Театральний режисер, драматург, засновник фестивалю «ГогольФест», проєктів «ДахаБраха», «Dakh Daughters» і Nova Opera Влад Троїцький розповідає «Нашому вибору» про потенціал української спільноти за кордоном, протидію маніпуляціям, російській культурі та щеплення мистецтвом.
7 червня у просторі Sky Hall в центрі Варшави відбулась розмова-воркшоп з Владом Троїцьким. Однією з тем став нещодавно ініційований режисером рух «Антидот», мета якого за допомогою мистецтва надати суспільству щеплення проти маніпуляцій, напрацювати культуру діалогу та лікувати розломи між різними групами українців. Відповіді на питання шукатимуть на конференції «AntIDote: Єднання», що відбудеться наприкінці червня у Львові за участі митців, дослідників, громадських діячів, представників влади та бізнесу.
Раніше ви говорили про необхідність працювати з іноземною публікою, орієнтувалися на неї. Чи конференція у Львові й озвучене зараз рішення повернутися з родиною в Україну свідчить про зміну позиції?
Принципово моя позиція ніяк не змінилася. Ми – і «Dakh Daughters», і «ДахаБраха» – робили та робимо тури в Україні, але дійсно більше діяли за кордоном. Не так багато сформованих українських проєктів можуть спілкуватись із закордонною аудиторією. А «ДахаБраха», «Dakh Daughters» ще до війни зробили цей кейс, у нас є там своя публіка.
Зараз я розумію, що треба вибудувати сили, щоб об’єднати всю закордонну спільноту, щоб вона не відчувала себе травмованою, закинутою. Як люди сьогодні говорили – вони втомились і не розуміють, що робити далі. Є питання з дітками, які вже ходять до школи й майже асимілювалися в закордонному суспільстві. Як долати виклик, щоб вони не загубили відчуття українства? Ці питання для мене дуже важливі як громадянина. Звісно, я не претендую на те, що можу особисто їх розв’язати. Я можу їх сформулювати, запропонувати якісь шляхи до цього. Є люди більш свідомі, в тій же освіті чи формуванні громадянського суспільства.
Україна простоює ресурс, який має за кордоном, – потужну і кількість, і якість людей. На жаль, ніхто не переймається, щоб зробити цю побудову поліфонічного голосу, коли українці за кордоном почнуть розуміти – якщо ти намагаєшся вирішити тільки своє питання, для своєї інституції, ти не гравець. З тобою тоді розмовляє 15-й заступник, як в «Замку» у Кафки. Коли ти зміг об’єднатися з різними представниками громади й таким чином вибудовуєш розмову як з Україною, так і державою Польща, це інший рівень.
Читаючи у ваших нещодавніх інтерв’ю про рух «Антидот», мені здавалося, що він буде скерований насамперед на роботу за кордоном. Російська пропаганда проти України тут дуже сильна й, на жаль, дієва. Прикладом є події, що зараз відбуваються у Польщі, зокрема антиукраїнські настрої в контексті президентських виборів.
Росіяни працюють так само потужно і в Україні. Щобільше, вони зазвичай працюють під чужими прапорами – не під російським. Такі тригери, як корупція, мобілізація, тема ТЦК – це руйнує, сепарує суспільство. Коли людині тиснуть на больову точку, вона перестає думати, залишаються тільки емоції. Далі питання куди їх каналізувати. І це дуже просто з використанням ботів та корисних ідіотів.
Закордонні спільноти теж відчувають цю небезпеку, але одночасно думають, що якось воно «розсмокчеться». Наприклад, останню конференцію мережі Європейської театральної конвенції ми присвятили безпеці демократії. На таких подіях зазвичай говорять не про домінантні питання – ЛГБТ, клімат і подібне. Це мені нагадує, як маленькі дітки бавляться на березі океану, а у цей час на них насувається цунамі. Ти говориш: «Цунамі – тікаймо або будуймо якесь укриття». Але вони далі граються в пасочки. Дуже інфантильна історія. І головний висновок цієї останньої конференції, що мистецтво має бути вільне. Я запитую: «Від чого? А ваша відповідальність?». Бо якщо прийдуть або крайні праві, або «русскіє», забобони, штучки про свободу мистецтва – усе це буде вже неактуальним. Тому що про свободу можна говорити з демократичним урядом, а в диктаторських правліннях – яка свобода? Ніяка. Українці можуть через своє лобіювання трохи роз’яснювати цю небезпеку.
Якщо йдеться про ваш досвід, то які інструменти ефективні, щоб доносити цю думку? У 2022 було неможливо, щоб якийсь російський музикант приїхав з виступом до Польщі. Зараз такі концерти відбуваються, і як виправдання вживають згадану тезу – мистецтво має бути вільним, поза політикою.
Коли ви починаєте використовувати саме розуміння «canceling», тобто заборона російської музики, п’єс, це не працює. Тому що ми опиняємося в ролі ображених. І ще суто прагматична річ – російське мистецтво краще продається, бо це упакований міф, упакований продукт з погляду маркетингу. У нас зараз є два питання, два виклики. Перше – побудова свого міфу: театрального, музичного, літературного, мистецького. Це має бути свідома історія – запакувати свій продукт. Не просто зробити продукт, тому що в нас є чим пишатися. У нас одна із найцікавіших шкіл сучасної композиторської думки, сучасної академічної музики. Дійсно, вона дуже потужна, яскрава, конкурентна. У нас дуже непоганий театр, порівнюючи з європейським і взагалі світовим. Література – супер. Кіно почало потужний розвиток. Є музика. Є багато конкурентних речей. Але це треба вибудувати, йдеться про суто технологічні речі. «ДахаБраха», «Dakh Daughters» або Nova Opera – це ж створені міфи не тільки всередині країни, але й за кордоном.
Друге наше завдання – деконструкція російського міфу. Не «canceling», а деконструкція, коли ти даєш роз’яснення, намагаєшся проаналізувати: чим є російська література, якими дійсно є п’єси Чехова, що він писав про Росію, що про Україну. Коли ти це цитуєш, отримуєш інше ставлення. Той же Достоєвський і таємнича російська душа – ти розумієш, що це дійсно антропологія зла. Уся російська література – про людей, непотрібних ані собі, ані суспільству. Увесь Достоєвський, увесь Чехов, Толстой, Платонов, Пушкін, Лєрмонтов – ці ідоли російської культури. Треба трохи змістити оптику. Не скасовувати, а змістити, коли це неагресивно, розумно, емоційно, але без крику.
«Російська культура вбиває» – часто натрапляю на цю тезу в публічному просторі.
Дивіться: це незрозумілий посил для закордонної аудиторії. Як «Лебедине озеро» Чайковського вбиває? Чи якийсь концерт Рахманінова, або Стравінського, або Шостаковича. Це дуже абстрактно й незрозуміло для закордонної спільноти. Тут більш розумно випрацювати аргументацію. І дати, умовно кажучи, ці ж методички – які аргументи наводити своїм закордонними візаві.
З одного боку, ми говоримо про те, як протидіяти російській культурі, з іншого – є питання, як представляти свою позицію. Ви про це говорили на зустрічі, я теж бачу подібне в Польщі, що на культурні події, де йдеться про війну, не дуже хочуть ходити, не хочуть травмуватись. Яку форму обрати тут?
Я почав працювати з «інтертеймент»розваги або індустрія розваг, яка охоплює всі форми діяльності, покликані тішити, захоплювати чи відволікати аудиторію, коли ти упаковуєш все в розважальну форму, як той же кліп «Dakh Daughters» – «Pandora’s Box». Це дуже легка форма – регі, але ти додаєш певний зміст. Форма – розважальна, а зміст – серйозний.
Ми з «Dakh Daughters» і «The Tiger Lillies» [музичне тріо з Лондона, що працює в комедійно-трагічному стилі з елементами кабаре й чорного гумору] зробили спільну виставу «Stupid life» [Музично-театральна вистава з філософським осмисленням нашого сьогодення і з важливими висловлюваннями про війну в Україні. Прем’єра відбулась у латвійському театрі «Дайлес» в серпні 2024 року] за участі латиських акторок. Вона дуже провокаційна, але публіка танцює, скандує, оплески – все круто. А потім купа питань, бо ми заклали такі сенси, які продовжують працювати у свідомості глядачів. Вони приходять на хайп, легкий концерт й одночасно отримують якісь сенси іншого рівня, тобто щеплення.
Як режисер ви вже співпрацювали з низкою польських театрів. Чи плануєте на сьогодні якісь проєкти в Польщі?
Це залежить від запрошення. Я йду тільки туди, куди мене запрошують. Ніколи не стукаюсь сам у двері. Для мене це принципово. У мене зараз немає бажання ставити якнайбільше речей. Цього року буду робити виставку в Чилі, в Музеї прав людини, присвячену українським дітям як депортованим до Росії, так і тим, що в Україні. Потім я починаю два проєкти, які будуть в наступному році в Литві, Грузії і одночасно Німеччині. У Польщі на цей момент в мене немає планів. Тут починають проєкт імерсивного театруІмерсивний театр (англ. Immersive theater) — одна з популярних форм сучасного інтерактивного театру, де глядача намагаються «занурити» в події, що розгортаються на сцені під час вистави.. Можливо, буду робити імерсійні вистави. Подивимося. Але буде багато проєктів в Україні. Буду ставити вистави, набирати курси – акторські, режисерські й просто курси розмови та діалогу.
Розмовляла Анна Руссу
