релігійні пропорції на цих теренах, полягали у тому, що греко-католики чи православні були обмежені у правах: купівлі ділянок, працевлаштуванні у державних службах. Так, резюмує Тима, методом пирога чи батога українців змушували полонізуватися.
Анета Примака-Онішк називає суттєву різницю у повоєнній історії української та білоруської національних меншин – примус до виселення: «Основною різницею, маю враження, після Другої світової війни є примус до депортації. Операція “Вісла”, яка зробила так, що українці були вирвані зі своєї землі – і розкидані». Білоруську спільноту натомість закликали залишати місця проживання, але насильницькими методами не вивозили. Що, однак, не полегшувало їхньої ситуації, адже білоруси, які залишалися у Польщі, жили у постійному страсі смерті і нерідко або таки залишали свої домівки, або змінювали ідентичність. Вагомою причиною цього була діяльність польського підпілля. Як зазначає Анета Примака-Онішк, люди залишались перед вибором «на схід, у римо-католицтво або помертиВ оригіналі Анета Примака-Онішк використовує ідіому «до пяху»: do piachu / у пісок (в землю).».
Операція «Вісла»
«Абсолютно немає розуміння в перспективі 100 років, що частина діянь Польщі – були діяннями націоналістичними, наближеними до знищення елементів українського життя на цьому терені», – говорить Петро Тима в контексті визначення ролі операції «Вісла» в польській історії.
Операція «Вісла» в 1947 році, за його словами, розділила час на до і після для української меншини в Польщі. Тисячі родин було депортовано з терену польсько-українського прикордоння до так званих повернених земельПовернені землі (пол. Ziemie Odzyskane) – умовна назва для колишніх територій Третього рейху, велика частина яких була передана Польщі за умовами міжнародної Потсдамської конференції у 1945. Охоплює такі сучасні воєводства Польщі: Західно-Поморське, Любуське, Нижньосілезьке, Опольське та Вармінсько-Мазурське, а також Гданськ та околиці.. «Мушу відзначити, що операція “Вісла” була великою драмою, стала кінцем певного світу. Світу, в якому українці жили споконвіку!» – говорить Петро Тима Ізі Хруслінській в «Плетиві». Також він описує те, як відбувалася операція «Вісла»: «Несподіваністю операції “Вісла” був її тотальний характер – Польське військо вранці оточувало села зі всіх сторін. Не було куди тікати. Військо діяло згідно з планом із використанням значних сил – до операції було залучено близько 20 000 військових, тому спроби рятувати членів родин або майно стали неможливими. Нечисленних утікачів відразу затримували, допитували і віддавали в руки Служби безпеки або на місці розстрілювали. Заскочена й залякана більшість пасивно піддалася теророві». Частину жертв депортації – тих, кого комуністична влада підозрювала в співпраці з УПА, інтелігенцію, греко-католицьких священників тощо – ув’язнювали в концтаборі в Явожно (Сілезьке воєводство), який діяв протягом 1945-49 років.
У книзі Петро Тима також оповідає одну з родинних історій щодо депортації: «Одну з найстрашніших історій розповідала мені бабуся Текля. Коли транспорт прибув на Мазури й люди побачили озера – впали в паніку, бо думали, що їх будуть топити. Деякі ніколи раніше не бачили стільки води. Один з лемків розповідав, що вагони, до яких їх посадили, нагадували ті, якими нацисти транспортували людей до концтаборів». «Спільним аспектом, який об’єднує моє покоління, був родинний досвід операції “Вісла”», – констатує Петро Тима.
На думку Тими, нарація, яку використовували за часів Польської народної республіки, про те, що всі тяжіння українців до державтості є націоналістичними і антипольськими, надалі використовується у сучасній Польщі. В цьому контексті він радить звернути увагу на риторику обгрунтування рішення від комісії з переслідування злочинів проти польського народу Інституту національної памʼяті Польщі (ІНП) про закриття слідства у справі операції «Вісла». Слідство дійшло до висновків, що масова депортація близько 140 тисяч польських громадян української національності, здійснена у 1947 році комуністичною владою Польщі, «мала превентивно-захисний, а не репресивний характер». «Опис українсько-польських стосунків в період міжвоєння у цьому обгрунтуванні є мега-, гіга- націоналістичним. І це є оцінка українсько-польських стосунків від інституції Польської держави», – говорить Петро Тима.
Історична політика
«Сучасна історична політика [Польщі] останніх років наближається до історичної політики часів Польської Народної РеспублікиПольська Народна Республіка – державне утворення на території сучасної Польської Республіки у 1944–1989 роках. У цей час Польща не входила безпосередньо до складу СРСР, але належала до соціалістичного блоку і фактично була залежна від Москви. , якщо йдеться про польсько-українське і польсько-білоруське прикордоння <…> Політики задають тренд і використовують історію в поточній нарації, і це тотальні нарації. Тотальною нарацією, яка існує на всіх рівнях суспільства є нарація волинська, яка у випадку українсько-польських стосунків закриває, відсуває на дальній план нарації щодо того, що, наприклад, діялося під час Другої світової війни та після на теренах прикордоння», – переконаний Петро Тима.
Петро Тима згадує про зустріч представників Спільної комісії уряду Польщі та національних і етнічних меншин з Президентом Польщі Анджеєм Дудою, яка відбулася у 2018 році з нагоди 100-ї річниці відновлення Польщею незалежності. Президент під час зустріч ствердив, що Річ Посполита, яка постала в 1918 році, була Річ Посполитою дружби, уникаючи складних сторінок, як, наприклад, антиєврейських погромів після здобуття польською армією ЛьвоваПетро Тима згадує у цьому контексті працю Ґжегожа Ґаудена. Видана у 2019 році в Польщі й перекладена Андрієм Павлишиним і видана у 2021 році видавництвом “Човен” книга Ґжегожа Ґаудена “Львів: кінець ілюзій” показує польський вимір антиєврейських погромів у Львові, вчинених 22 і 23 листопада 1918 року.. «З одного боку маємо знання – наукові публікації, а з іншого боку маємо переказ, який має впорядковувати, створювати головну схему – і в тій схемі абсолютно немає фактів, але теж немає національних меншин», – говорить Тима.
Як приклад Тима наводить відсутність в офіційному просторі фактів з історії, які стосуються 1918 року. Йдеться про такі події як пацифікація Лемко-Русинської Республіки у Флоринці та Команчанської Республіки (Східнолемківська Республіка), про те, що «у Бескидах точилися польсько-українські бої, що існувала адміністрація ЗУНР і т. д.».
Після розпаду Австро-Угорської імперії на території західної України та східної Польщі почали зароджуватися державницькі утворювання: серед яких так звана Команчанська республіка (яка засвідчила бажання місцевого населення, зокрема лемків, об’єднатися з українським народом) та Лемко-Русинська Республіка у Флоринці (яка виступала проти об’єднання з Західноукраїнською Народною Республікою).
Більше про ці події 1918 року Тима згадує у своїй книзі «Плетиво»: «Перемишль, Ярослав і Сянок стали місцями формування органів української влади й війська. Команчанська республіка, Балигород і Устрики Долішні були місцями, де протягом 1918-19 років формувалася адміністрація Західноукраїнської Народної Республіки. У Криниці частина офіцерів й солдатів австро-угорської армії зголосилася до діяльності на користь Української держави, а багато з них в підсумку стали інтернованими поляками. На крайній частині Лемківщини дійшло до ідентичнісної сварки, продовження дев’ятнадцятивічного суперництва староруського або москвофільського варіанту з українським. Скликана місцевими лемками в грудні 1918 року республіка у Флоринці декларувала свої проросійські спрямування і незацікавленість у стосунках з Українською державою. Керівництво республіки розглядало приєднання на засадах автономії спочатку до Росії потім до Чехословаччини», – описує Тима.
Команчанська Республіка проіснувала три місяці, до 1919 року, Республіка у Флоринці до 1920 року. Обидва утворення були ліквідовані польськими військами. Пізніше мешканців цих територій здебільшого депортують у межах операції «Вісла». Тима пише, що перебіг цих подій на прикордонні досі є темою табу в польській публіцистиці. «Поза вузьким колом істориків небагато поляків знає, наприклад, якою була пацифікація Команчанської республіки польськими відділами у селі Команча», – згадує він у «Плетиві».
Тима наголошує, що в офіційній польській нарації відсутнє розуміння того, що відбувалося на території прикордоння у «найбільш трагічний період» 1943-1947 років й взагалі цілого періоду Другої Речі Посполитої. Відсутні там, зокрема, згадки про масові антиукраїнські чи антибілоруські акції польського підпілля. За словами Петра Тими, у справі масового вбивства українського цивільного населення в селі Сагринь 10 березня 1944 року, яке вчинила Армія Крайова спільно з Селянськими батальйонами (Батальйони хлопські), вбивши 606 осіб, досі відсутнє належне слідство. Під час акції пацифікації українських сіл протягом березня-квітня 1944 року було вбито близько 3 000 осіб. Про це Петро Тима, зокрема, пише в статті для «Нашого Слова», опублікованій 11 березня 2024 року: «Символом несприйняття сагринських подій стали також перипетії навколо слідства в цій справі, розпочатого 1995 року. Високооплачувані прокурори Інституту національної памʼятні роками вдало симулювали його ведення. Поки слідство тривало, жило ще доволі багато свідків тогочасних подій, зокрема вояків АК і Батальйонів хлопських, учасників пацифікацій українських сіл Холмщини в березні 1944. Одним із доказів небажання адекватно вести процес стало закриття справи, а також комюніке Інституту від 2018 року, де розмито питання правової оцінки подій та відповідальних за злочин».
Для обох авторів ці події є частиною родинної трагедії. Дід Анети Примаки-Онішк загинув від рук бійця польського підпілля. Подібна історія пов’язана з Петром Тимою: у березні 1945 року у селі Молодич, Ярославського повіту відділ Армії Крайової під керівництвом Юзефа Загробельного «Пільніка», разом з іншими односельцями, вбиває дядька матері Петра Тими, Михайла Лихача, запитавши перед цим у нього, українець він чи поляк.
І Анета Примака-Онішк, і Петро Тима звертають увагу на те, що польське суспільство не переосмислило теми злочинів польського підпілля, вчинених щодо національних меншин (як українців, так і білорусів) у період Другої світової війни та в перші роки повоєнного часу. Відтак у публічному просторі населених пунктів на Підляшші чи українсько-польському прикордонні досі присутня глорифікація тих, хто здійснив ці злочини.
Виключеність
Анета Примака-Онішк і Петро Тима звернули увагу на виключеність їх, як представників національних меншин, з прав повноправних представників польського суспільства.
Зокрема, Петро Тима поділився тим, що зараз у дискусіях проти нього використовують аргумент, що він не може говорити про ситуацію в Польщі, бо є українцем і його місце зараз на фронті.
Натомість Анета Примака-Онішк вказала, що має симетричну проблему. Оскільки, за її словами, в контексті написання книги «Каміння мусило полетіти» її звинувачують у тому, що вона є упередженою особою і не може оповідати про білоруську меншину в Польщі, бо належить до неї: «Я теж чую постійно, що не можу говорити від імені Польської держави. Я чую звинувачення, що не можу розповідати цієї історії, бо упереджена щодо неї. Чи поляк, який розповів би цю історію – теж був би упередженим? Чи може німців попросимо у зв’язку з цим?»
Замість післямови
У коментарі «Нашому вибору» Анета Примака-Онішк поділилася, чому, на її думку, такі розмови є важливими: «У складних історичних періодах, таких як зараз, у контексті загрози, існує відома з історії схема, коли оживають такі дуже спрощувальні націоналістичні схеми. І це небезпечно. Це нікому не принесе користі. Щоб ми могли почуватися спільнотою, потрібні такі зустрічі, потрібно почути голос меншості. Я маю враження, що зараз як ніколи на це є готовність, що ми близькі: поза всіма складностями, поза тим, що ми сьогодні тут говорили, велика частина суспільства готова розмовляти. І треба цим користуватися. Ми не знаємо, що буде далі. Але чим ми відкритіші – тим ми сильніші. Виключення і стереотипізація є небезпечними, хоч може здаватися, що ми будемо сильніші, бо ми маємо сильніших героїв, які когось перемогли. Таких голосів меншості як наш є багато, і вони теж мають право бути почутими. Такі відкриті розмови роблять нас сильнішими, хоч вони не завжди є легкими і вимагають зусиль з обох сторін».
Євген Яковенко