8 травня Україна відзначає День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – день вшанування мільйонів людей, чиї життя забрала найкривавіша війна XX століття. Друга світова війна тривала шість років і призвела до загибелі понад 60 мільйонів людей у світі. Для України та Польщі вона стала особливо трагічною: через їхні території проходили фронти, обидві країни пережили окупації, депортації, масові розстріли та величезні матеріальні руйнування. Сьогодні цей день є нагодою згадати жертв війни, усвідомити масштаб втрат і переосмислити спільний досвід, який визначив подальшу історію Європи.
Місце, де почалась війна
Серед істориків немає одностайної думки щодо конкретного місця та навіть дати початку Другої світової війни. Заведено вважати, що війна розпочалась 1 вересня 1939 року з нападу Третього Рейху на Польщу. Однак ще раніше – 30 вересня 1938 року – Німеччина, за згоди Великої Британії та Франції, загарбала частину Чехословаччини. Окремі регіони країни були передані також Угорщині та Польщі, а на тих територіях, що лишились Третій Рейх встановив протекторат Богемії та Моравії. Тому можна зустріти думку, що першою жертвою нацистської Німеччини стала саме Чехословаччина, а не Польща, і що мовчазне потурання Гітлеру з боку провідних європейських держав – відоме як Мюнхенська угода – зрештою і призвело до світової війни.
Якщо ж традиційно брати за початок війни напад Третього Рейху на Польщу, то це відбулось 1 вересня 1939 року. На світанку того дня, після провокації на радіостанції в місті Гливиці, що тоді входило до складу Третього Рейху, німецькі війська почали наступ. Близько 4 ранку літаки Люфтваффе скинули перші бомби на ще сонний Велюнь. Через декілька хвилин, о 4:45 за 400 кілометрів звідти, німецький корабель «Шлезвіг-Гольштейн» відкрив вогонь по польській військово-морській базі Вестерплатте у Гданську. Одночасно з початком обстрілу Вестерплатте розпочали наступ сухопутні війська. Близько 1,5 мільйона солдатів Вермахту перетнули польський кордон з заходу, півночі та півдня. Німеччина використала нову тактику війни – бліцкриг (нім. «блискавична війна»), що базувалася на тісній взаємодії танкових дивізій та авіації, які швидко проривали лінії оборони та дезорганізовували війська противника.
Відповідно до попередніх угод з польським урядом, 3 вересня 1939 року Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині, що означало перетворення локального конфлікту у світову війну. Згідно з пактом Молотова – Ріббентропа, підписаним між СРСР та Третім Рейхом 23 серпня 1939 року, 17 вересня Червона Армія вдерлася у Польщу і менш ніж за місяць окупувала східні терени країни, велику частину населення яких становили українці та білоруси. Рішення про вторгнення Радянський Союз аргументував тим, що після завоювання Третім Рейхом Польщі, ця країна «перетворилася в зручне поле для всяких випадків і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР». Як йшлось у ноті до польського посла в Москві, «через таке положення радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя й майно населення Західної України та Західної Білорусі».
22 вересня 1939 року Вермахт та Червона Армія провели спільний парад у Бресті (сьогодні місто у Білорусі, поряд з польським кордоном). 29 вересня Третій Рейх та СРСР закріпили поділ Польщі, уклавши договір про дружбу і кордон. Таким чином Радянський Союз приєднав території західної України та західної Білорусі.
Українці у польській армії
Друга світова війна для українців розпочалась 1 вересня 1939 року, а не 22 червня 1941 року, як говорить радянська та російська пропаганда. Львів став одним з перших міст, які постраждали від бомбардувань Люфтваффе у перший день війни. До кінця вересня територія західної України вже була окупована Радянським Союзом.
Близько 110 тисяч українців зустріло початок Другої світової у польському війську. Ще до війни ІІ Річ Посполита була багатонаціональною державою, що відображалось також у національному складі Війська Польського. За підрахунками історика Андрія Руккаса, українці в середньому складали близько 10% особового складу польських збройних сил. Під час Вересневої кампанії 1939 року загинуло близько 7,8 тисячі українців, приблизно вдвічі більше були поранені.
Як зазначає інший дослідник Єжи Гжибовський, серед українців, які воювали у польському війську, були не тільки рядові солдати, а також офіцери. Найбільш відомим є Павло Шандрук – полковник Війська Польського, у вересні 1939 року командував 29-ю бригадою піхоти і врятував її від знищення німцями у битві під Томашевом Любельським. За це був нагороджений орденом Військової Доблесті V ступеня Virtuti Militari – найвищою військовою нагородою Польщі.
Після окупації Польщі, бойовий шлях українців з Війська Польського продовжився у Польських Збройних Силах на Заході – регулярних військових формаціях, що створювались керівництвом Польщі в екзилі на підставі договорів з Францією та Великобританією. Окремо Військо Польське формувалось також в СРСР.
Важко назвати точну кількість українців, які служили у цих формуваннях. Наприклад, українці були також серед польських військовополонених в СРСР і часто мусили видавати себе за поляків та католиків, щоб дістатись до польської армії, адже Радянський Союз вважав, попри тогочасне право, етнічних білорусів та українців своїми громадянами і не хотів включати їх до польського військового підрозділу.
«Влада Радянського Союзу, приймаючи людей до польської армії, дуже дбала про те, щоб не допустити до неї польських громадян білоруської та української національності зі східних територій Республіки Польща. Такі люди мали проявити багато стійкості та, попри різні труднощі, пробивалися до польської армії. Тому вони називали себе поляками, іноді змінюючи свої прізвища та імена, а також – щоб уникнути будь-яких сумнівів – католиками. Добровольці цієї категорії хотіли, з одного боку, продемонструвати свою вірність Польській Республіці, а з іншого – якомога швидше покинути “нелюдську землю”. Усі ці добровольці заслуговували на повагу та визнання. Вони всі також були зразковими солдатами», – писав Владислав Гурський з 3-ї Карпатської стрілецької дивізії Польських Збройних Сил.
За приблизними підрахунками у лавах Польських Збройних Сил на Заході служило близько 2 тисяч українців. Багато з них загинули під час італійської кампанії та в інших місцях, де воювали польські війська. Як приклад можна навести героїчну смерть стрільця 14-го батальйону 5-ї Кресівської піхотної дивізії, 27-річного Яна (Івана) Савчука з Волині, який загинув 18 травня 1944 року під час битви під Монте-Кассіно. Польський письменник та журналіст Мельхіор Ванькович описав цей епізод так: «Потворний, рябий Савчук рвався вперед, коли батальйон стояв на позиції, а перед ним точилася битва. “Наші страждають”, – сказав він і побіг у вогонь, виносячи поранених». Він загинув після влучання осколком снаряда.
Відомі імена 18 солдатів української національності, які спочивають на військовому кладовищі на Монте-Кассіно. Ще 14 солдатів, прізвища яких невідомі, походили з таких воєводств: Волинського, Тернопольського, Станіславівського та Львівського. Військові поховання українських солдатів можна знайти в Італії, Франції, Бельгії та інших країнах.
Наслідки II Світової війни для Польщі
Польські землі, що опинилися під німецькою окупацією, були поділені на дві частини. Помор’я, Великопольщу, Сілезію, західну частину Лодзького воєводства, північ Мазовії і Сувальщину приєднали до Третього Рейху. З решти земель створили Генеральну Губернію (ГГ) зі столицею в Кракові, яку очолив Ганс Франк. З перших днів окупації німецька політика щодо польського суспільства здійснювалася згідно з декларацією Генріха Гіммлера, одного з чільних нацистів, який заявив: «Поляки будуть стерті з лиця землі», а сама Польща розглядалась як «життєвий простір» / Lebensraum для німців.
Першими жертвами нацистського режиму стала польська інтелігенція – у перші місяці окупації німці розстріляли близько 40 тисяч представників польської еліти.
У ГГ виселено не менше як 860 тисяч польських громадян. Їхні домівки зайняли німці, привезені з різних частин Європи. У Губернії також ліквідували більшість польських адміністративних, господарських і судових інституцій (залишилися лише місцеве самоврядування й поліція, які знаходилися під суворим контролем окупанта). З початку окупації репресії здійснював розгалужений поліційний апарат, особливо зловісну роль у якому відіграло гестапо. Символами німецького окупаційного правління були в’язниці: Павяк, камери в осідку гестапо на алеї Шуха у Варшаві і в’язниці Монтелюпі у Кракові й на Замку в Любліні. Через них пройшли десятки тисяч поляків.
Ще жорсткішою була політика Третього Рейху щодо євреїв. Вона проходила у декілька етапів. Характерною ознакою 1939-1941 років є створення у польських містах єврейських гетто – закритих, відділених від решти міста, районів, куди примусово переселяли євреїв, тим самим відділяючи їх від решти населення. Умови життя у гетто були трагічними – там бракувало місця, їжі та ліків, внаслідок чого велика кількість людей померла від голоду та хвороб.
Перше гетто в Польщі було створено німецькою окупаційною владою в Пйотркуві-Трибунальському в жовтні 1939 року. Найбільше гетто в Польщі було у Варшаві, де понад 400 тисяч євреїв були скупчені на площі приблизно 3,3 квадратних кілометри. Інші великі гетто були створені у Лодзі, Кракові, Білостоці, Львові, Любліні, Вільнюсі, Каунасі, Ченстохові та Мінську.
20 січня 1942 року у передмісті Берліна Ванзеє відбулась зустріч вищих посадових осіб нацистської Німеччини. Саме там – на Ванзейській конференції – було ухвалено рішення щодо технічних аспектів «остаточного розв’язання єврейського питання», тобто масового та системного вбивства єврейського населення Європи. Для цього нацистська влада побудувала на території Польщі пʼять таборів смертіВажливо не плутати з концентраційними таборами. За весь період існування Третього Рейху, як на його території, так і в інших країнах Європи, зокрема у Польщі, існувало понад 900 концентраційних таборів. Такі табори використовувались для увʼязнення осіб, які становили загрозу для режиму. У Польщі прикладом концентраційного табору є Майданек, створений у Любліні. Натомість так звані табори смерті мали лише одну мету – швидке та масове знищення людей одразу після прибуття у табір. Таких таборів смерті існувало всього 5 – всі на території Польщі, куди звозили єврейське населення також з інших країн Європи.: Кульмгоф у Хелмно, Аушвіц-Біркенау в Освенцимі, Собібор, Белжець та Треблінка. На теренах, які входять до складу сучасної Польщі функціонували також два концентраційні табори – Майданек у Любліні та Штуттгоф біля Гданська. Загалом у цих таборах нацисти знищили близько 2,6 мільйона євреїв та десятки тисяч осіб інших національностей.
Поляки, які перебували в країні під німецькою й совєтською окупаціями, не погодилися із втратою незалежної держави. Символічним виявом цього ставлення був вихід уже 10 жовтня 1939 року таємної газети «Польща живе». Створення політичних і військових структур суверенної (тобто такої, що діяла приховано від окупантів) польської держави розпочалося раніше.
27 вересня 1939 року в обложеній німцями Варшаві генерал Міхал Токажевський-Карашевич утворив, разом із групою офіцерів Війська польського, Службу перемоги Польщі (СПП). Незалежно від СПП на терені всієї країни почали спонтанно виникати конспіративні організації, які збиралися продовжувати боротьбу з обома окупантами. 13 листопада 1939 року генерал Сікорський створив Союз збройної боротьби (СЗБ) – військову організацію країни аполітичного й загальнонародного характеру. 14 лютого 1942 року СЗБ реорганізували на Армію Крайову (АК).
Найважливішою метою АК була боротьба проти німців і підготовка кадрів, а далі формування військових підрозділів для відкритого виступу проти окупантів у найсприятливіший момент війни. Головними способами поточної боротьби були саботаж (таємне знищення чи пошкодження німецьких засобів ведення війни, які, зокрема застосовували в оборонній промисловості, а також з метою усунення транспортних засобів неприятеля) і диверсія (явний удар на окреслену ціль, наприклад, шляхи комунікації противника). Протягом усього періоду війни через СЗБ–АК пройшло 450 тисяч осіб.
Апогеєм польської боротьби проти нацистської окупації стало Варшавське повстання, яке почалось 1 серпня 1944 року.
«Повстання було неминучим, ми вже не могли терпіти німецький терор. Наше покоління готувалося до цієї битви. Влітку 1944 року ніщо не могло зупинити повстання. Ми хотіли битися, ми не боялися. Всі, в тому числі мої батьки і брат, були націлені на боротьбу. Тим паче арешти й облави продовжувались. П’ять років окупації остогидли всім», – згадує початок Варшавського повстання ветеран Армії Крайової Збіґнєв Ґальперин.
Замість запланованих трьох днів, Варшавське повстання тривало 63 дні – від 1 серпня до 2 жовтня 1944 року. За підрахунками дослідників у повстанні взяло учать 45 тисяч повстанців. При чому повстанські ряди постійно підсилювались новими солдатами. відтак, вважається що постійний склад повстанських сил становив 25-28 тисяч осіб.
Проти повстанців німці виставили близько 50 тисяч солдатів – членів Вермахту, СС, німецької поліції та окремих формувань колаборантів, як, наприклад, Російська Визвольна Армія.
Нерівність польських і німецьких сил підсилювалась також нестачею у повстанців зброї та амуніції. На момент початку повстання, польські солдати мали лише трохи більш як 4 тисячі пістолетів та гвинтівок та 25 тисяч гранат. Це означає, що зброю в руках міг мати лише 1 на 5-6 повстанців. У цей самий час німці мали не тільки легку зброю, але також розпоряджались броньованою технікою та літаками.
Саме внаслідок авіабомбардувань було знищено понад 25% довоєнної забудови Варшави, ще понад 30% міста нацисти зрівняли з землею вже після поразки повстання.
Внаслідок вуличних боїв та авіанальотів загинуло близько 18 тисяч повстанців, ще 25 тисяч отримали порання, а 17 тисяч потрапили у полон. Справжньою трагедією повстання стало для цивільного населення Варшави – за 63 дні у столиці загинуло близько 180 тисяч осіб. Найбільше – від 40 до 60 тисяч – загинуло від рук нацистів у варшавському районі Воля. У намаганні приховати сліди злочину, нацисти спалили тіла вбитих. Прах вбитих на Волі поляків важив 12 тонн і саме на підставі цього вчені вирахували приблизну кількість загиблих.
Після поразки Варшавського повстання вціліле цивільне населення – 550 тисяч осіб – було виселене з міста. З них від 90 до 165 тисяч потрапили до таборів праці, ще 50 тисяч – до концентраційних таборів. Решта ж мусила шукати прихисток самотужки у селах та менших містечках – і все це наприкінці осені та на початку зими.
Попри дискусії про сенс збройного виступу, сьогодні у памʼяті поляків Варшавське повстання стало символом мужності та непохитної боротьби за свободу.
Загалом Польща у Другій світовій війні втратила понад 6 мільйонів своїх громадян, половину з яких становили євреї. Ще близько 1 мільйона поляків були вивезені на примусові роботи до Німеччини, близько 150 тисяч стали жертвами радянських репресій. Польща зазнала також величезних матеріальних втрат – на 85% була зруйнована столиця Варшава, десятки інших міст зазнали пошкоджень, цінні музейні та бібліотечні колекції були пограбовані, а мистецькі твори вивезені до Німеччини або СРСР.
Друга світова війна змінила також кордони Польщі – країна втратила свої східні регіони, які були приєднані до СРСР як частини Української та Білоруської республік. Натомість Польща отримала частину Сілезії, Померанії та Східної Пруссії, які раніше належали до Німеччини. Внаслідок повоєнних договорів Польща потрапила у сферу радянського впливу і в країні було встановлено комуністичний режим, контрольований з Москви.
Наслідки II Світової війни для України
Протягом Другої світової війни бойові дії двічі прокотилися усією територією України. Харків, одне з найбільших міст України, переходило з рук у руки чотири рази. Українські землі пережили як німецьку, так і радянську окупації. У вересні 1939 року СРСР захопив західну Україну, у 1940 році без бою зайняв Бессарабію та Північну Буковину, які входили до складу Румунії.
На новоприєднаних землях радянський режим розгорнув масштабні репресії. З території Західної України у 1940 – першій половині 1941 років було депортовано понад 10% мешканців. В нових областях України створено 25 тюрем, де було ув’язнено кілька десятків тисяч місцевих мешканців.
Після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року Україна опинилась під нацистською окупацією. Одночасно з відступом Червоної Армії у Львові, Луцьку, Станіславові, Дубні та десятках інших міст Західної України починаються масові страти політичних в’язнів. За перші два тижні війни у тюрмах Західної України співробітники НКВД розстріляли понад 21 тисяч в’язнів. Із відступом Червоної Армії на схід масові розстріли відбулися у Вінниці, Умані, Києві та багатьох інших містах.
Відступ Червоної Армії супроводжувався застосовуванням тактики «випаленої землі». Про її необхідність оголосив Сталін у своєму виступі 3 липня 1941 року. Численні урядові та партійні постанови наказували знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, техніку, збіжжя тощо. Одним із жахливих злочинів сталінського режиму став підрив військами НКВД греблі Дніпрогесу у серпні 1941 року. Це спричинило загибель десятків тисяч червоноармійців та мирних мешканців, які перебували поблизу.
Як і Польща, Україна постраждала від антиєврейської політики Третього Рейху. Відмінністю було лиш те, що в українських містах та містечках євреїв розстрілювали, а не вбивали у таборах смерті. Найбільшим місцем розстрілу став Бабин Яр у Києві, де лише 29 та 30 вересня 1941 року німці розстріляли майже 34 тисячі євреїв. Бабин Яр став місцем масових розстрілів мирного населення, військовополонених, учасників Руху Опору. Ймовірно, за роки окупації там було розстріляно від 70 тисяч до 200 тисяч осіб. Загалом за роки німецької окупації в Україні загинуло близько 1,5 мільйона євреїв.
Найбільше українців служило у Червоній Армії – близько 6 мільйонів осіб. В лавах ЧА українці дійшли аж до Берліна. Однак сталінська тактика ведення війни призводила до величезних людських втрат. Наприклад, тільки у ході відступу 1941–1942 роках. на території України Червона Армія втратила майже 70% свого особового складу.
Іншим прикладом є битва за Дніпро восени 1943 року. 21 вересня 1943 року радянські війська вийшли до Дніпра і отримали наказ Сталіна взяти за будь-яку ціну Київ до 7 листопада, символічної для комуністичного режиму дати – річниці Жовтневого перевороту. Щоб взяти столицю України до визначеної дати, радянське командування кидало у бій усі наявні сили, не рахуючись із втратами. Київ був звільнений 6 листопада 1943 року ціною щонайменше 380 тисяч солдатських життів. Битва за Дніпро стала найкривавішою операцією війни у Європі.
Воювали українці і в інших арміях країн антигітлерівської коаліції. Крім вже згаданого Війська Польського, ще 80 тисяч українців воювали у складі армії США, 45 тисяч – у військах Великої Британії.
Друга світова війна дала українцям надію на національне визволення та створення самостійної держави. За це, зокрема, боролись Організація українських націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою та Українська повстанська армія, в лавах якої воювало близько 100 тисяч українців. Однак ця надія не стала реальністю, а діячі ОУН та УПА, які в однаковій мірі боролись як проти нацистської Німеччини, так і проти СРСР, після закінчення війни переслідувались радянською владою.
За роки війни Україна втратила понад 8 мільйонів осіб – приблизно п’яту частину свого довоєнного населення. Особливо постраждали центральні, південні та східні регіони, де втрати сягнули до 30% населення, тоді як у Галичині – 22%, а на Волині та Поліссі – 12%. Для відновлення демографічного потенціалу країні знадобилося близько 25 років. Колосальними були і матеріальні збитки: зруйновано майже 700 міст і 28 тисяч сіл, понад 16 тисяч промислових підприємств. Загальні економічні втрати України становили понад 45% від усіх збитків СРСР. Під час евакуації було вивезено 550 промислових підприємств, майно та худобу тисяч колгоспів, а також десятки наукових і культурних установ.
Друга світова війна тривала шість років і забрала понад 60 мільйонів життів по всьому світу. Багато аспектів війни, таких як колаборація, підпільна боротьба, повсякденне життя, вивезення людей на примусові роботи до Німеччини тощо не вдалось описати в одному короткому тексті. Щоб дізнатись більше про участь України у Другій світовій війні можна пройти короткий онлайн-курс «Ukraine: The (Un)finished Second World War». Натомість про Другу світову загалом і про польський досвід найкраще дізнатись, відвідавши Музей другої світової війни у Гданську.
Анастасія Верховецька
Джерела: Локальна історія, УІНП, IPN
Вперше опубліковано у 2025 році