Нещодавно у Польщі вийшов друком польський перекладDrabina, видавництво Znak. Переклад на польську Івона Борушковська. книжки Євгенії Кузнєцової «Драбина». Головний герой роману – український мігрант в Іспанії, життя якого перевернулось «з ніг на голову», коли після початку повномасштабної війни в Україні він змушений приймати у себе вдома всю свою велику родину. У книзі з гумором, але глибоко і щемко описується життя людей, які виїхали за багато сотень кілометрів від бойових дій, та щодня живуть війною.
Євгенія Кузнєцова – письменниця, дослідниця. Народилась та виросла в Україні. В Іспанії захистила дисертацію з філософії на тему магічного реалізмуМагічний реалізм — художній метод, у якому магічні елементи включені в реалістичну картину світу.. Євгенія перекладає з англійської, німецької та іспанської. Цікавиться темою мовної реальності та мовами загалом.
«Наш вибір» поговорив із Євгенією Кузнєцовою про її про роман «Драбина», а також про писання і мову, біженство і повернення додому, гумор і депресію.
Ваша книжка не просто добре читається, я б могла назвати її терапевтичною. Чи процес її написання також був терапевтичним?
Я б не сказала, що написання було терапевтичним. Я просто не знаю іншого способу справлятися з проблемами, окрім як спробувати принаймні з них посміятися. І тому, коли я писала цю книжку, я очевидно боялася. Адже зараз з’являється багато текстів важких, таких, що не дуже хочеться до них наближатись просто через саму тему, яка для нас усіх зараз дуже травматична. Звичайно, я боялася писати книжку досить іронічну, хоч і трагічну, трагікомічну, тому що не знала, яка буде реакція аудиторії. В Україні зараз іноді лунають голоси, що писати взагалі не треба, а треба дочекатися поки закінчиться війна, а вже тоді писати книжки про війну, з чим я не можу погодитись.
Я мала від однієї читачки такий відгук, що вона не могла читати про війну і водночас вона не могла нічого читати не про війну. «Драбина» потрапила ось саме в цю нішу: начебто і про війну, і начебто це все не настільки травматично читати. Хоча є окремі травматичні моменти, які скоріше стосуються не війни, а співжиття із родичами.
У «Драбині» багато людей можуть побачити себе. Історія точиться в Іспанії, куди переїхав головний герой – Толік, який слідував за своєю мрією. Про що він мріяв більше – купити будиночок саме в Іспанії чи просто втекти від своїх надокучливих родичів?
Швидше другий варіант. Навряд чи Толіку була принципова саме Іспанія. Три тисячі кілометрів, які розділяють Іспанію і Україну – були для нього принциповішими. Тема сепарації проходить через всю книжку.
Чи багато ви знаєте таких Толіків, які виїхали ще перед війною, щоб будувати своє життя за межами України?
Я сама такий Толік. Моя редакторка каже, що всі ми трошки Толіки, і я з нею абсолютно погоджуюсь. Коли мене питають, в якій із героїнь чи героїв книжки я бачу себе, моя відповідь очевидна: звичайно, всі ми трошки є Толіком.
Може, саме тому ми любимо героя попри те, що сьогодні могли б назвати його ухилянтом?
Ну що ж ви так одразу записуєте Толіка в ухилянти? Можливо, він саме оновив дані в «Резерв+», а ми цього не знаємо. Я схильна називати ухилянтами тих, хто заплатив десять тисяч і незаконно виїхав з України. Можливо Толік оновив дані й чекає на свою долю, тому що, в принципі, інфантилізм, який Толіку притаманний, поширюється і сюди. Інфантилізм – це спроба покластися на долю. Тобто, якщо щось таке станеться, що його покличуть, що йому повістка в Іспанію прийде, то він піде воювати.
Я ще колись давно читала книжку під назвою «Людина між небом і землею» авторства американського письменника Сола Беллоу. Там описується американець, який чекає призову на Другу світову війни. Книжка – це його роздуми. Часом якісь такі жалюгідні, часом неприємні, але по-людськи зрозумілі. Тобто людина, яка чекає на свою долю. Ось лише зараз подумала, що, ймовірно, тут є якась паралель із Толіком.
У книзі розповідається також про біженців. Чи ви також стали біженкою після початку повномасштабної війни?
У мене особисто такого досвіду немає, тому що я вже давно жила на дві країни. Війна мене застала в Іспанії, куди я повернулась з України в січні. В мене була така мрія – зараз я розумію, що про неї смішно навіть говорити – жити на дві резиденції. У 2019 році я думала, що досягла успіху, а потім стався ковід, потім війна і тепер я їжджу трьома потягами і літаком і розумію, що та мрія була дурницею.
Чи в Іспанії ви стикалися з великою кількістю українських біженців?
Звичайно, я бачила багато людей навколо себе, які приїхали після 24 лютого. Я навіть живу на вулиці, де є величезний готель, який перші півтора року приймав понад триста українців. Увесь цей час моя вулиця була українська: куди не зайдеш – почуєш українську або російську мову. Тоді прислухаєшся і, як співали «The Вйо», якщо чуєш «г», значить це точно своїВідсилання до пісні «Нам пороблено» гурту «The Вйо». У себе ми приймали дітей родичів і я лише потім зрозуміла, що в книжці нема жодної дитини на жодній сторінці. Мабуть, тоді було так багато дітлахів у власному житті, що я втікала у книжку, де взагалі немає дітей.
Герої вашої книжки хочуть повертатися додому. Після двох з половиною років повномасштабної війни, ми бачимо, що багато біженців почали нове життя в європейських країнах і, можливо, взагалі не повернуться. Чи ви хочете повернутися?
Я зараз їду до України і сподіваюсь там побути кілька місяців. У мене, на відміну від багатьох людей, є оця свобода пересування. Але я думаю, що це дуже залежить від багатьох факторів, чому і хто повертається. Ми не можемо говорити про біженців як про єдину групу. Є люди, яким немає куди повертатися. Є люди з різними реакціями на стрес: хтось може, а хтось не може жити під час війни. Колись у нас можливо було уявлення, що війна – якийсь такий єдиний монолітний страшний досвід. Зараз же ми бачимо, що це міріади досвідів – часто дуже різних.
Деякі українські письменники так, як і ви, живуть на дві країни, але кажуть, що без України не можуть писати, творити, надихатися, оскільки мусять бути саме в Україні, чути живу мову, бачити все на власні очі. Чи ви також повертаєтесь додому в пошуках натхнення?
Я думала про це колись давно, не в контексті війни, що, наприклад, у будь-якій іншій країні, скажімо в Німеччині, ви їдете в автобусі, трамваї і навпроти вас сидить якась людина, нехай вона скаже кілька речень і що ви можете про неї сказати? Зазвичай закордоном ви зможете сказати досить небагато. Якщо ж це станеться вдома, в Україні, де навпроти вас в автобусі їхатиме людина й вона озветься кількома словами, ви приблизно можете сказати з якого вона регіону, з якої вона родини, ви приблизно можете назвати тло, де вона виростала, ви можете приблизно визначити освіту й які оцінки були в школі. Звичайно, можете помилятися, але теорія, гіпотеза у вас буде. І, звичайно, такого глибинного бачення людей закордоном у мене немає. Щоб писати про людей, мені треба багато бути в Україні. При тому, мені необов’язково цієї комунікації багато. Я в принципі живу досить закритим життям і зазвичай не дуже асимілююсь у навколишнє життя, тому йдеться швидше про виїзди. Я б могла весь рік нікуди не виходити, для мене це не проблема.
Окремим героєм книжки є мова. Ви вживаєте таких соковитих висловів, словечок, діалектів, котрі створюють настрій і не можуть не чарувати. Звідки такий багатий і різнобарвний словник?
По-перше, я вам дуже дякую за такі компліменти, тому що я вчора прочитала відгук на «Драбину», який складався з одного речення: «І для кого Борис Грінченко писав словник, щоб з’являлися такі примітивні тексти?». Щодо діалектів, то переважно герої походять з центральної й південної України і дещо західніше, адже я виростала в Вінницькій області, хоча вдома говорять скоріше по-криворізьки. Моя бабуся походить з Кривого Рогу й вона говорить центральноукраїнською говіркою, тому в мене є звʼязок із принаймні двома основними говірками. За галицьку я не берусь, бо в ній я не розбираюсь.
Важливу роль у вашій книзі відіграє гумор. Попри складні теми, що в ній підіймаються, вона легка й весела. Читаючи її, ми добре проводимо час. Ви вже згадали про те, що боялися в легкий спосіб писати про такі складні речі. Чи гумор у романі – це ваша природна реакція на стрес?
Мені дуже важко писати щось на замовлення. Я пробувала писати колонки для різних медіа й зазвичай здавалась після першої спроби. Загалом, якщо писати не смішно, то я не дуже бачу сенс писати взагалі. В принципі, і читачка я така сама. Багато текстів, які для інших трагічні – наприклад, Селін, Буковський – для мене смішні. Якщо я щось пишу, то там гумор завжди буде – інакше я не бачу сенсу.
А як ви реагуєте на коментарі деяких читачів про те, що про такі складні речі не можна писати з гумором?
Деяким людям просто не подобається, як я пишу – неважливо про що, і це абсолютно нормально. Саме таких відгуків, що когось ретравматизувало те, як я пишу про війну – не було. Натомість про родичів було – сказали, що не можуть читати про те, як мама заходить у кімнату головного героя без стуку – це занадто живі спогади. Було таке, що не змогли читати книжку виключно через оце товариство вдома, яке знущається з Толіка.
Якщо вже чесно говорити про негативні відгуки, то були відгуки про те, що Толік несимпатичний багатьом. Що не час писати про не-героїв, що зараз у нас дуже багато героїв і треба писати про них. Ця думка теж має право на існування. З іншого боку, коли я востаннє була в Києві в травні, де у мене була зустріч із читачами й до мене підійшов хлопець після презентації і сказав: «Дякую за “Драбину”, я принаймні зрозумів, що маю право на існування». Я про те, що про не-героїв теж хтось мусить писати.
Чи було складно вам як жінці створити такого реалістичного молодого чоловіка – Толіка, що так багато людей впізнають себе в цій постаті?
На одній дискусії про книжку було двоє дівчат і хлопець. Дівчата дуже критикували любовну лінію – мовляв, у героя була можливість вибрати будь-яку дівчину, а в нього розвивається якась симпатія до Поліни. Це, мовляв, настільки притягнуто за вуха, на що хлопець сказав: ну це ж очевидно, він її вибрав просто тому, що вона була. І в мене був саме такий задум, бо так воно й працює у чоловіків зазвичай. Тому цей коментар мені дуже сподобався, адже я сподівалась, що саме так це і буде сприйнято, а дівчата повірити в це не могли.
Розкажіть про те, як з’явилась назва книги?
Назва «Драбина» була моя. Мене намагалися від неї відмовити і казали, що «Драбина» не ясно про що, не ясно чому. Але я вперлася і сказала, що буде «Драбина» і все. Думаю, що з маркетингової точки зору це теж хороша назва, адже можна запросто сказати: я купив драбину, я піду по драбину. Це красиво. Єдиний недолік в назві: мені постійно всюди з’являється реклама драбин і дерев’яних, і алюмінієвих, тому що Google вважає, що я дуже зацікавлена.
Дуже зворушливою є постать ПоліниНа запитання про родину Поліна відповідає, що вона кругла сирота. Натомість тексту відомо, що мама Поліни «в цілковитому здоров’ї викладає філософію в окупованому Криму»., яка гостро відчуває війну з 2014 року. Вона пригнічена, прибита, приймає антидепресанти, а це стан, у якому й далі перебуває багато українців. Депресія за таких обставин – дуже розповсюджене явище. Чи вам також відомо, що таке депресія?
Мені здається, що в моєму оточенні зараз набагато менше людей, які не приймають антидепресантів, ніж тих, які їх приймають. Антидепресанти – це звичайно вже показник того, що людина має клінічну депресію і це дуже серйозно. Ми всі знаємо, який вплив має стрес. Я не можу сказати, що я мала депресію, але згадайте перший рік повномасштабного вторгнення. Ми й досі на цих гойдалках, а в перший рік ці гойдалки були дуже екстремальними в плані емоцій і можливостей з ними якось впоратися.
Яким ваше життя було перед тим, як ви стали розпізнавальною письменницею?
Найбільш неочікуваним в письменницькій кар’єрі для мене були роялті. Я ніколи не сподівалася, що можна жити з писання. Тому ніколи на це і не налаштовувалась. До того я просто працювала в університеті й різних міжнародних організаціях, бо я займаюся аналізом даних, тобто в мене досить технічний фах. Я писала для медіа, писала щось художнє, і це, як виявилось потім, стало моєю основною діяльністю.
Розмовляла Олександра Іванюк
