Польська журналістка та дослідниця дезінформації Анна Межинська у колонці для OKO.press стверджує, що антиукраїнські настрої, які останніми роками дедалі помітніше проявляються в польському суспільстві та політиці, значною мірою відповідають цілям російської інформаційної війни. На її думку, наративи, які десятиліттями поширювалися Кремлем, сьогодні вже не обмежуються маргінальними середовищами, а дедалі частіше звучать у польському політичному мейнстримі.
Авторка вважає, що Польща опинилася в моменті, коли частина політичного класу починає втрачати з поля зору стратегічні інтереси держави. Вона застерігає, що надмірна концентрація на конфліктах із Україною та історичних суперечках може призвести до ситуації, коли польська політика фактично працюватиме на користь Кремля.
Волинь як інструмент російських інформаційних операцій
Одним із головних тем російської пропаганди в Польщі Анна Межинська називає тему Волинської трагедії. На її думку, Кремль не заперечує історичні злочини, а використовує їх для впливу на сучасні настрої та поглиблення конфлікту між поляками й українцями.
Авторка стверджує, що найпоширенішою маніпуляцією є перенесення подій 1940-х років на сучасність. У польському сегменті інтернету регулярно з’являються повідомлення, які створюють враження, ніби історичне насильство автоматично означає загрозу з боку українців сьогодні. На цьому тлі будь-які злочини чи правопорушення за участю громадян України отримують непропорційно велику увагу, а окремі випадки використовуються для формування негативного образу всієї української спільноти. У соцмережах також поширюються заклики до депортацій та інші радикальні вимоги щодо українців.
До поширення таких наративів долучаються не лише російські інформаційні структури, а й окремі проросійські середовища в Польщі. За її словами, у соцмережах регулярно поширюються повідомлення про жертв Волині, зокрема емоційні описи вбивств дітей, жорстоких злочинів і тортур, часто без посилань на достовірні історичні джерела. Одночасно ці публікації поєднуються з повідомленнями про злочини або правопорушення, скоєні сучасними українцями в Польщі, які, за словами авторки, нерідко виявляються неправдивими або маніпулятивними. Саме поєднання історичних трагедій із сучасними новинами створює сильний емоційний ефект і формує ворожість до українців як до групи.
Окремо журналістка звертає увагу на тему ексгумацій жертв Волинської трагедії. Вона зазначає, що хоча ексгумаційні роботи в Україні вже тривають за участі польських та українських фахівців, ставлення частини середовищ, які роками вимагали їх проведення, до українців не змінилося. Для Межинської це свідчить про те, що для частини активістів головною метою є не пошук історичної правди чи вшанування жертв, а підтримання конфлікту між поляками та українцями.
На думку авторки, саме так працює російська когнітивна війна – через використання історичних травм для створення емоційних конфліктів, які послаблюють співпрацю Польщі та України.
Росія працює і з польським, і з українським суспільством
Російські інформаційні операції спрямовані не лише проти Польщі. Кремль активно веде подібну діяльність і в самій Україні. Серед головних цілей таких кампаній – розпалювання внутрішніх конфліктів, посилення суспільних поділів, підрив довіри до української влади та погіршення ставлення українців до союзників на Заході.
Окремий напрямок цієї роботи полягає у формуванні образу Польщі як ворожої держави.
Як приклад авторка наводить поширення неправдивих історій про українок, які нібито залишають своїх поранених чоловіків-військових і виїжджають до Польщі, щоб будувати нове життя з поляками. Такі повідомлення мають викликати обурення всередині українського суспільства та формувати негативне ставлення як до українських біженців, так і до Польщі.
Ще одним популярним наративом є твердження про нібито наміри Польщі анексувати західні регіони України. Ця теза часто подається через історичні алюзії на Річ Посполиту та використовується для створення враження, що Варшава має приховані територіальні претензії до України. Це дзеркальне використання історичних суперечок – цього разу вже не проти українців, а проти поляків.
Також серед поширюваних Кремлем повідомлень вона згадує твердження про те, що саме НАТО та західні союзники, зокрема Польща, не дозволяють завершити війну. У такій інтерпретації відповідальність за продовження бойових дій перекладається з Росії на країни Заходу. За словами авторки, подібні наративи мають посилювати недовіру українців до своїх партнерів і руйнувати підтримку міжнародної коаліції, яка допомагає Україні.
На думку Межинської, Польща та Україна фактично перебувають по один бік фронту російської когнітивної війни. Вона підкреслює, що Кремль одночасно працює над тим, щоб поляки боялися українців, а українці – поляків. Мета цих дій полягає у взаємному відчуженні двох суспільств та послабленні співпраці між країнами.
Недооцінена інформаційна війна
Журналістка критикує польських політиків за те, що вони роками недооцінювали небезпеку інформаційних операцій. За її словами, вплив дезінформації на суспільні настрої часто сприймається як другорядна проблема, хоча існує багато досліджень, які підтверджують ефективність таких методів впливу.
Вона стверджує, що лише небагато польських політиків усвідомлюють масштаби цієї загрози. Водночас Росія тривалий час діяла в Польщі через соціальні мережі, проросійських активістів і різні антисистемні середовища, поступово поширюючи вигідні для себе наративи.
Носії проросійських наративів
Як приклад політичної сили, яка, на її думку, багато років транслює меседжі, співзвучні з російською пропагандою, Межинська називає Конфедерацію Польської Корони Гжегожа Брауна. Авторка звертає увагу, що антиукраїнська риторика цього середовища, зокрема гасло «Стоп українізації Польщі», з’явилася практично від початку повномасштабної війни й перегукується з тезами, які просуває Кремль.
Гжегож Браун, на думку аналітикині, вже готується до майбутніх парламентських виборів і формує виборчі списки. Авторка зазначає, що політик не приховує готовності бачити серед своїх кандидатів Матеуша Піскорського – колишнього депутата «Самооборони», судовий процес щодо якого у справі про шпигунство на користь Росії триває досі. Також, за її словами, з цього списку може балотуватися Януш Корвін-Мікке – багаторічний представник польської радикальної правиці, відомий своїми прихильними висловлюваннями щодо Росії.
Ще одним прикладом проникнення таких наративів у ширший публічний простір авторка наводить колишнього прем’єр-міністра Лєшека Міллера, який повторює тези, вигідні Кремлю, хоч і в пом’якшеній формі. Особливу увагу журналістка звертає на його виступи на YouTube-каналі Моніки Ярузельської, яка, за її словами, регулярно надає майданчик гостям із подібними поглядами.
Водночас авторка наголошує, що проблема не обмежується кількома політиками чи окремими середовищами. Вона пише, що в Польщі існує значно ширше коло медіа, блогів, інтернет-каналів та публічних коментаторів, які свідомо або несвідомо відтворюють антиукраїнські наративи. Причому, як підкреслює Межинська, йдеться не лише про невеликі нішеві ресурси – деякі з таких майданчиків мають значну аудиторію та впливають на суспільні настрої.
Роль Кароля Навроцького
Від 2025 року антиукраїнські наративи дедалі частіше з’являються не лише в середовищах радикальної правиці, а й у польському політичному мейнстримі. Одним із чинників цього вона називає дії президента Польщі Кароля Навроцького.
Авторка згадує дві ситуації, які, на її думку, вплинули на суспільну дискусію навколо України.
Першою став серпень 2025 року, коли Кароль Навроцький наклав вето на закон про допомогу громадянам України. Межинська посилається на власний аналіз, опублікований раніше в OKO.press, згідно з яким після цього рішення в польському сегменті інтернету різко зросла кількість антиукраїнських дописів. За її підрахунками, протягом одного тижня після президентського вето з’явилося стільки таких повідомлень, скільки раніше в середньому з’являлося за місяць.
Другу хвилю авторка пов’язує з реакцією президента на рішення Володимира Зеленського надати одній з українських військових частин назву «Героїв УПА». У відповідь Навроцький розпочав процедуру позбавлення президента України ордена Білого Орла – найвищої польської державної нагороди.
Відтак символічне рішення, яке стосувалося внутрішньоукраїнського контексту, перетворилося на одну з головних тем польсько-українських відносин, а дискусія навколо УПА та можливого позбавлення Зеленського нагороди почала домінувати над іншими питаннями у відносинах між двома країнами.
Війна відійшла на другий план
Найважливішим результатом цього конфлікту стало те, що з польсько-української дискусії фактично зникла тема російської агресії та безпекових викликів.
Межинська нагадує, що протягом останніх років польська влада підтримувала Україну насамперед через усвідомлення спільної загрози з боку Росії, навіть якщо між країнами залишалися складні історичні питання. Нині в польській політиці дедалі більше уваги приділяється саме історичним конфліктам, тоді як питання безпеки перестають бути центральною темою суспільної дискусії.
Водночас авторка зазначає, що відповідальний за таку ситуацію не лише президент Кароль Навроцький. Вона згадує заяви людей із оточення прем’єр-міністра Дональда Туска, які припускали, що уряд не протестуватиме, якщо президент вирішить позбавити Володимира Зеленського ордена Білого Орла. На думку Межинської, такі сигнали лише посилили конфлікт навколо цієї теми.
Окремо журналістка звертає увагу на депортацію двох громадян України – одного через вилов сома у водоймі, іншого через заїзд автомобілем на територію біля Морського Ока. Обидва випадки стали предметом широкого суспільного обговорення.
На думку авторки, застосування найсуворішого покарання та його широке висвітлення в публічному просторі формують додаткову напругу навколо українців у Польщі та впливають на суспільне сприйняття української громади.
Паралелі з кампаніями пошуку «небажаних» людей
Антиукраїнська риторика в польській політиці, на думку авторки, стає дедалі радикальнішою. Межинська наголошує, що деякі політики використовують нинішню атмосферу навколо польсько-українських суперечок для висування дедалі жорсткіших тез щодо українців та людей українського походження.
Прикладом є ситуація навколо заступника міністра науки Анджея Шептицького. Політик народився і живе в Польщі, має польське громадянство та є професором польського університету. Водночас після його висловлювань про те, що для багатьох українців УПА є символом боротьби за незалежність, депутат Пшемислав Чарнек поставив під сумнів його позицію та звернув увагу на українське коріння родини Шептицького. Авторка пише, що після цього в правих колах почали активно обговорювати його походження та родинну історію.
Подібним прикладом є заяви депутата Януша Ковальського, який анонсував депутатські перевірки щодо того, чи працюють громадяни України в польських державних установах.
Авторка проводить історичні паралелі з кампаніями пошуку людей «неправильного походження» в минулому. Зокрема, вона згадує антисемітську кампанію 1968 року в комуністичній Польщі, коли під сумнів ставилася лояльність польських громадян єврейського походження. Вона також згадує політику нацистської Німеччини 1930-х років: так званий арійський параграф 1933 року, який обмежував доступ неарійців до державної служби, а також про Нюрнберзькі закони 1935 року, що позбавили євреїв громадянських прав і можливості обіймати державні посади.
Авторка використовує ці історичні приклади як застереження проти практики оцінювання людей через їхнє походження, а не через професійні якості чи громадянство, та нагадує, що нинішні дискусії про українське походження окремих осіб нагадують подібні механізми суспільного виключення.
«Вікно Овертона» і зміна суспільних норм
Однією з найважливіших концепцій у колонці є так зване зміщення вікна Овертона«Вікно Овертона» – це концепція, яка описує діапазон ідей та поглядів, що в певний момент вважаються суспільно прийнятними для публічного обговорення. Її назвали на честь американського дослідника Джозефа Овертона. Згідно з цією моделлю, ідеї можуть поступово переходити від категорії неприйнятних або радикальних до прийнятних, популярних і зрештою ставати суспільною нормою. Саме цей процес називають зміщенням або розширенням «вікна Овертона». Водночас у науковому середовищі концепція залишається дискусійною. Дослідники зазначають, що вона не була належним чином перевірена як наукова теорія, а її часто використовують у публіцистиці та політичних дебатах для пояснення змін у суспільних настроях і межах допустимої дискусії. – механізм поступового розширення меж суспільно прийнятних поглядів. Так радикальні або контроверсійні ідеї поступово переходять із категорії немислимих в категорію допустимих, а згодом можуть стати суспільною нормою та отримати політичну підтримку. На думку авторки, у питанні ставлення до українців Росія та деякі лідери громадської думки постійно зміщують це вікно в Польщі.
На підтвердження своєї тези Межинська цитує текст російської агенції «Дев’ята хвиля» від лютого 2025 року. Його автори описували механізм поступової зміни ставлення до українців у Польщі: від солідарності та підтримки до сприйняття їх як джерела соціальних проблем, загрози безпеці та небажаних «гостей». Серед інструментів такого процесу вони називали широке висвітлення інцидентів за участю українців та формування дедалі більш негативного образу українських біженців у медіа.
Анна Межинська вважає, що справжнім випробуванням для польської влади стане реакція на ініціативи, подібні до пропозицій Януша Ковальського – перевіряти присутність українців у державних установах. Йдеться не лише про захист конкретних працівників, а й якраз про те, чи не почнуть у польському суспільстві набувати легітимності погляди, які раніше вважалися неприйнятними.
Російська загроза і польсько-українська суперечка
На думку Анни Межинської, поширення антиукраїнських наративів у Польщі відбувається в момент, коли зростають безпекові ризики з боку Росії. Вона пише про дискусії серед військових експертів щодо можливих форм майбутньої агресії проти країн НАТО, посилення оборони шведського острова Готланд, зусилля держав Балтії зі зміцнення безпеки регіону, а також звертає увагу на військове значення Калінінградської області, яка межує з Польщею і розглядається як важливий центр російських можливостей для ведення електронної та гібридної війни.
На цьому тлі, зазначає авторка, польська політика та суспільна дискусія зосередилися на суперечці навколо рішення Володимира Зеленського надати одній з українських військових частин назву УПА та можливого позбавлення президента України ордена Білого Орла.
Авторка визнає, що рішення Зеленського негативно вплинуло на польсько-українські відносини, однак переконана, що ситуацію слід якнайшвидше врегулювати дипломатичним шляхом за участі обох сторін, а головну увагу знову зосередити на питаннях оборони та протидії Росії.
Завершуючи колонку, Межинська застерігає, що можливе позбавлення Зеленського польської державної нагороди може бути використане російською пропагандою для поглиблення антипольських настроїв в Україні. Вона ставить питання про те, чи зможуть польські політики зупинити поширення наративів, які, на її думку, відповідають інтересам Кремля, та не допустити подальшого погіршення польсько-українських відносин.
Ред.
Джерело: OKO.press