Останні суперечки між Польщею та Україною довкола історичної пам’яті можуть мати значно серйозніші наслідки, ніж здається на перший погляд. Вони впливають не лише на міждержавні відносини, а й на життя сотень тисяч українців, які вже стали частиною польського суспільства.
Таку думку висловив професор Варшавського університету, соціальний психолог і керівник Центру досліджень упереджень Міхал Білевич у колонці для Gazeta Wyborcza. На його думку, нинішня хвиля антиукраїнських настроїв може погіршити психічний стан українських біженців, ускладнити інтеграцію їхніх дітей і в перспективі навіть позначитися на безпеці самої Польщі.
Алея Бородянки
Автор починає колонку з історії міста Мінськ-Мазовецький, де в місцевому парку кілька алей названо на честь міст побратимів. Поруч з алеями американського Лейсі та французького Сен-Егрева є також алея української Бородянки, з якою партнерські відносини були встановлені ще у 2008 році.
Саме Бородянка на початку повномасштабного вторгнення стала одним із символів російських воєнних злочинів.
Нещодавно, після загострення ситуації навколо історичної теми, місцевий інтернет-портал запропонував перейменувати алею Бордянки. Під публікацією з’явилися десятки коментарів із вимогами забрати у «бандерівців» назву та замінити її на згадку про жертв Волинської трагедії. «У Польщі мають бути лише польські назви, і на цьому крапка», – писали коментатори.
Білевич нагадує, що саме Мінськ-Мазовецький навесні 2022 року був прикладом солідарності з українцями. Тоді місто швидко організувало допомогу понад тисячі біженців: відкрили пункт прийому, забезпечили харчування, створили інтеграційний центр і курси польської мови. Сьогодні українська мова звучить у школах, магазинах і кав’ярнях міста, однак, за словами автора, нинішня атмосфера дедалі частіше дає українцям відчути, що їх сприймають як чужих.
Історична суперечка загрожує не лише зовнішнім відносинам з Україною
На думку професора, польсько-українські дискусії про історію зазвичай розглядають винятково як питання міжнародної політики. Однак значно менше уваги приділяють тому, як такі конфлікти впливають на інтеграцію іммігрантів та атмосферу всередині країни.
Білевич вважає, що наслідком нинішнього «конфлікту орденів» може стати не лише погіршення психічного здоров’я українських біженців, а й довгострокові проблеми для польського суспільства. Саме тому, на його думку, суперечки навколо історичної пам’яті варто розглядати не тільки як дипломатичний конфлікт, а й як питання внутрішньої безпеки Польщі.
Зв’язок між мовою ненависті та психічним здоров’ям
Автор посилається на дослідження, які Центр досліджень упереджень проводив ще понад десять років тому. Вони показували, що найпоширенішою формою мови ненависті щодо українців у Польщі є ототожнення всього українського народу зі злочинами Волинської трагедії та використання слова «бандерівець» як універсальної характеристики кожного українця.
Білевич наголошує, що така риторика ігнорує реальність: більшість сучасних українців не мають жодного стосунку до подій Волинської трагедії, а ультраправі політичні сили в Україні залишаються дуже маргінальними. Водночас він звертає увагу, що в Польщі ситуація інша: як приклад наводить «Конфедерацію польської корони», кандидат якої на президентських виборах здобув підтримку приблизно кожного двадцятого виборця.
За словами автора, мова ненависті майже завжди ґрунтується на викривленому образі реальності, однак її наслідки є цілком реальними. Українці, які регулярно стикаються з дискримінацією та ворожими висловлюваннями, частіше страждають від депресії та посттравматичного стресового розладу. Особливо болісно це переживають люди, які вже втекли від російських бомбардувань і пережили окупацію чи бойові дії.
Українці в Польщі переживають сильніший стрес, ніж в Україні
Білевич описує у колонці поняття так званого акультураційного стресу – психологічного навантаження, яке виникає під час адаптації до нового суспільства, коли люди починають постійно боятися негативного ставлення через своє походження: хвилюються, чи не будуть їх засуджувати за українську мову, чи не зіткнуться вони або їхні діти з дискримінацією в школі чи на роботі.
Такі переживання накладаються на воєнні травми. Автор посилається на результати масштабного дослідження українських біженців у Польщі, згідно з яким майже половина опитаних має повний комплекс симптомів посттравматичного стресового розладу (ПТСР).
Для порівняння, серед ветеранів бойових дій та жертв стихійних лих такі показники значно нижчі. Білевич зазначає, що навіть дослідження серед людей, які залишилися в Україні, не демонструють такого високого рівня ПТСР, як серед українських біженців у Польщі. На думку дослідників, однією з причин є саме досвід дискримінації та мови ненависті.
Польща стає багатонаціональною державою
Білевич звертає увагу, що останніми тижнями тема сучасної російської агресії фактично відійшла на другий план, поступившись місцем суперечкам про історію.
Водночас українці, які втекли від війни, добре знають, що риторика про «боротьбу з бандерівцями» широко використовується і російською пропагандою. Тому антиукраїнські гасла в Польщі можуть нагадувати їм ті самі наративи, які вони чули від російських військових та пропагандистів.
Водночас автор наголошує, що у польських школах уже навчаються понад 200 тисяч українських дітей. Це означає, що приблизно кожен двадцятий учень у Польщі – українець, а сама Польща, хочуть вони того чи ні, знову стає багатонаціональною державою.
На думку професора, саме найближчі роки визначать, чи стане ця багатонаціональність успішною історією інтеграції, чи джерелом майбутніх конфліктів.
Радикалізація може бути взаємною
Білевич посилається на концепцію турецького політолога Айхана Каї, який описує явище «корадикалізації». Воно полягає в тому, що радикалізація іммігрантів часто є відповіддю на радикалізацію суспільства, яке їх приймає.
За словами автора, якщо політики та публічна дискусія постійно демонструють мігрантам, що вони є небажаними, їхня історія не заслуговує на повагу, а їхню ідентичність ігнорують, це може призвести до того, що частина молоді почне вірити радикалам і шукати підтримку у власних радикальних середовищах.
Як приклади він наводить окремі громади вихідців із Туреччини, арабських країн та Курдистану в Німеччині, Швеції й Бельгії, де посилення ультраправих настроїв супроводжувалося зростанням впливу радикальних релігійних проповідників серед частини молоді.
Українські учні в польській системі освіти
Білевич ставить питання, чи враховує польська школа потреби українських дітей під час перегляду навчальних програм і формування історичної пам’яті. Він звертає увагу, що польські учні не знайомляться з поезією Тараса Шевченка, Івана Франка чи Лесі Українки, а також майже не вивчають історію польсько-українського співжиття в межах Речі Посполитої. Водночас, зазначає автор, шкільна програма містить твори та теми, які допомагають осмислити польсько-єврейські відносини й Голокост, однак аналогічних текстів, що дозволяли б краще зрозуміти українську історію, культуру та спільне польсько-українське минуле, у ній майже немає.
На думку Білевича, через це українські школярі не відчувають, що їхній власний досвід і досвід їхніх родин є частиною спільної історії Польщі.
«Польща може стати добрим домом»
На завершення дослідник закликає сприймати нинішню напругу в польсько-українських відносинах як виклик для роздумів про майбутню Польщу – країну, яка вже є домом і для українців. Якою буде ця країна, залежить від рішень, які ухвалюють сьогодні: вона може стати для них добрим домом, а може – ні.
На завершення Білевич закликає не стирати Бородянку з публічного простору, а розповідати про неї в школах. Він наголошує, що поряд із сучасною історією міста варто згадувати й те, що під Бородянкою відбувався один із боїв польсько-більшовицької війни 1920 року, а також більше говорити про спільні сторінки польсько-української історії.
Як пише автор, справжня ставка нинішніх суперечок – не польське минуле, а майбутнє Польщі: чи матиме вона інтегровану українську меншину, яка почуватиметься частиною суспільства, чи натомість зіткнеться з гетто, радикалізацією та насильством.
О.К.
Джерело: Gazeta Wyborcza
