Цьогорічні роковини Волинської трагедії показали, що історична пам’ять остаточно перестала бути лише суперечкою про минуле. Промова Пйотра Лукасевича в Олиці, виступ Кароля Навроцького в Радружі та реакції, які вони викликали, стали симптомами значно глибшої проблеми: різне бачення історії дедалі більше визначає політику сьогодення.
Два вшанування – дві моделі пам’яті
Радруж – посилення власного національного наративу як елемента сучасної політики
12 липня президент Польщі Кароль Навроцький взяв участь у заходах до роковин Волинської трагедії у селі Радруж на Підкарпатті. Саме там він заявив, що польський парламент має заборонити червоно-чорний прапор, порівнявши його із нацистською концепцією Blut und Boden. Також він вкотре назвав Волинську трагедію геноцидом і заявив, що саме «правда про волинський геноцид формує майбутнє».
Сам вибір місця теж викликав запитання в українських істориків та громадських діячів. Радруж – історично українське село, де до депортацій 1944–1947 років понад 90% населення становили українці. Урочистості відбувалися біля греко-католицької церкви XVII століття, розташованої на старому українському цвинтарі.
Саме у Радружі був розташований пам’ятник воякам УПА – мешканцям села, які загинули в боях із військами НКВС. Цей меморіал належить до українських місць пам’яті в Польщі, які після 2014 року зазнали актів вандалізму і досі не були відновлені у первісному вигляді. (За даними Українського інституту національної пам’яті, від 2014 року в Польщі було пошкоджено десять українських пам’ятників і місць поховань, однак повністю відновлено лише один)
Після церемонії українські дослідники звернули увагу ще на одну деталь. На фотографіях було видно, що частину надгробних хрестів під час виступу президента накрили маскувальними сітками. Ці кадри викликали нову хвилю дискусій в українському інформаційному просторі. Для багатьох коментаторів вони стали символом не лише фізичного приховування українських поховань, а й ширшої тенденції до витіснення української історичної присутності з публічної пам’яті на території сучасної Польщі.
Олика – взаємне визнання болю, навіть без спільної оцінки історії
Того ж дня, лише за кілька десятків кілометрів від польського кордону, в українській Олиці відбувалися спільні жалобні заходи за участю віцепрем’єра Польщі Владислава Косіняка-Камиша, представників української влади та польського тимчасового повіреного Пйотра Лукасевича.
Саме промова Лукасевича стала однією з головних тем польської політичної дискусії у наступні дні.
Дипломат, вшановуючи польських жертв Волинської трагедії, заявив, що не можна забувати і про українців, які стали жертвами польської держави до Другої світової війни та під час неї. Він спеціально наголосив, що не проводить симетрії між трагедіями двох народів, але закликав пам’ятати й про ті сторінки польської історії, які були «ганебними й негідними».
Фактично це була спроба повторити добре відому формулу польсько-українського примирення – пам’ять про власних жертв без заперечення страждань іншого народу.
Але саме це й викликало найбільший спротив. Колишні дипломати Ян Пєкло та Марек Магеровський, журналіст Лукаш Важеха, представники консервативного інституту Ordo Iuris Ordo Iuris – польський консервативний юридичний інститут, заснований у 2013 році. Організація декларує захист християнських цінностей, традиційної сім’ї та польської правової спадщини. Найбільше відома кампаніями за повну заборону абортів, обмеження прав ЛГБТ+, посилення ролі релігії в публічному житті та підтримкою консервативних законодавчих ініціатив. Діяльність Ordo Iuris неодноразово ставала предметом суспільних дискусій. Польські журналісти та дослідники, зокрема Клементина Суханов, звертали увагу на міжнародні контакти організації та можливі зв’язки окремих її представників із консервативними мережами, які, за їхніми оцінками, підтримували або просували наративи, вигідні Кремлю. Водночас сама Ordo Iuris такі звинувачення заперечує. та політики, пов’язані з президентським табором, звинуватили Лукасевича у «симетризації» Волинської трагедії. Дехто навіть закликав відкликати його з дипломатичної служби.
У центрі дискусії опинилося питання, чи взагалі допустимо під час вшанування польських жертв згадувати про українців, які також ставали жертвами польсько-українського протистояння.
Міністр закордонних справ Радослав Сікорський став на захист дипломата. Він заявив, що Лукасевич висловився у християнському дусі «прощаємо і просимо прощення» та працює задля польсько-українського примирення в умовах російської агресії.
Висловився на захист Лукасевича і професор Антоні Дудек. На його думку, Польща має власні трагічні сторінки історії, про які не можна мовчати, а головним інтересом польської держави сьогодні залишається союз з Україною, а не поглиблення історичного конфлікту.
Українська оптика історичної пам’яті
Для української аудиторії промова Лукасевича не була сенсацією. Адже він частково врахував погляд українців на історію. В інтерв’ю Польському агентству преси (PAP), опублікованому напередодні пам’ятних заходів, голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров підтвердив, що Україна визнає Волинську трагедію, однак пояснив, що українська сторона розглядає ці події у ширшому історичному контексті – як частину українсько-польського протистояння 1939–1947 років.
Такий підхід не є винятково українською інтерпретацією. Значна частина західних дослідників також розглядає події на Волині не ізольовано, а як епізод ширшого польсько-українського конфлікту.
За кілька днів до роковин портал Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Spravdi опублікував матеріал «10 міфів про Волинську трагедію», який фактично систематизував сучасний український погляд на польсько-українське протистояння.
Його автори нагадують, що конфлікт не виник у 1943 році. Йому передували десятиліття польсько-українського протистояння після розпаду імперій, поразка української державності, дискримінаційна політика Другої Речі Посполитої щодо українців, пацифікація 1930 року, політика осадництва, руйнування православних церков на Холмщині у 1938 році та інші події, які залишили глибокий слід у колективній пам’яті українців.
У матеріалі також наголошується на злочинах проти українського цивільного населення, зокрема на Холмщині, у Сагрині, Павлокомі, депортаціях українців та операції «Вісла». Саме тому українська позиція вже багато років полягає в тому, що пам’ять має охоплювати жертв обох народів, а історичний діалог неможливий без визнання всього контексту польсько-українського конфлікту.
Якщо навіть згадка про українських жертв сьогодні сприймається значною частиною польського політичного класу як «скандал», то незрозуміло, на якій основі взагалі може будуватися подальше примирення.
Чи залишився простір для компромісу?
Польська сторона має свої аргументи, якими пояснює нинішнє загострення польсько-українських відносин. Найчастіше йдеться про рішення української влади – присвоєння одній з бригад Сил спеціальних операцій почесного найменування «імені Героїв УПА» та закон про створення національного Пантеону Героїв, де потенційно можуть бути вшановані діячі ОУН та УПА.
Однак було б помилкою пояснювати нинішню кризу лише цими рішеннями. Після початку повномасштабного вторгнення Київ і Варшава домовилися не перетворювати історичні суперечки на предмет політичного протистояння під час війни. Цей підхід закріпили тодішні міністри культури України та Польщі Олександр Ткаченко і Пйотр Глінський, підписавши відповідний меморандум. Його логіка була простою: відкласти історичні суперечки до завершення війни, аби не послаблювати обидві держави та не грати на користь Кремлю.
Та вже з 2023 року тема Волинської трагедії та УПА повернулася до польського політичного мейнстриму. На тлі зернової кризи, блокування кордону та зростання антиукраїнських настроїв вона знову стала одним із головних інструментів внутрішньої політики, а домовленості 2022 року фактично втратили силу.
Водночас останнім часом Україна зробила кілька кроків назустріч у питаннях історичної пам’яті. Було відновлено пошукові та ексгумаційні роботи, поновив роботу Польсько-український конгрес істориків.
У польській дискусії дедалі частіше можна почути, що рішення Володимира Зеленського щодо Пантеону Героїв чи почесного найменування бригади іменем Героїв УПА були продиктовані внутрішньополітичними мотивами. Це цілком легітимне питання. Проте значно рідше ставлять інше: наскільки сама історична пам’ять уже стала інструментом польської внутрішньої політики.
Ще під час президентської кампанії Кароль Навроцький активно апелював до теми Волинської трагедії, а останній день перед другим туром виборів провів біля меморіалу жертв Волинської трагедії в Домоставі. Уже після обрання він заявив про намір домагатися законодавчої заборони так званого бандеризму, а також прирівняти використання символіки українського націоналізму до використання нацистської свастики та радянських комуністичних символів.
Не менш показовою є риторика політиків «Права і справедливості» (PiS). Один із лідерів партії Пшемислав Чарнек, якого Ярослав Качинський назвав кандидатом PiS на посаду прем’єр-міністра у разі перемоги на виборах, уже давно є одним із найпослідовніших прихильників жорсткої лінії щодо України. 11 липня він заявив, що одним із перших рішень майбутнього уряду стане реалізація історичних проєктів, пов’язаних із Волинською трагедією: фінансування Музею пам’яті жертв Волинської різанини та Центру правди і примирення імені президента Леха Качинського. Крім того, він виступив за блокування подальшої європейської інтеграції України через, за його словами, «глорифікацію винуватців Волинської трагедії».
Утім справа не лише в PiS. За останніми соціологічними опитуваннями третє і четверте місця за рівнем підтримки посідають «Конфедерація Свобода і Незалежність» та «Конфедерація польської корони», які послідовно будують свою політичну риторику на жорсткій критиці України. Якщо правоконсервативний табір ще наголошує, що Росія залишається головною загрозою для Польщі, то ультраправі дедалі частіше представляють Україну як одну з ключових проблем польської держави.
Польща і Україна живуть у різних реальностях
Водночас політична логіка Києва й Варшави сьогодні принципово різна. Польща живе у звичному демократичному циклі, де політики мислять рейтингами, виборами та боротьбою за електорат. Україна ж п’ятий рік живе в умовах повномасштабної війни, де головним критерієм оцінки влади залишається не успіх у соціологічних опитуваннях, а здатність держави вистояти.
Навіть якщо припустити, що окремі рішення української влади мали й внутрішньополітичний вимір, їхній політичний ефект неможливо оцінювати поза контекстом війни. Британський історик Норман Дейвіс в одному з нещодавніх інтерв’ю, відповідаючи на запитання, чи приїде Кароль Навроцький на святкування української перемоги, зауважив: «Усі хочуть бути поруч із переможцем». Це, мабуть, найкраще нагадування про те, що сьогодні для України головним питанням залишається не історична політика, а результат війни. Він і визначатиме майбутнє Володимира Зеленського. До того ж ніхто не знає, коли в Україні відбудуться наступні вибори і якою буде політична ситуація після завершення війни.
Політика поступок не приносить результату?
Дедалі частіше події останніх місяців породжують і протилежну реакцію – вже в українському середовищі. Якщо раніше в українському інформаційному середовищі переважала думка, що історичні суперечки варто відкласти до завершення війни, то сьогодні дедалі більше звучать голоси, що політика односторонніх поступок не приносить очікуваного результату.
Ці настрої дедалі помітніші й у заявах представників української влади. І президент Володимир Зеленський, і керівник Офісу Президента Кирило Буданов останніми тижнями фактично наголошували на одному: ніхто не має права диктувати Україні, кого вона повинна вшановувати і якою має бути її політика пам’яті.
Серед коментаторів польсько-українських відносин, аргумент прихильників такої позиції простий: кожен новий крок назустріч не знижує напругу, а лише відкриває простір для нових вимог. У польській політиці дедалі частіше з’являються нові законодавчі ініціативи, посилюється риторика щодо української символіки, а тема Волині все активніше використовується у внутрішньополітичній боротьбі.
Саме тому в Україні дедалі частіше ставлять питання, яке ще кілька років тому майже не звучало: чи існує межа поступок, після якої вони перестають наближати до примирення і починають сприйматися як слабкість?
Цьогорічні роковини запам’ятаються двома зовсім різними образами. З одного боку – виступ Кароля Навроцького в Радружі, колишньому українському селі, про яких не було згадано під час церемоній, а головною темою стали нові вимоги, заборони та історичні претензії. З іншого – промова Пйотра Лукасевича в Олиці, який, попри всі суперечки, спробував говорити про пам’ять, що визнає страждання обох народів.
Саме друга промова й викликала найбільше обурення в Польщі. І це, мабуть, найкраще показує, наскільки звузився простір для будь-якої розмови, яка виходить за межі однієї національної історичної оптики.
Водночас події останніх днів ще раз показали, що сьогодні не існує єдиної польської політики щодо України. Президент, уряд, «Право і справедливість» та ультраправі дедалі частіше говорять різними мовами й переслідують різні політичні цілі.
Для уряду Дональда Туска це означає дедалі складніший вибір. Йому доводиться одночасно утримувати стратегічне партнерство з Україною, яка дедалі гостріше реагує на історичні претензії з польського боку, і відповідати на внутрішньополітичний запит, у якому жорстка риторика щодо України приносить політичні дивіденди. Поки цей баланс ще вдається зберігати. Але що більше історична пам’ять стає інструментом боротьби за виборця, то менше простору залишається для компромісу.
Але сьогодні питання полягає не лише в тому, чи можливий компроміс між Польщею та Україною щодо минулого. Не менш важливо, чи залишиться після парламентських виборів 2027 року в Польщі політичний простір для пошуку такого компромісу взагалі.
Оксана Кузьменко