Роль міжкультурних асистентів у польських школах стає все більш помітною. Для українських дітей, які через повномасштабну війну Росії проти України були змушені покинути свої домівки, асистенти є важливою підтримкою на шляху інтеграції до нового середовища. Останні зміни від 1 липня 2024 року до спецзакону про допомогу громадянам України полегшили можливість працевлаштування таких спеціалістів. Хто може стати міжкультурним асистентом? Як вони допомагають українським учням і що можуть порадити батькам? Які виклики та потреби постають перед людьми такої професії? Про все це кореспондентка «Нашого вибору» запитала міжкультурних асистенток, які працюють у школах Варшави.
Співпраця між колективом школи, міжкультурними асистентами та батьками – це дуже важливо
Мая, міжкультурна асистентка в школі
Мая приїхала до Польщі два роки тому, майже одразу після повномасштабного нападу Росії на Україну. Опинившись у Варшаві, вона прийшла влаштовувати до школи свого сина та двох племінників.
«Директорка побачила, що розмовляю трошки польською. Бо я вивчала її вдома, – розповідає Мая. – І одразу мені каже: “А може пані нам допомогти, бо в нас дуже багато українців?” Наприклад, із заповненням документів якихось чи поспілкуватися з дітьми. Але на той момент у мене була робота. Я працювала онлайн, тому не погодилась одразу. Однак погодилась приходити на декілька годин і допомагати».
Проте з часом стало зрозуміло, що в Польщі доведеться затриматися довше, ніж очікувалося, тому потрібно було шукати нову роботу. Так Мая стала міжкультурною асистенткою в школі свого сина. Далі – її пряма мова:
«Коли я прийшла до школи працювати як асистентка, то почала роботу з дітьми шостих класів. Спілкувалась із ними, бачила, як вони прилаштовуються, які стосунки в класах. На початку було приблизно 60 дітей і дві асистентки. Зараз, можливо, 20 – 25 – не знаю точно.
Щоб працювати міжкультурною асистенткою, треба знати польську мову хоча б на початковому рівні. Бо треба перекладати дітям із польської на українську. Проблема в тому, що діти бояться спитати, якщо не розуміють завдання. Потім отримують негативні оцінки. Коли ми поряд, то можемо підказати, перекласти. Як дитина отримує трошки вищу оцінку – уже радіє, з’являється мотивація. Я безпосередньо бачила, як у них загорялися очі. Коли вчителі хвалять дитину, їй одразу хочеться далі вчитися, активно працювати на лекціях. Були, звісно, дітки, яким було нецікаво, вони просто просиджували уроки й ішли додому, нічого не змінювалося.
Друга риса, яка потрібна міжкультурним асистенткам, – любити працювати з дітьми і знаходити з ними спільну мову. Діти різні: комусь я подобалась, комусь не подобалась. І ти допомагаєш їм усім, занурюєшся в їхні проблеми. Потрібно теж бути комунікабельною, щоб спілкуватись не тільки з дітьми, а і з батьками. А ще треба побудувати певні межі, бо батьки могли подзвонити з проблемою в мій неробочий час, навіть пізно ввечері, і це буває не дуже зручно.
У моїй особистій історії конфліктів із батьками чи непорозумінь із вчителями не було. Ми завжди хотіли так зробити, щоб дітям було легше пристосуватися. Від дітей очікують, що вони ходять до школи. Для того, щоб їм було легше, впровадили додаткові години польської мови. Ці заняття могли бути перед уроками чи під час інших уроків – тоді, коли вчитель має віконце. Тому діти не завжди ходили на додаткову польську. З одного боку, не хотілося втрачати знання з інших предметів. А з іншого – зранку, до уроків, дуже хотілося поспати. Відповідно вивчення польської мови тривало дуже повільно. Тут, думаю, потрібна праця батьків із дітьми: треба пояснити важливість вивчення мови в чужій країні. Якщо дитина не хоче займатися польською мовою, батьки мають донести до неї, що вона навчається в цій країні й мову треба знати. Дитина приходить у чуже середовище, і вона має прилаштуватися. А батькам треба завжди підтримувати її, допомагати, мотивувати. Хвалити за якісь маленькі досягнення. Кожного дня питати, які нові слова вона дізналася чи щось у такому ключі. Тоді у дитини буде мотивація. Так, не буде екзаменів із польської мови для тих, хто прийшов до школи на перший рік. Але треба перекладати завдання з математики, фізики, хімії. Нам, дорослим, важко пристосуватись у чужій країні, а дітям – ще важче. Зараз, мабуть, буде легше, тому що вже є українські діти в польських школах. До них теж можна звернутися по допомогу в перекладі. Якщо дитина маленька – перший клас, “зерувка” [підготовчий (нульовий) клас у садочку або школі, який дитина повинна відвідувати у віці 6 років] – вона за два місяці вже балакає. Дітям, які старші, треба десь пів року.
З якими проблемами приходять діти? Наприклад, ще не говорять польською, не розуміють чогось і нема до кого звернутися, не бачать старшої україномовної людини. Не можуть поскаржитись, попросити про допомогу. Їм важко і вони несуть цей негатив додому, розповідають батькам, батьки – теж у негативі. Тут треба, щоб батьки пояснили дитині: “У школі є така пані і в разі питань можна до неї звернутися і вона допоможе”. Був такий приклад із моєї ж практики: в українських дітей шостого класу сталося непорозуміння з польськими учнями. Вони підійшли до мене, розповіли ситуацію і ми разом із класним керівником на виховній годині організували коло, сіли, вислухали всіх. Я перекладала тим дітям, які не розуміли, у чому справа. Обговорили ситуацію і помирили дітей. Звісно виникають якісь непорозуміння, але всі ситуації намагаємося виправляти одразу.
Легке пристосування дитини залежить від співпраці батьків, дитини, асистентки, школи. Наприклад, батькам треба ознайомитися з програмою Librus [онлайн-щоденник, у якому роблять записи про перебіг навчання, відмічають присутність учня у школі та записують оцінки], тому що вся інформація від вчителів є тільки там. І щоб швидко відреагувати на зауваження вчителя чи на виправлення якихось оцінок, треба регулярно контролювати процес навчання в новій для дитини школі. У нашій школі у разі якихось питань директорка і віцедиректори завжди знаходили рішення, допомагали. Різні були ситуації. Але вирішувалося завжди все по-доброму і робилося тільки краще для дитини.
Якщо казати про потреби міжкультурних асистентів, то, на мою думку, добре, щоб було фінансування навчання. Наприклад, коли людина приходить із вищою освітою, але не педагогічною, та хоче залишитись працювати в школі. Часткове чи повне фінансування навчання для асистенток дуже допомогло б у підвищенні кваліфікації. Потребуємо також більшої комунікації з батьками. Головне для нас – розуміти, у чому потрібна допомога, як бути корисними, щоб і батьки, і діти були задоволені. Співпраця між керівництвом шкіл, батьками і міжкультурними асистентами є дуже важливою».
Не лише переклад із польської мови на уроках. Роль асистента набагато ширша
Лариса Вичівська, міжкультурна асистентка у Фонді Polskie Forum Migracyjne / Польський міграційний форум
Лариса співпрацює з фондом уже шість років.
«Коли я приїхала до Варшави, то не знала мову, – розповідає Лариса Вичівська, – і перше, що зрозуміла: щоб шукати десь роботу, треба знати мову. Тому я почала ходити на курси польської».
Оскільки в Україні Лариса працювала вчителькою початкових класів та любить цю роботу, вирішила, що добре було б знайти місце в школі. Потрапивши на зустрічі, які проводив Фонд у підтримку соціальної різноманітності / Fundacja na rzecz Różnorodności Społecznej (FRS) жінка дізналася, що в освітніх закладах часом залучають міжкультурних асистентів. Вирішила, що для неї ця стежка могла б бути відкритою. Далі – пряма мова Лариси Вичівської:
«Особливих вимог до міжкультурних асистентів немає. Треба просто знати мову країни, з якої приїхала дитина. Звичайно, треба знати польську мову. Коли Polskie Forum Migracyjne (PFM) виставив оголошення, що набирає асистентів, я пройшла три стадії рекрутації. Була перевірка на знання польської мови, на професійність і комунікабельність – наскільки вмію взаємодіяти з дітьми й батьками. І так я почала працювати в польських школах. Переважно це були школи, які шукали асистентів, бо там було багато дітей з України. Коли почала працювати міжкультурною асистенткою, то побачила, що ця робота дає мені велике задоволення. З одного боку, я маю можливість допомогти українським дітям. З другого – можу підтримати всю родину. Тому що дитина приходить у школу, а за нею, за її плечима, ідуть батьки, які теж хвилюються й переживають. Коли я на перших зустрічах вітаюся з батьками українською, то в них одразу з’являється усмішка. І для мене це дуже важливо.
Спершу я працювала в чотирьох школах у Варшаві і двох – поза містом. Треба було скласти розклад, у яку школу та у який день їду. А ще дізнатися, якої допомоги там потребують. Це або бути на лекціях разом із дітьми, перекладати їм. Або робота над конфліктними ситуаціями, зі складними дітьми, з батьками. З мого досвіду батьки переймаються більше, не завжди розуміють польську систему освіти. Тому я їх збирала та українською мовою розповідала про це. Пояснювала, чому ми робимо так, на що треба звернути увагу чи чому вчителі так реагують, яке мають оцінювання. Також обов’язково йде співпраця з вчителями й педагогічно-психологічним персоналом школи. Учителям треба було пояснити, який стан родини, чому дитина не знає той чи інший предмет. Як-от боїться читати на уроці, соромиться, щоб не сміялися. Отже, я з нею могла потрошечки вичитуватися у своєму кабінеті. Або дитина не розуміє математичних дій. Тоді я з нею поза уроками працювала, підтягувала, допомагала.
За моїми спостереженнями, попри те, у який час приїжджає родина, вона дуже потребує допомоги, розуміння. І порозуміння сторін – дуже важливе. Інколи одне слово чи одне речення перекладається по-різному або бачення польських вчителів й бачення наших батьків не збігається. Не тому, що хтось когось хоче образити, просто виникає непорозуміння через різний переклад слів. Тому роль міжкультурного асистента – дуже важлива. Вона, ніби, не така помітна в польських школах, але асистент будує такий місточок між вчителем, батьками, учнем й усім шкільним колективом. Це така перша допомога з комунікацією. Працюючи в школах і надаючи таку допомогу, я зрозуміла, що школи, які мають асистентів, вже оцінили нашу працю. Я приходжу інколи, а мене вже чекають директор або педагог: “Давай разом сядемо, поговоримо”. І коли оце слово “разом” звучить, тоді дійсно можна прийти до позитивних результатів. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли маса українських родин переїхала сюди – часто самі мами з дітьми, школи, у яких не було асистентів, насправді не знали, що робити. Хотіли бути відкритими, проте не знали, як саме заторкнути ці болісні теми, запитати, у чому батьки й діти потребують допомоги. Там, де були асистенти, адаптація минула більш гладко.
Працюючи вже шість років я усвідомила теж, що роль асистента набагато ширша. Це не просто сидіти на уроці й перекладати з польської мови. Наша роль полягає в тому, щоб показати культурні відмінності між краєм походження й країною, куди переїхала родина. Після початку війни – це сто відсотків психологічна допомога. Зараз я звертаю увагу, щоб не боялися говорити польською мовою. Ми – іноземці в іншій країні і від цього нікуди не дінемося. Чи приїхали п’ять років, чи рік тому – не важливо. Я розповідаю і дітям, і батьками, щоб говорили, як можуть. Нехай поки це слово українською, слово польською. Вас зрозуміють.
Основну роль щодо міжкультурних асистентів на себе взяли громадські організації. Відтак, асистенти не є шкільними працівниками. Тут є мінус. Ми не можемо використовувати карту вчителя [документ, що регулює права й обов’язки вчителя] і якісь додаткові пільги. Так було до цього року. Зараз чекаємо, як будуть впроваджуватися положення спецзакону про допомогу громадянам України, що нещодавно увійшов у життя Якщо асистентів будуть наймати через районні дільниці чи кураторіуми [орган на рівні воєводства, що наглядає за державними та приватними дитячими закладами освіти] – тоді вже школа буде підписувати угоду з асистентом. І тоді, можливо, підвищать його рівень, будуть створені інші умови.
Інколи школи не до кінця розуміють роль асистента. Людина починає працювати за угодою як міжкультурний асистент, а школа дозволяє поставити асистентку на “світлиці” [група подовженого дня] або ж відправити на заміну вчителя. Увесь час говоримо на курсах у нашому фонді про те, що ми не є педагогічними працівниками і не маємо права виходити на заміну. Коли асистента ставлять працювати на “світлиці” вихователем, він не зможе допомогти в класах, де насправді може бути потрібен.
Від початку разом із FRS я беру участь у розвитку професії міжкультурного асистента. Батьки повинні знати, що він може бути наданий кожній дитині. Коли я починала працювати шість років тому, на всю Варшаву було щось 10 – 12 асистентів та два фонди, які їх наймали. За час моєї роботи багато чого було зроблено. Наступний крок, який хочемо втілити, – це зміна в законі, щоб асистент був вписаний як професія [до Класифікатора професій і спеціальностей (KZiS) – прим. авт.]. У школі є вчитель історії, вчитель математики, педагог-психолог. І повинен бути міжкультурний асистент – окрема шкільна одиниця, яка має свої виписані стандарти, обов’язки. Працює не тільки з українськими чи загалом мігрантськими родинами, а так само з польськими вчителями та психологами. Тому що Польща – вже міжкультурна, міжнаціональна і це буде далі розвиватися. Тут живуть люди з різними культурами, тому треба знайти спільну мову, треба зрозуміти та підтримати їх. А у якихось моментах показати традиції, які є в Польщі. Знаю, що це так важливо, коли такий місточок збудований. І не тільки в школі, а й між країнами.
Посилення ролі міжкультурних асистентів
«Koalicja na rzecz wzmacniania roli asystentek i asystentów międzykulturowych oraz romskich / Коаліція з посилення ролі міжкультурних і ромських асистенток та асистентів постала з ініціативи Fundacji na rzecz Różnorodności Społecznej (FRS) у 2019 році, – розповідає голова правління фонду Аґнєшка Козакощак, яка разом з Анною Ґурською є співкоординаторкою Коаліції. – FRS працює з темою міжкультурних асистентів ще від 2011 року, відколи до закону про освітнє право [ustawa Prawo oświatowe](тоді – закону про освітню систему [Ustawa o systemie oświaty]), була впроваджена допомога вчителя для дітей, які не знають польської мови на достатньому для навчання рівні».
Як зазначає Аґнєшка Козакощак, спершу фонд влаштовував міжкультурних асистентів на роботу до варшавських шкіл. Потім поступово почав описувати свій досвід, створювати рекомендації, пропонувати стандарти взаємодії між асистентами, школами й громадськими організаціями. Водночас FRS обмінювався досвідом з організаціями всієї Польщі, які теж працювали з міжкультурними, а також ромськими асистентами. З’ясувалося, що вони мають багато спільного – подібний досвід, виклики й потреби. Так виникла Коаліція, метою якої є об’єднання сил, створення простору для обміну досвідом, посилення ролі асистентів і більш ефективне провадження представницької діяльності. Зараз Коаліція нараховує понад десяток організацій та інституцій, а також десятки осіб з усієї Польщі, серед яких – міжкультурні й ромські асистенти, представники шкіл та позаурядових організацій, навчальних закладів й інституцій.
Відповідаючи на запитання про теперішню діяльність Коаліції, Аґнєшка Козакощак зазначає, що основною зараз є представницька робота:
«У травні 2023 року до закону про освітнє право була впроваджена нова функція – міжкультурний асистент. Цьому, власне, сприяла діяльність Коаліції. Ми також опрацювали пропозиції щодо опису цієї посади в “Класифікаторі професій і спеціальностей”. Їх було передано до Міністерства освіти та Міністерства сім’ї, праці й суспільної політики, які відповідають за реєстр. Також ми працюємо над актуалізацією професії “Асистент ромської освіти”. Уся наша діяльність служить тому, щоб посада міжкультурного асистента на постійно оселилась в освітній системі Польщі. Щоб її цінували, а робота в цій професії була стабільною та асоціювалась із достойною зарплатою. Завдяки цьому як діти з досвідом міграції та їхні родини, так і вчителі матимуть у школі підтримку, якої потребують».
Співкоординаторка Коаліції зазначає, що в результаті їхньої діяльності також постала програма з підготовки міжкультурних асистентів, на основі якої кілька років тому в Інституті суспільної профілактики й ресоціалізації Варшавського університету вперше було відкрито післядипломні студії за напрямом «Міжкультурна асистентура в школі».
«Протягом двох попередніх років цю програму закінчила 71 особа. Зараз проводимо третій набір. Цю спеціальність було введено, зокрема, тому, що після вибуху повномасштабної війни в Україні значно зросла кількість українських дітей у польських школах. Відповідно збільшилась і потреба в асистентах. За оцінками Коаліції, перед 24 лютого 2022 року в усій Польщі було 70 – 120 асистентів. На кінець 2021/2022 шкільного року їх стало понад тисяча! А потрібно ще більше», – ділиться спостереженнями Аґнешка Козакощак.
Fundacja na rzecz Różnorodności Społecznej (FRS), фотографка – Сюзі Андреіс.
На її думку, якщо говорити про міжкультурних асистентів, то найбільшим викликом польської системи освіти є створення дієвих механізмів фінансування для працевлаштування й професійної підготовки таких спеціалістів. Для цього, серед іншого, покликані й післядипломні студії «Міжкультурна асистентура в школі». На жаль, на цей момент FRS не має можливості профінансувати навчання, як це було під час двох попередніх наборів. Аґнєшка Козакощак пояснює, що міжнародні гуманітарні організації, які могли б надати гранти на покриття коштів навчання, повільно відходять від діяльності в Польщі чи обирають інші пріоритети. Але фонд сподівається, що в майбутньому ці витрати візьмуть на себе державні інституції, як міністерства освіти чи науки.
Підготувала Анна Руссу
